М. П. Кочерган Загальне мовознавство

Морфема

загрузка...

Донині в науці немає єдиного погляду на основну
одиницю морфологічного рівня. Одні вчені нею
вважають морфему, інші — слово, ще інші —
словоформу. Б. М. Головін заперечує правомірність виділення
як основної будь-якої з названих одиниць і вважає,
що такою одиницею є граматична категорія [Березин,
Головин 1979: 175]. З такою думкою важко
погодитися хоч би тому, що всі мовні одиниці вичленовують-
ся сегментно (фонема, слово, речення), а граматичну
категорію так виділити неможливо. Проблематичним
є віднесення до основної морфологічної одиниці і
слова, оскільки воно — основна одиниця лексико-семан-
тичного рівня, а кожен рівень повинен мати свою
одиницю. З тієї причини найбільш прийнятною є думка
Г. Глісона, підтримана В. Скалічкою, О. О.
Реформатським та багатьма іншими вченими, що основною
одиницею морфологічної системи мови є морфема.
Морфема — мінімальна двостороння одиниця мови, в якій за
певною фонетичною формою закріплений певний зміст і яка не
поділяється на простіші одиниці того самого роду.
Деякі лінгвісти у визначенні морфеми вказують на
характер значення, на здатність траплятися в різних
оточеннях, а також стверджують, що це частина слова.
Для введення до визначення таких уточнень немає
підстав, бо, по-перше, морфеми можуть мати як лексичне
(корені), так і лексико-граматичне (префікси і
суфікси) і чисто граматичне (флексії) значення; по-друге, є
група морфем, що трапляються тільки в одному
оточенні, наприклад рос. корінь бужен-, який
вживається лише в поєднанні з суфіксом -ин- {буженина) чи
укр. суфікс -ад’-, що фіксується лише в слові попадя;
по-третє, морфеми не завжди є частиною слова
(незмінювані іменники, артиклі, прийменники тощо).
Морфема — результат так званого першого
лінгвістичного членування (вираз А. Мартіне), тобто
членування мовленнєвого ланцюжка на двосторонні одиниці.
Друге лінгвістичне членування — це сегментація тексту
на склади. У синтетичних мовах морфема і склад не
збігаються, а в кореневих — збігаються (для кореневих
мов у мовознавстві використовується й специфічний
термін силабоморфема, або морфосилабема).
Морфема як мовна одиниця — це абстрактний
інваріант, який реалізується в мовленні у вигляді
варіантів—морфів. Скажімо, в словах писати, пишу, письмо і
рука, ручка, руці одна морфема виступає в трьох
морфах — пис, пиш, пис9 \рук,руч9руц\ Графічно ці
морфеми можуть бути позначені так:

Про абстрактність морфеми свідчить також
наявність нульових морфем.
Частини мови
Одним із найважливіших для морфології є поняття
частин мови, які становлять її чітку підсистему.
Частини мови — класи слів, які виділяють на основі спільності логі-
ко-семантичних (поняттєвих), морфологічних і синтаксичних
властивостей.
Оскільки в частинах мови своєрідно переплелися
лексичні (поняттєві), морфологічні і синтаксичні
властивості, то наукове визначення частин мови
виявилося важкою справою. Невипадково німецький
мовознавець Я. Зюттерлін дійшов такого висновку: те, що
йменується в граматиках частинами мови, являє
собою три різні самостійні класифікації, а саме:
класифікацію за морфологічними властивостями
(відмінювані, дієвідмінювані, незмінювані слова);
класифікацію за значенням (позначення явищ і відношень, при
цьому перші поділяються на позначення предметів і
властивостей); класифікацію за синтаксичним
вживанням (див.: [ЗсЬтШі 1965: 59—60]).
Деякі вчені пропонували за основу класифікації
частин мови взяти якусь одну чи дві ознаки або в разі
врахування всіх трьох ознак установити для них певну
ієрархію. П. Ф. Фортунатов та його учні вважали, що
частини мови мають морфологічний характер і тому
виділяти їх потрібно на основі морфологічних ознак.
О. О. Шахматов розвивав поняттєву концепцію частин
мови (слова, які позначають субстанції, відносив до
іменників, слова зі значенням якості, властивості — до
прикметників, а зі значенням дії чи стану — до
дієслів тощо). О. О. Потебня та І. І. Мєщанинов
підтримували синтаксичну концепцію. Л. В. Щерба вважав за
потрібне враховувати всі три ознаки.
Саме на щербівській концепції й базуються сучасні
теорії частин мови і, відповідно, практика віднесення
слів до певної частини мови. Із трьох ознак традиційно
на перше місце ставлять морфологічні. Однак для
багатьох мов такий підхід не спрацьовує. Це стосується
передусім кореневих (ізолюючих) й аналітичних мов.
Тут надається перевага головним чином синтаксичному
підходу, тобто враховується здатність слова стояти в
певній синтаксичній позиції. Так, зокрема, в
китайській мові при віднесенні слів до частин мови
враховується тільки синтаксична позиція слова (принагідно
зауважимо, що раніше в китайському мовознавстві у
зв’язку з відсутністю морфологічних ознак у словах
вчення про частини мови взагалі не існувало). У
тюркських мовах прикметники не відмінюються і, таким
чином, морфологічно не відрізняються від
прислівників, а іменники, вживаючись у предикативній
функції, дістають особові закінчення. У мові зулу (сім’я
банту) іменник у функції присудка набуває показників
особи, часу, виду, але, тим не менше, не стає
дієсловом. Можливо, мають рацію ті лінгвісти, які
вважають, що у визначенні частин мови для кожної мови
потрібно використовувати різні критерії, оскільки
частини мови в кожній мові є специфічними.
Лексико-семантичні (поняттєві) ознаки
враховуються завжди як додаткові, бо до однієї частини мови
нерідко потрапляють слова з неоднорідним лексичним
значенням (див. людина, вовк, ліс, олівець, кмітливість, краса,
читання, біг, п’ятірка, десятка, сотня). Наведені тут
слова, що належать до однієї частини мови — іменника,
позначають предмети (особу, тварину, неістоту),
абстрактну і конкретну якість, дію, кількість. Віднесення цих
різних за характером лексичної семантики слів до однієї
частини мови стало можливим тому, що тут лексичні
значення предмета, якості, ознаки, дії, кількості
перетворилися на граматичне значення предметності. Так,
слово біг, наприклад, означає рух, але цей рух мислить-
ся не як творений якимсь предметом, а як щось, що
існує саме собою, подібно до предмета і яке має ознаки
предмета, тобто є носієм ознак суб’єктів або об’єктів дії.
Не всі частини мови виділяють за одним
принципом. Якщо, скажімо, іменник, прикметник, дієслово,
прислівник виокремлюють за морфологічними і,
відповідно, синтаксичними ознаками, то займенники і
числівники — за логіко-семантичною (поняттєвою) ознакою.
До класу займенників і числівників належать
різнорідні за морфологічними і синтаксичними ознаками
лексичні одиниці (пор. я, ти, хто, що, хтось, ніхто і мій,
такий, наш, цей, той, якийсь тощо; п’ять, десять,
багато, мало, двоє, десятеро, дві третіх і перший, десятий
тощо). Невипадково в лінгвістичних працях виділяють
займенники-іменники, займенники-прикметники, за-
йменники-числівники, займенники-прислівники, чис-
лівники-іменники та числівники-прикметники.
Категорія стану як особлива частина мови виділяється власне
на синтаксичній основі: слова категорії стану
відрізняються від омонімічних іменників, прикметників та
прислівників тим, що виступають у ролі присудків
(через що їх називають предикативами), поєднуються з
іменником чи займенником у формі давального
відмінка і мають синтаксичну категорію часу (пор. Великий
жаль бере його за серце і Йому було (є, буде) жаль за
сестрою; Рада та весела жінка поверталась додому і
Вона рада (була, є, буде) хлопцеві, як рідній дитині;
Співали весело і Весело йому було (є, буде) на душі).
Наведені приклади засвідчують «розмитий» характер
меж між частинами мови, чим і пояснюється наявна в
різних авторів розбіжність у віднесенні тих чи інших
класів слів до певних частин мови (дієприкметник,
дієприслівник, порядкові числівники, присвійні
займенники тощо).
У системі частин мови найчіткіше оформлені
іменники і дієслова. Можна стверджувати, що в
частиномовній системі є ядро і периферія. Очевидно, ядро і
периферія є і в кожній частині мови. Зокрема, до
периферії належать слова з неповним набором словоформ.
Загалом можна констатувати, що частини мови
організовані за польовою моделлю.
Склад частин мови в різних мовах неоднаковий.
Особливо ця різниця помітна, коли порівнювати
частини мови в типологічно далеких мовах. Звичайне для
слов’янських мов протиставлення дієслова і
прикметника не існує в китайській, корейській і японській
мовах. Те, що у слов’янських мовах розподіляється між
названими двома класами, в цих мовах об’єднується в
одній частині мови — предикативі. Звичайним для цих
мов є виділення трьох повнозначних частин мови —
імені, предикатива і прислівника. В індіанській мові йума
наявні тільки дві частини мови — ім’я і дієслово.
Проблема виділення і класифікації частин мови є
дискусійною. Перші класифікації частин мови було
розроблено ще в давніх Індії, Греції та Римі. Теперішні
частиномовні концепції, по суті, перенесені на сучасні
мови стародавні класифікації, які не завжди
накладаються на реальні морфологічні системи живих мов.
Найпоширенішими нині є дві класифікації — шкільна
і В. В. Виноградова. За шкільною класифікацією
виділяють десять частин мови, з них шість самостійних
(іменник, прикметник, числівник, займенник, дієслово,
прислівник), три службових (прийменник, сполучник та
частка) і вигук. В. В. Виноградов до частин мови
відносить не всі слова, а тільки ті, які можуть бути
членами речення. Тому, крім семи частин мови (іменників,
прикметників, числівників, займенників, дієслів,
прислівників і категорії стану), він виділяє ще частки мови
(власне частки, зв’язки, прийменники та сполучники),
модальні слова й вигуки. Його класифікація створена
на матеріалі російської мови. Якоюсь мірою вона може
бути перенесена на інші слов’янські мови. Створити
одну універсальну для всіх мов класифікацію частин
мови неможливо.

загрузка...

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.