Синтаксичний рівень — система механізмів мови,
яка забезпечує творення мовленнєвих одиниць. У
свідомості кожного мовця зберігається невелика кількість
абстрактних моделей, за якими можна побудувати
необмежену кількість конкретних мовленнєвих
утворень — інтонаційно оформлених висловлень. Об’єктом
синтаксису як науки є дослідження структури і
функцій висловлення, інтерпретованих у комунікативному
аспекті, тобто у відношенні до позначуваної ситуації,
до мовця і слухача.
Синтаксис складається з двох розділів —
синтаксису частин мови і синтаксису речення. Синтаксис
частин мови вивчає сполучувальні можливості слова
(їх синтаксичну валентність), способи їх реалізації
(узгодження, координація, керування, прилягання,
замикання, ізафет тощо) і виражені ними відношен-
ня (предикативні, атрибутивні, об’єктні, релятивні
тощо). Цей розділ називають синтагматичним
синтаксисом. Синтаксис речення описує внутрішню
структуру, комунікативний тип речень, їхню
семантику і синонімічні перетворення. Синтаксис речення
протиставляється синтагматичному синтаксису як
такому, що позбавлений комунікативної функції. Таким
чином, синтагматичний синтаксис і синтаксис речення —
це два абсолютно різних за призначенням і дією
механізми мови. Саме неможливість ні звести ці два
аспекти до одного, ні усунути з опису мови якийсь один із
них призвела до виділення двох самостійних розділів —
учення про сполучувальні властивості слова і вчення
про речення. Представники різних граматичних
напрямів надають цим розділам нерівноцінного
значення. Прибічники загальної (логічної) граматики
розглядають синтаксис як учення про речення, а прибічники
формальної і структурної граматики надають перевагу
словосполученню.
Отже, постає проблема визначення основної
синтаксичної одиниці. У мовознавстві довго точилася
суперечка, що вважати основною синтаксичною
одиницею — словосполучення чи речення. Дехто значно
збільшує кількість основних синтаксичних одиниць,
відносячи до них словосполучення, просте речення,
ускладнене й складне речення і навіть текст. Однак
якщо синтаксис розглядають як окремий цілісний
рівень мовної структури, то він подібно до всіх інших
мовних рівнів, чи підсистем, повинен мати одну
основну одиницю. У мовознавстві здавна намагалися знайти
таку одиницю. Для П. Ф. Фортунатова це —
словосполучення (він уважав, що речення — всього лише
різновид словосполучення); для Ф. де Соссюра — синтагма,
що по суті те саме, бо під синтагмою він розумів два
слова, пов’язаних підрядним зв’язком. Прийняти
словосполучення за основну синтаксичну одиницю однак
не можна, бо в мові досить широко представлені
однослівні речення (Пожежа! Води! Геть! Світає та ін.). Як
правильно зазначив Е. Бенвеніст, «число знаків, що
входять до речення, не відіграє жодної ролі: одного знака
досить, щоб виразити предикативність» [Бенвенист
1965: 466]. Водночас саме словосполучення є
недостатнім для утворення комунікативної одиниці (див.
швидко бігти, уроки співів, читати книжку тощо). Г. О. Зо-
лотова як основну синтаксичну одиницю запропонува-
ла синтаксему, під якою розуміється словоформа, яка
бере участь в організації речення. Хоч сам термін добре
вписується в загальнолінгвістичну термінологічну
парадигму (фонема для фонологічного рівня, морфема для
морфологічного рівня, лексема для лексико-семантич-
ного рівня, синтаксема для синтаксичного рівня), однак
навряд чи можна словоформу, хай і наповнену
синтаксичним змістом, прийняти за основну синтаксичну
одиницю, оскільки синтаксис — це рівень структур.
Очевидно, слід погодитися з тими мовознавцями, які
вважають, що основною синтаксичною одиницею є
конструкція, тим більше що її (конструкцію) можна
застосувати як до синтагматичного синтаксису
(словосполучень), так і до синтаксису речення. Усі
конструкції є предметом синтаксису, але вихідною структурою є
просте речення — єдина універсальна синтаксична
одиниця, оскільки просте речення характерне для всіх
мов, тоді як словосполучень у деяких мовах, а саме тих,
для яких не характерна словозміна, на думку багатьох
лінгвістів, немає (див.: [Попова 1987: 134]).