М. П. Кочерган Загальне мовознавство

Сучасні теорії речення

загрузка...

Речення — одне з основних понять синтаксису. Це
висловлення, яке повідомляє про щось і розраховане
на слухове або зорове (на письмі) сприйняття.
На відміну від слова і словосполучення речення
характеризують комунікативність (семантика речення
співвіднесена з основною логічною формою мислення —
судженням, що сприяє передачі конкретного змісту в
логічно зрозумілих формах, і структура речення здатна
входити до будь-яких форм спілкування, вписуватися в
конситуацію мовлення); відносна самостійність
(кожне речення виражає відносно закінчену думку і
відділяється від інших речень паузами); структурна цілісність
(кожне речення будується за певним структурним
зразком, у його основі лежить якась структурна модель).
Основними ознаками речення, крім комуніка-
тивності, є предикативність й інтонація.
Предикативність — це співвіднесеність змісту речення з
дійсністю. Завдяки предикативності зміст речення
трактується як реальний (такий, що мав, має або буде мати
місце) або ірреальний (можливий, бажаний тощо).
Предикативність формується за допомогою категорії
способу і модальності. Під модальністю розуміють став-
лення мовця до змісту речення. Смислову основу
модальності становить поняття оцінки як
інтелектуальної (раціональної), так і емоційної. Модальність
виражається вставними і вставленими одиницями
(здається, кажуть, безумовно, напевно тощо), модальними
частками (ніби, хіба що, чого доброго), вигуками (леле!,
горе!, гай-гай!, та ба!), спеціальними інтонаційними
засобами, порядком слів (Гарний друг!) та ін. Ш. Баллі
вважав, що в будь-якому висловленні має місце
фактичний зміст (диктум) і його оцінка (модус).
Зауважимо, що в мовознавстві є й інше, широке трактування
модальності, яке по суті збігається з наведеним вище
визначенням предикативності.
Що ж стосується інтонації, то у формуванні
речення її роль виняткова. Будь-яке слово може стати
реченням, якщо його вимовити з певною інтонацією (Мама!
Дощ? Уперед!). Очевидно, без інтонації не може бути
виражена ні модальність, ні предикативність узагалі.
Щодо природи речення в науці про мову існує три
погляди: 1) визначення речення за комунікативною
функцією і віднесення його до мовлення; 2)
визначення речення за структурно-граматичною ознакою і
віднесення його до одиниць мови; 3) виділення двох
одиниць — речення і висловлення, перша з яких
характеризується як певна структурна модель і належить мові,
а друга як лексично наповнена модель із певним
інтонаційним контуром і належить мовленню.
Для третьої концепції важливими є критерії
розмежування речення і висловлення. Одні вчені такими
критеріями для речення вважають граматичну
структуру й інтонаційну автономність, інші беруть до уваги
лише структуру, а інтонаційну автономність
розцінюють як достатній критерій для виділення
висловлення. Таким чином, згідно з третьою концепцією,
речення — це абстрактна віртуальна мовна одиниця,
конструкція, яка описується без урахування її лексичного
наповнення і вираженого комунікативного завдання.
Висловлення — конкретна мовленнєва одиниця, що
характеризується лінійною реалізацією віртуальної
моделі, комунікативною націленістю, інтонаційним
оформленням і ситуативним значенням. Як зазначав
С. О. Карцевський, речення — це граматична
структура, якій притаманна наявність предиката, а
висловлення (фраза) — це актуалізована одиниця
комунікації [Кагсеузкіі 1931: 190; 1948: 33—34]. Тут потрібно
наголосити на обов’язковості інтонації для
висловлення. Як зауважив Ф. Данеш, бувають висловлення,
позбавлені форми речення, але не буває висловлення, яке б
не мало інтонації [Бапез 1960: 44].
Речення і висловлення часто не збігаються за
обсягом. Висловлення може бути більшим (ширшим) за
структурну модель (за рахунок відокремлених
зворотів, вставних слів, звертань тощо) і меншим, як то
маємо в неповних та еліптичних висловленнях і в
різних кліше, репліках згоди—незгоди, привітаннях, які
взагалі не відповідають структурним схемам і
кваліфікуються в синтаксисі як неграматичні речення (На все
добре!, Будьмо!, Па-па!, Годі!, Ні кроку!, Буде вам!, Де
там!).
Речення вивчає структурний (конструктивний)
синтаксис, а висловлення — актуальний (комунікативний,
функціональний). Хоч більшість мовознавців
теоретично розрізняють речення і висловлення, однак
термін висловлення поки що не знайшов широкого
практичного застосування, звичайно в цьому значенні
традиційно вживається термін речення з уточненням у
комунікативному (функціональному) аспекті.
Перш ніж перейти до структурної і функціональної
характеристики речення, коротко зупинимося на
історії вивчення речення. Спочатку речення вивчали в
логічному аспекті. Логічна концепція речення панувала
з часу зародження теорії речення аж до другої
половини XIX ст. Чи не найповніше вона була представлена в
граматиці Пор-Рояля, яка розглядала синтаксис як
учення про способи вираження думки, а речення — як
мовне вираження судження. Підмет ототожнювався з
суб’єктом, присудок з предикатом, складне речення з
умовиводом.
На зміну логічному напрямові прийшов
психологічний, який замінив логічну інтерпретацію речення
комунікативно-психологічною. Під реченням розуміли
поєднання у психіці мовця декількох уявлень.
Наприкінці XIX ст. синтаксис стали
інтерпретувати як вчення про функції слів у реченні і речення
визначали як поширене словосполучення (див.
концепцію П. Ф. Фортунатова). Цей напрям стимулював
виникнення вчення Вілема Матезіуса про синтаксис як
систему засобів і способів комбінації номінативних
одиниць і вчення про синтаксичні валентності Люсьєна
Теньєра.
У 30-ті роки XX ст. розвивається структурний
синтаксис (дистрибутивний), у центрі уваги якого
валентність, реляційні й дистрибутивні властивості слова,
який з часом (60-ті роки) переростає в
трансформаційний (генеративна лінгвістика Ноама Хомського), метою
якого стало дослідження породження речень, тобто
поетапного перетворення семантичної структури на
конкретне висловлення. Наприкінці 60-х років
заявляє про себе і прагматичний синтаксис, предметом
якого є комплекс проблем, пов’язаних з мовцем і
адресатом, їхньою взаємодією в процесі комунікації (явна
і прихована мета висловлення, мовленнєва тактика,
оцінка мовної компетенції слухача, ставлення мовця
до сказаного тощо).
На сучасному етапі синтаксис вивчають у різних
напрямах — формально-структурному,
комунікативному і прагматичному. Намітилися такі тенденції:
«1) від вивчення форми до вивчення змісту
синтаксичних одиниць, зокрема відношення речення до по-
значуваної ним ситуації (так званий семантичний
синтаксис); 2) вихід за межі речення у сферу
дискурсу, тексту (аналіз надфразових єдностей, абзацу,
цілісних текстів); 3) від мови до мовлення (дослідження
комунікативних настанов і умов уживання
мовленнєвих витворів); 4) від об’єктивних характеристик
речення до суб’єктивної інтерпретації висловлень
(вивчення непрямих мовленнєвих смислів); 5) від
статичного синтаксису до динамічного (вивчення процесів
функціонування і перетворення одиниць синтаксису);
6) від правил сполучення (формації) до правил
породження (трансформації)» [Лингвистический знцикло-
педический словарь 1990: 450].
У зв’язку з цими тенденціями намітилися декілька
напрямів вивчення речення: 1) вчення про речення як
складну неоднорівневу структуру, яка репрезентує
собою декілька ступенів мовної абстракції (В. Матезіус,
М. Докуліл, Ф. Данеш, Н. Ю. Шведова); 2) аналіз
речення як синтагматичного ланцюжка зв’язків та
відношень (Л. Блумфільд, Л. Теньєр); 3) дослідження
речення як семантичної одиниці (О. Єсперсен, А. Гар-
динер, У. Вайнрайх, Н. Д. Арутюнова); 4) вивчення
речення в аспекті породжувальної граматики і
трансформаційного синтаксису (Н. Хомський, Д. Ворт, Р. Ру-
жичка та ін.).
До основних характеристик простого речення
належать його синтаксична структура, семантична
структура, порядок слів, інтонація.
Основу конструкції простого речення утворює
структурна схема, що складається зі словоформ, які
виражають суб’єкт і предикат думки. Суб’єкт і предикат
думки не завжди збігаються з підметом і присудком.
Пор. Блискавка ударила в дерево і Блискавкою
ударило в дерево; Я скучаю і Мені скучно. Тут підмети і їх
еквіваленти-додатки позначають один і той же суб’єкт
думки. Суб’єкт і предикат, тобто мовні форми
предикації, утворюють структурну схему простого речення,
його формальну модель. Наприклад:
N1^ Біжить хлопець; Мій брат учиться
МіСорМ1/5 Мої батьки були учителі/учителями
М3Рг асіу Мені холодно
Уіп{Рг асіу Писати для дітей треба цікаво
Символи розшифровують так: N — іменник, V —
дієслово, іп£ — інфінітив, Рг асіу — категорія стану
(предикативний прислівник), Сор — зв’язка, £ —
змінювана форма (дієслова), 1,3,5 — порядковий номер
відмінка (відповідно називний, давальний і орудний).
Синтаксисти по-різному визначають кількість і
склад структурних схем речення, але в усякому разі у
схемі повинно бути не менше двох складників. Як
довела Г. О. Золотова, навіть у таких реченнях, як Світає,
Морозить, є суб’єкт думки — час і природне
середовище: зараз, тут.
Оскільки структурні схеми узагальнюють типи
предикативних відношень, то їх кількість обмежена. Вони
мають національну специфіку, хоча види
предикативних відношень за змістом є загальнолюдськими. Якщо
структурною схемою простого речення є мовні форми
предикації, то структурною схемою складного речення
є спосіб зв’язку між предикативними частинами, що
входять до складного.
Як бачимо, до структурної схеми речення входить
тільки мінімум (суб’єкт і предикат думки), через що
такі речення, як Сусіди купили автомобіль і Мої
сусіди вчора купили в автомагазині новий імпортний
автомобіль будуть мати одну й ту ж структурну схему.
Для того щоб у разі потреби розрізнити подібні
випадки, як доповнення до структурної схеми стали
використовувати розширену структурну схему, або,
іншими словами, позиційну схему висловлення (якщо пер-
ша містить предикативний мінімум, то друга —
номінативний мінімум, тобто все, що необхідно для
розуміння речення). До позиційної схеми, крім головних
членів, належать різні поширювачі, тобто другорядні
члени речення (в традиційному розумінні), або актанти
і сирконстанти (за сучасною термінологією).
Узагальнено схему членів речення можна схематично
зобразити так (схема запозичена в 3. Д. Попової [Попова
1977: 146]):

загрузка...

Вважають, що в системі мови закладені тільки
структурні схеми, а позиційні схеми формуються в
мовленні.
Говорячи про відношення між членами речення, не
можна оминути питання про його вершину, тобто який
із членів ядерної структури речення — підмет чи
присудок — є важливішим. З цього приводу в
мовознавстві існувало дві протилежні думки. О. О. Шахматов,
О. М. Пєшковський, С. О. Карцевський, А. де Гроот
уважали, що оскільки у формі підмета нема
показників підпорядкованості якомусь іншому слову, то він є
абсолютно незалежним членом. По-іншому це
питання трактували А. Мартіне, О. О. Дмитрієвський.
Усунення підмета, на їхній погляд, не призводить до
руйнування речення, тоді як редукція присудка руйнує
його (Співається пісня —» Співається; Співається
пісня —» Пісня). Звідси висновок: присудок становить
мінімум речення, його конститутивний центр і,
таким чином, є єдиновладним у структурі речення. Цю
позицію підтримав Л. Теньєр.
Отже, підмет і присудок мають подвійну природу,
їх статус змінюється залежно від того, в якому аспекті —
конструктивному чи комунікативному — їх
розглядають. Синтагматично присудок підпорядковується
підмету. В аспекті актуалізації (у відношенні не до
якогось члена речення, а до всього висловлення) присудок
займає центральну позицію (предикативність, а саме
такі її складники, як категорії способу і часу,
містяться саме в присудку).
Опозиції структурних схем за вираженими ними
синтаксичними ознаками предикативних відношень
утворюють системні зв’язки між цими структурними
схемами, формують парадигматику речень. Питання
парадигматики речень поки що не має однозначного
розв’язання. У трансформаційній граматиці (Н. Хом-
ський та його школа) під парадигматикою речення
розуміють структурно відмінні, але семантично
співвідносні синтаксичні конструкції (речення), що
рівнозначне перифразам. Розширено трактує парадигматику
П. Адамець: це ієрархічно організована система, в яку
входять ядерне речення і всі його трансформи, що
передбачають зміни в синтагматичній будові при
стабільності змістової сторони; всі його модифікації,
зумовлені зміною модального і фазисного значення; всі його
варіанти, викликані зміною морфологічних категорій
виду, часу, способу, числа [Адамец 1966: 79].
Сформульований П. Адамцем принцип має на меті побудову
загальної системи мови як сукупності багаточленних
та ієрархічно організованих парадигм обмеженого
числа ядерних моделей, тобто того, що можна назвати
синтаксичним полем речення.
У деяких концепціях парадигматику речення
трактують як сукупність усіх морфологічних видозмін
речення (Б. Ю. Норман; див.: [Общее язьїкознание 1983: 257]).
Очевидно, беруть до уваги тільки внутрішньомодельні
перетворення у межах категорій часу, модальності,
особи, числа, роду і виду за комунікативною метою.
Ще вужче трактує парадигму речення Н. Ю. Шведо-
ва, відносячи до неї тільки зміни, пов’язані з
модальними і часовими значеннями присудка. Так, повна
парадигма простого речення, утворювана морфологічним
варіюванням присудка, має 8 членів: три форми
індикатива — теперішній, минулий і майбутній час і п’ять
форм ірреальних способів — кон’юнктивний, умовний,
бажальний, спонукальний, обов’язковий: Вона
працює. Вона працювала. Вона працюватиме/буде
працювати. Вона працювала б. Якби вона працювала. Лише
б вона працювала. Хай вона працює. Вона працюй, [а
він тільки їсть та вилежується].
Як і в морфології (пор. рос: ти победишь, он побе-
дит, я ?), синтаксичні парадигми бувають повні і
неповні. Повнота парадигми простого речення залежить
від його граматичної структури і від лексичного
наповнення структури. Так, скажімо, речення Перемога —
це чудово має не восьмичленну (повну) парадигму, а
неповну чотиричленну: Перемога — це чудово.
Перемога — це було чудово. Перемога — це буде чудово.
Перемога — це було б чудово. Тут відсутні такі форми
ірреальних способів, як обов’язковість, бажальність,
спонукальність. Речення Цвісти садам має всього
лише двочленну парадигму — теперішній час (Цвісти
садам) і бажальний спосіб (Цвісти б садам) [ПІведо-
ва 1967: 7 і наст.; Грамматика современного русского
литературного язмка 1970: 577 і наст.].
Існує ще одна концепція парадигми речення, за
якою до однієї парадигми належать речення, які
співвідносяться з одним і тим самим денотатом, тобто є
синонімічними. Такий парадигматичний підхід до
речення характерний для напряму логічної семантики в
синтаксисі.
Поняття парадигматики речення широко
використовують як у конструктивному, так і в комунікативному
синтаксисі. Як правило, парадигматичний підхід
застосовують у вивченні простого речення. Складне речення
характеризується за іншими параметрами (тут
визначальними є зв’язки між предикативними частинами).
Водночас треба зазначити, що складне речення не є
механічним об’єднанням двох чи більше простих.
Вступаючи в певні синтаксичні відношення, одна з частин
може зазнавати таких структурних змін і мати таку
структурну організацію, яка простим реченням не
властива. У позиційній схемі складного речення особливий
порядок слів, є позиції для сполучників, сполучних і
співвідносних слів, часток, дейктичних (вказівних) слів
та інших спеціалізованих засобів вираження зв’язку.
Комунікативний тип складного речення, за Г. Кржиж-
ковою, визначається головною частиною.
Побудова (синтагматична організація) речення
підпорядкована його двом функціям — номінативній і
комунікативній. Номінативна функція пов’язана з по-
значуваною реченням ситуацією (подією), тоді як
комунікативна — з виділенням у висловленні ядра і теми
повідомлення. Відповідно до цих двох аспектів
речення у функціональному синтаксисі стали розрізняти
номінативний (семантичний) синтаксис і
комунікативний синтаксис.
Для номінативного (семантичного) синтаксису
важливим є поняття пропозиції. Пропозиція — це
семантичний інваріант, спільний для всіх членів модальної і
комунікативної парадигми речень.
Так, наприклад, речення Командир вручив воїнові
орден, Командир нагородив воїна орденом, Командиром
вручений орден воїнові передають одну й ту саму
інформацію. У пропозиції відображається денотативна
ситуація. З цього погляду речення — це «драма в
мініатюрі» (Л. Теньєр). Кожний актант і сирконстант (іншими
словами, кожна словоформа) в позиційній схемі
речення «відіграє» певну роль, позначаючи мовну
семантику високого рівня абстракції, як, наприклад, діяч, дія,
об’єкт дії, знаряддя дії, місце дії, мета дії тощо. Ч. Філл-
мор, який уперше опрацював цю «відмінкову
граматику» [Гііішоге 1968: 24—25], виділив такі ролі: агентив
(А), датив (Б), інструменталь (І), фактитив (Г) —
предмет або особа, що виникають внаслідок дії, локатив (Ь),
об’єктив (О). Нині цей перелік ролей дещо змінився,
розширився й отримав нове символічне позначення:
а£епз, асі, оЬі, іпзіг, іетр, Іос, ехізі «буття», іпсер
«початок» тощо. Так, скажімо, речення Я відчинив двері
ключем матиме такий запис у термінах пропозитивної
номінації: а§епз асі оЬ] іпзіг. Ці семантичні феномени в
тій послідовності і в тому наборі, в якому вони
виявились у наведеному висловленні, утворюють його
(висловлення) пропозицію.
Пропозитивна номінація і позиційна структура
висловлення не завжди збігаються. У мові існують
речення, де в один синтагматичний ряд злиті дві чи
більше пропозиції, які обслуговує спільний механізм
актуалізації. Так, зокрема, в реченні Я знав його дитиною
реалізовано дві пропозитивні номінації: Я знав його і
Він був дитиною. У різних мовах механізми
актуалізації і номінації ситуації характеризуються різним
ступенем автономності, взаємозалежності.
З ученням про пропозицію пов’язана теорія
глибинних і поверхневих структур. Глибинна структура —
це спосіб абстрактного опису семантичної структури
речення, це абстрактна формула, утворена найбільш
загальними, універсальними елементами смислу. Так,
наприклад, речення Будинок зводиться робітниками і
Зведення будинку робітниками мають одну й ту ж
глибинну структуру Робітники зводять будинок, яку
можна передати як а§епз асі оЬу. Якщо глибинна
структура є узагальненим змістом речення, то
поверхнева структура — це конкретний опис синтаксичної
будови речення. Поверхнева структура забезпечує
вираження глибинної синтаксичної семантики
граматичними класами слів, тобто частинами мови. Як
правило, одна глибинна структура реалізується в декількох
поверхневих (див. наведені вище речення). Значно
рідше трапляються випадки, коли одній поверхневій
структурі відповідають дві глибинні. Наприклад:
Очікуваного запрошення письменника ще не було, Прийом
депутата відбувся успішно. Тут можливі дві
інтерпретації: письменника запросили і письменник
запросив, депутата приймали і депутат приймав.
Поверхнева структура цих речень є недостатньою для
однозначного витлумачення висловлення. Найчастіше це буває
тоді, коли речення дає можливість двояко
інтерпретувати зв’язки між своїми членами (випадки так званої
синтагматичної омонімії): Спостереження над мовою
маленьких дітей (спостереження дітей чи над мовою
дітей), Сильно засмаглий юнак кидає каміння (сильно
засмаглий чи сильно кидає). Як бачимо, синтаксичні
зв’язки в реченнях є семантичними. Більшість
помилкових аналізів речень є наслідком неправильного
розставлення синтагматичних зв’язків.
Теорія глибинних структур, таким чином, поставила
в центр граматичних досліджень семантику
(основоположник цієї теорії Н. Хомський стверджував, що
глибинна структура лежить у плані змісту). «Глибинний
синтаксис» — це семантичний синтаксис. Для цього
напряму характерна зацікавленість усім прихованим,
не даним у «поверхневій» формі вираження, прагнення
опрацювати універсальну модель, яку можна було б
застосувати до будь-якої мови, глибока інтерпретація
семантики речення, залучення до семантичного вивчення
речення мовленнєвої ситуації (пресупозиції висловлень)
і, що особливо важливо, зняття широко практикованого
раніше різкого протиставлення синтаксису і лексики.
Саме «глибинний синтаксис» дав поштовх для
вивчення лексичного наповнення речення. Дослідження
60—80-х років XX ст. довели, що між структурою
речення і його лексичним наповненням існує тісний вза-
ємозв’язок. Так, з одного боку, уже значенням дієслова,
що входить до предикативного центру речення,
задається структура речення (відчинити що і чим, тоді як
світати не може мати поширювачів), з іншого боку, на
всі граматичні зразки речення накладаються лексичні
обмеження. Цікаво, що навіть такі узагальнені
(логічні) значення, як екзистенція, номінація, характериза-
ція, ідентифікація, в різних мовах актуалізуються в
спеціалізованих структурних схемах. Через те в логі-
ко-граматичному синтаксисі виділяють чотири типи
речень: 1) речення характеризації (Люди спокійні. Цей
будинок гарний); 2) речення тотожності, або
ідентифікації (В. Винниченко — письменник і політичний
діяч. Багряний колір — це густо-червоний, пурпуровий);
3) речення-найменування, або номінації (Це дерево
зветься акацією); 4) буттєві речення (У цьому саду є
груші. У Карпатах водяться дикі кабани).
Крім семантичного, речення має великий
прагматичний потенціал — передає відношення до предмета
мовлення, до ситуації і до адресата. Ці прагматичні
компоненти, взаємодіючи з семантичною структурою
речення, формують його глибоку й багатоступеневу
смислову структуру.
Комунікативний (функціональний) синтаксис
пов’язаний із розподілом функціонального
навантаження речення між його членами, який дістав назву акту-
ального членування речення. Оскільки в будь-якому
повідомленні є те, що відоме слухачеві, і те нове,
заради чого породжується повідомлення, то висловлення
відповідно поділяється на дві частини: вихідну
частину — тему і на те, що говориться про неї, — рему
(нову інформацію). Актуальне членування речення
здійснюється за допомогою порядку слів та
інтонації. Тема звичайно розміщується на початку фрази,
рема — в кінці (Студенти в аудиторії), однак за
допомогою інтонації можна як рему виділити початок
фрази (Студенти в аудиторії; тобто не викладачі, не
гості, а саме студенти). Додатковими маркерами реми
можуть бути видільні частки (тільки, лише, саме),
неозначені артиклі, додатки-агенси в пасивних
конструкціях тощо.
Актуальне членування речення зумовлене не
логічними відношеннями між його компонентами, а
умовами комунікації, зовнішньою ситуацією, інтересами
співбесідників тощо. Воно представляє комунікатив-
ний аспект, а не логіко-граматичний рівень. Водночас
потрібно зауважити, що актуально членуються не всі
речення. Однослівні, безособові і взагалі більшість
односкладних речень, а також ті двоскладні речення,
які є відповідями на запитання «Що сталося?», не
мають актуального членування. Так, у реченнях
Лелеки прилетіли, Скресли ріки, Мати повернулася з
роботи весь зміст є новим, тому ці речення не
членуються на тему і рему. Отже, актуальне членування
не можна ототожнювати з логічною структурою
речення.
Основоположником теорії актуального членування
речення вважають французького мовознавця А. Вейля,
ідеї якого розвинув чеський мовознавець В. Матезіус,
який і запропонував сам термін.

 

Запитання. Завдання
1. Охарактеризуйте типи граматичних значень і граматичних
категорій. Що розуміють під прихованими граматичними категоріями?
2. Проаналізуйте сучасні теорії морфеми і частин мови.
3. Охарактеризуйте сучасні теорії речення. Що таке структурна і
позиційна схема речення? Як у сучасних дослідженнях трактується
парадигматика речення?
4. Чим різняться конструктивний і комунікативний синтаксис? Що
таке глибинна структура речення?
5. У чому сутність актуального членування речення?

 

Література
Основна
Семчинський С. В. Загальне мовознавство. — К., 1996. — С. 151—198.
Общее язьїкознание / Под обід. ред. А. Е. Супруна. — Минск, 1983. —
С. 236—287.
Общее язьїкознание: Внугренняя структура язьїка / Отв. ред. Б. А. Се-
ребренников. — М., 1972. — С. 200—393.
Додаткова
Есперсен О. Философия грамматики. — М., 1958.
Матезиус В. О системном грамматическом анализе // Пражский лин-
гвистический кружок. — М., 1967.
Докулил М. К вопросу о морфологической категории // Вопр. язьїко-
знания. — 1967. — № 6.
Бондарко А. В. Теория морфологических категории. — Л., 1976.
Бондарко А. В. Функциональная грамматика. — Л., 1984.
Вихованець І. Р. Частини мови в семантико-граматичному аспекті. —
К., 1988.
Вихованець І. Р. Нариси з функціонального синтаксису української
мови. — К., 1992.
Загнітко А. П. Теоретична граматика української мови. Синтаксис. —
Донецьк, 2001.
Золотова Г. А. Очерк функционального синтаксиса русского язьїка. —
М., 1973.
Ломтев Т. П. Предложение и его грамматические категории. — М.,
1972.
Арутюнова Н. Д. Предложение и его смьісл. — М., 1976.
Падучева Е. В. Вьісказьівание и его соотнесенность с действительнос-
тью. — М., 1985.
Современньїе зарубежньїе грамматические теории. — М., 1985.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.