Суспільна природа мови. Суспільні функції мови

Розуміння природи мови передбачає відповідь на
питання, чи потрібно вважати мову явищем
біологічним, психічним або соціальним. На них наука давала
різні відповіді. Погляди вчених на природу мови
змінювалися залежно від загальних тенденцій розвитку
науки в певний період і накопиченого лінгвістичного
фактичного матеріалу та рівня його інтерпретації. Одні
вчені (А. Шлейхер, М. Мюллер) вважали мову явищем
біологічним, інші (Г. Штейнталь, В. Гумбольдт, О. Потеб-
ня) — явищем психічним. У сучасному мовознавстві
домінує думка про мову як суспільне явище.
Визначення мови як суспільного явища спирається
на тверезий аналіз фактів розвитку і застосування
мови. Мова не успадковується і не закладена в
біологічній суті людини. Дитина говорить мовою оточення, а
не обов’язково мовою батьків. В умовах ізоляції від
суспільства діти не говорять зовсім, як про це свідчить
описана англійським психологом Р. Сінгом історія
виявлених у лігві вовчиці двох дівчаток (див. про це:
[Реформатский 1967: 7—8]).
Мова також не є явищем психічним, бо в такому
разі вона виникала б і розвивалася б у кожної людини
окремо незалежно від мовленнєвого впливу
навколишнього оточення.
До розуміння мови як суспільного явища вчені
дійшли у середині XIX ст. Одним із перших був Я. Грімм,
який заявив, що «мова за своїм походженням і
розвитком — це людське надбання, витворене цілком
природним чином» [Гримм 1960: 59]. В. фон Гумбольдт,
який, по суті, став основоположником психологізму в
мовознавстві, стверджував однак, що мова розвивається
тільки в суспільстві і «людина розуміє себе настільки,
наскільки досвідом установлено, що її слова зрозумілі й
іншим» [Гумбольдт 1960: 80]. Ф. де Соссюр убачав
соціальний характер мови в її примусовості щодо індивідів.
Характеризуючи мову як соціальне явище, не слід
упускати з поля зору й те, що в мові також наявні
ознаки, які співвідносять її з біологічними і
психологічними явищами. Що стосується біологічного аспекту
мови, то передусім необхідно назвати той факт, що
людина має біологічну схильність до оволодіння мовою.
Деякі вчені навіть стверджують, що на відміну від ви-
сокоорганізованих тварин людина має мовний ген.
Відсутність в інших вищих приматів, у тому числі і в
людиноподібних мавп, мовного гена й зумовила
непереборну еволюційну прірву між людиною і твариною.
Це стало серйозним контраргументом до
еволюційної теорії Ч. Дарвіна. Наявність біологічного аспекту
мови підтверджується теорією вроджених структур
Н. Хомського, суть якої зводиться до того, що дитина
народжується із закладеними в мозку певними
мовними структурами, через що, наприклад, дитині-китайцю
буде значно легше засвоїти рідну мову, ніж, скажімо,
англійську.
Із психічними явищами мову пов’язує те, що в
індивідуальному мовленні відображаються психічні
особливості мовця, а в національній мові — психічний
склад усієї нації. Особливо яскраво це виявляється в
національній специфіці лексико-семантичних
асоціацій (докладніше див. у темі «Мова і культура»).
Про те, що мова є суспільним явищем, свідчать її
функції, які виявляють її сутність, призначення, дію.
Вони є тими характеристиками, без яких мова не була
б сама собою. Найголовніші (базові) функції —
комунікативна (засіб спілкування) і когнітивна (засіб
мислення і пізнання). Другу функцію ще називають
пізнавальною, гносеологічною, мислетворчою. Інколи
до базових відносять ще емотивну (засіб вираження
почуттів і емоцій) і метамовну (засіб дослідження й
опису мови в термінах самої мови).
З основними функціями співвідносяться похідні
(вторинні). Так, зокрема, з комунікативною пов’язана
фашинна (засіб встановлення контакту), конативна
(засвоєння), волюнтативна (волевиявлення, впливу) і
кумулятивна, або історико-культурна (зберігання всього того,
що виробила нація за всю свою історію в духовній
сфері — національної самосвідомості, культури, історії тощо).
Із когнітивною співвідноситься репрезентативна у
або номінативна, референтна функція (засіб
позначення предметів та явищ зовнішнього світу і
свідомості), а з емотивною — поетична, або естетична (засіб
вираження і виховання прекрасного).
Увага до основних і похідних функцій має
надзвичайно велике практичне значення для вивчення і
опису мови. Так, К. Бюлер, вивчаючи емотивну функцію,
виявив спеціальні мовні засоби (емотиви), які
передають емоційний стан мовця: порядок слів, еліпсис,
інтонація, протяжне вимовляння звуків (чуд-о-о-во; негі-д-д-
ник) тощо. Словацький мовознавець О. Ісаченко вказав
на своєрідність засобів, які реалізують волюнтативну
функцію, а український учений Г. Г. Почепцов виявив
велику кількість засобів вираження фатичної функції,
як-от: Увага! Алло! для встановлення контакту; Ось
воно що! Здорово! Невже? для підтримання контакту;
Дякую за увагу! На все добре! Закінчую тощо для
«розмикання» контакту. Французький мовознавець Е. Бен-
веніст виділив ще перформативну функцію і вказав
на її засоби вираження: цю функцію виконують слова
й вирази, вимовляння яких одночасно є їх словесною
дією: обіцяю, поздоровляю, бажаю щастя, прошу
вибачення, оголошую засідання закритим тощо.
Кількісна і якісна характеристика мовних
функцій у сучасній мовознавчій літературі не збігаються.
Р. О. Якобсон називає шість функцій: емотивну,
конотативну, референтну, метамовну, фатичну і
поетичну [Якобсон 1975: 193—230]. О. О. Леонтьєв уважає,
що під функціями треба розуміти лише ті, які
виявляються в будь-якій мовленнєвій ситуації. До таких,
на його думку, належать комунікативна, мисленнєва,
номінативна (пізнавальна) й історико-культурна.
У підручнику із загального мовознавства за
редакцією А. Є. Супруна називають три основні функції:
1) засіб спілкування; 2) засіб зберігання і передачі
історичного досвіду людей; 3) основний засіб мислення [06-
щее язьїкознание 1983: 29]. 3. Д. Попова вважає, що
мова має лише одну функцію — засіб спілкування. Все
інше, що в мовознавстві називають функціями, на її
думку, насправді є не функціями, а властивостями
мови [Попова 1987: 32]. Подібну думку висловив і
Б. М. Головін: «Функція спілкування для мови —
головна, панівна; вона підпорядковує і визначає всі
інші» [Березин, Головин 1979: 51].
В основному серед базових називають дві функції —
комунікативну і когнітивну (мислеформувальну,
гносеологічну, пізнавальну), але й тут немає єдності
щодо їх важливості. М. І. Жинкін, Г. В. Колшанський,
Р. В. Пазухін найголовнішою вважають
комунікативну, О. О. Реформатський і В. 3. Панфілов оцінюють
комунікативну і когнітивну функції як рівноправні.
За такого неоднозначного підходу до визначення й
інтерпретації мовних функцій усі дослідники
солідарні в одному: мовні функції мають суспільний
характер, через що нерідко їх називають суспільними
функціями мови. Щоправда, є й вужче розуміння терміна
суспільні функції мови — сфера використання мови в
суспільстві: мови з обмеженим обсягом суспільних
функцій (одноаульні мови; мови, що функціонують
лише в усно-розмовній формі тощо) і мови з
максимальним обсягом функцій (мови міжнародного і
міжнаціонального спілкування).
Отже, мова виникла в суспільстві, обслуговує
суспільство і поза суспільством неможлива, як і
неможливе суспільство без мови. Своєрідність мови як
суспільного явища полягає в тому, що:
1) на відміну від минущих явищ суспільного життя
мова споконвічна і буде існувати доти, доки існує
суспільство. Так, скажімо, не завжди існували такі
суспільні явища, як сім’я, держава, класи, гроші, наука,
релігія, право, а мова існує стільки, скільки існує
суспільство;
2) мова обслуговує всі сфери людської діяльності,
вона невіддільна від будь-яких явищ суспільного
життя: організації праці, управління суспільним
виробництвом, діяльності наукових закладів і організацій
культури, здійснення процесу освіти і виховання,
розвитку художньої літератури, науки, зміни соціальної і
особистої психології. Виходячи з цього, Б. М. Головін
говорить про організуючу, управлінську,
освітньо-виховну, естетичну, дослідницьку, інформаційну,
соціально-прагматичну та індивідуально-прагматичну
мовні функції [Березин, Головин 1979: 65];
3) мова відображає суспільну свідомість — ідеологію,
політику, право, мораль, науку, мистецтво, релігію тощо.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.