М. П. Кочерган Загальне мовознавство

Соціальна зумовленість мовних явищ. Суспільний характер мовної норми

Соціальною є не тільки мова як система
взаємопов’язаних і взаємозумовлених одиниць, що має чітку
ієрархічну структуру, соціальним є й мовлення.
Мовлення — це передусім акт спілкування людей, тобто
комунікативний акт, соціальний за своєю суттю. Люди
говорять не для того, щоб відтворювати мову й
демонструвати свої мовленнєві здібності, а для того, щоб
передати позамовну інформацію чи вплинути на інших
учасників комунікативного акту.
Соціальна природа мовлення виявляється і в тому,
що мовці намагаються дотримуватися наявних у
суспільстві вимог щодо вимови, слововживання тощо.
Зрештою, соціальна природа мовлення
підтверджується тим, що воно є частиною соціальної діяльності
людини і всього суспільства.
Будь-яка мова має конкретно-історичну соціальну
норму.
Мовна норма — сукупність найбільш стійких, традиційних
елементів системи мови, історично відібраних і закріплених суспільною
мовною практикою; сукупність колективних реалізацій мовної
системи, прийнятих суспільством на певному етапі його розвитку й
усвідомлених ним як правильні, зразкові.
Мовна норма існує в будь-якому колективі, оскільки
в кожному колективі є свій мовний еталон, зразок, і
люди не є байдужими до того, як вони говорять. Таким
еталоном чи «мовним ідеалом» (термін О. М. Пєшков-
ського) можуть бути найрізноманітніші категорії: «як у
школі», «як по радіо», «як усі», «як наші», «як пан
Іван», «як доярка Дуся» тощо. Психологічно мовні
норми є обов’язковими для всіх членів колективу, при цьому
такі норми можуть не збігатися з літературними.
Наприклад, в одному з населених пунктів Львівщини, де
порядковий числівник від семи звучить як семий, сема,
семе, предметом насмішки стала вимова цих
числівників жителями сусіднього села (сьомий, сьома, сьоме), хоч
саме така вимова відповідає літературній нормі: усіх
мешканців цього села стали обзивати сьомами (Пішов
(пішла) сьома). Порушення традиційних для певної
спільноти мовних норм може викликати психологічні
труднощі, стати сигналом відокремлення від свого
колективу. Люди, яким доводиться спілкуватися у двох
колективах із різною нормативною чи мовною
орієнтацією, змушені постійно «переключатися» з однієї мовної
норми на іншу. Так, російська селянка розповідає:
«Ф Куйбьішьіви я уьіварю «тибе», а домой приеду —
«табе» і пояснює, що якщо в селі говорити «по-городс-
кому «тибе» — «смиятца будуть» або скажуть: «Вьібра-
жат ана». В одній із повістей Л. Жуховицького
молодий журналіст запитує знайому жінку: «Ира, вьі где
работаете?», але, побачивши її здивування (обоє ще
раніше зрозуміли, що психологічно вони «свої люди»),
поспішає виправитися: «Старуха, тьі где ишачишь?»
(приклади запозичено з [Общее язьїкознание 1983: 38]).
Мовна норма характеризується трьома властивостями:
вибірковістю, стійкістю (усталеністю) і обов’язковістю.
Вибірковість виявляється в тому, що кожна мовна
норма по-своєму реалізує можливості мови. Так, із
двох варіантів напасть і напасть, новий і новий,
екскурс і екскурс, експерт і експерт, донька і донька,
глядач і глядач, виразник і виразник, будемо і будемо,
феномен і феномен, вогкий і вогкий, ходжу і ходжу,
зіставити і співставити, вчинок і поступок,
порушити питання і підняти питання, заллє і залиє,
уболівальник і болільник, захід і міроприємство,
післяплата і накладна плата, на виплат і в розстрочку,
передплата газет і підписка газет лише перший у кожному
наведеному прикладі є нормативним.
Стійкість (синоніми: усталеність, традиційність) —
це збереження мовних традицій («так у Шевченка»,
«так говорять усі»), обмеження хитань і варіантів,
посилання на авторитетні джерела вживання.
Обов’язковість полягає в тому, що все визнане
суспільством вважається правильним і його повинні
дотримуватися мовці.
Між нормою літературної мови і нормою нелітера-
турних варіантів мови є відмінності. Літературні норми
стійкіші та диференційованіші (тенденція до усунення
нефункціональних варіантів, дублетів, їх стилістичне
розмежування). Вони кодифіковані (викладені в
словниках, підручниках, довідниках з культури мови).
Часто в лінгвістичній літературі під мовною нормою
розуміють лише норми літературної мови, що визначаються
як стабільність форми мовних одиниць, яка
ґрунтується на авторитеті зразкової літератури і закріплена
законодавчими актами. Таким чином, мовна норма,
особливо літературна, є одночасно і власне лінгвістичною, і
соціальною категорією. Соціальність норми
виявляється як у відборі і фіксації мовних явищ, так і в
оцінюванні мовних фактів як нормативні чи ненормативні.
Мовна норма як соціально-історична категорія входить
до загальних норм і звичаїв суспільства.
Усталеність і обов’язковість літературної норми не
заперечує диференційованого комплексу мовних
засобів, їх варіативності та синонімічних способів
вираження. Це забезпечує функціонально-стилістичну
диференціацію літературних мов.
Між літературною нормою і реальним вживанням
мови можуть бути розходження, що залежить від
багатьох суспільних і мовних чинників (рівень
розвитку літературної мови, соціальна структура
суспільства, особливості мовної ситуації тощо). Особливо ці
розходження помітні між писемною й усною мовами.
Так, наприклад, сильний розрив існує між
писемним і усним варіантами чеської мови. Чеська
літературна мова, розвиток якої був перерваний
експансією в XVII—XVIII ст. німецької мови, відродилася
наприкінці XVIII — на початку XIX ст. на основі
літератури XVI—XVII ст., що зумовило її книжний
характер і значну віддаленість від розмовної мови
(оЬеспа сеШпа), яка за походженням є інтердіалектом,
що відрізняється від літературної мови помітними
структурними особливостями на всіх рівнях. Цікавою
є мовна ситуація в німецькомовних кантонах
Швейцарії. Тут німецьку літературну мову використовують
лише в писемній реалізації. В усному спілкуванні
використовують, як правило, швейцарські говори
німецької мови, оскільки німецька усна літературна мова
сприймається як штучна, манірна.
Отже, мовна норма в усіх своїх різновидах має
суспільний характер. Варіювання мовної норми
пояснюється не тільки і не стільки часовим чинником,
скільки соціальними умовами. Кожне суспільство (держава)
кодифікує літературну норму і захищає її через школу
та інші освітні й адміністративні інститути.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.