М. П. Кочерган Загальне мовознавство

Мова як символ соціальної солідарності

загрузка...

Соціальна солідарність — поняття, яке служить
для позначення соціальної згуртованості. Уперше його
застосував французький філософ і соціолог Огюст Конт
(1798—1857). Використовувалось воно далі головним
чином у французькій соціології. Особливу увагу
приділив дослідженню соціальної солідарності засновник
французької соціологічної школи Еміль Дюркгейм
(1858—1917). У його концепції — це одне з
центральних понять, якому була присвячена, по суті, вся його
наукова творчість. Для Дюркгейма соціальна
солідарність рівнозначна суспільному стану, а її відсутність —
соціальній патології. Термін соціальна солідарність
має синоніми соціальна згуртованість і
соціальна згода (див.: [Современная западная социология
1990: 314]).
Соціальний символізм визначається як один із
виявів взаємозв’язку між соціальною структурою
суспільства і його культурою, як регуляція соціальних
стосунків за допомогою культурних засобів [Басин, Краснов
1971: 167]. Розрізняють невербальний і вербальний
символізм. Прикладами невербального символізму
можуть служити одяг (військова і шкільна форми, одяг
священиків і монахів, одяг льотчиків, залізничників;
кітель-сталінка, який носили в сталінську епоху ті, хто
демонстрував своє захоплення «вождем усіх часів і
народів» та його політикою; будьоннівка як символ
революційності в часи громадянської війни), а також різні
види колекціонування, комплектація певних книг,
музичних записів, спосіб проведення відпустки тощо. Бер-
бальний символізм — це мовний словесний
символізм. Певні слова, звороти, особливості вимови можуть
набувати властивостей символу належності мовця до
певної соціальної групи. Це пов’язано з одним із
мотивів, яким керується мовець у своїй внутрішньогрупо-
вій поведінці: показати своїм мовленням, що він
належить до цієї групи, що він «свій» [Беликов, Крьісин
2001: 252]. Як переконливо показав американський со-
ціолінгвіст В. Лабов, люди, які не оволоділи символами
належності до групи, не можуть претендувати на місце
в цій групі, стають ізгоями [ЬаЬоу 1972].
Вступаючи в спілкування, комуніканти творять у
своїй уяві образ співбесідника і шукають у його
поведінці символічні елементи для підтвердження або
спростування своїх припущень, демонструють
символи свого соціального статусу [Тарасов, Школьник
1977: 174—191]. При першому спілкуванні
незнайомці хочуть дізнатися, хто їх співбесідник за
соціальним рівнем, для того щоб виявити, що є спільного і
відмінного в них — мова, соціальний жаргон,
професійний жаргон, життєвий досвід, рольовий репертуар
(національність, професія, стать, сімейне становище
тощо). Знання соціальних ролей співбесідника дає
можливість змоделювати подальшу мовленнєву
поведінку.
Питання соціального символізму в мовленнєвій
поведінці є частиною проблеми управління поведінкою
людини. Взагалі мова як засіб свідомої регуляції
людиною поведінки інших людей може виконувати дві
функції — інструментальну і символічну. У першому
випадку поведінка регулюється за допомогою мовних
знаків (експліцитно) у вигляді інструкцій, наказів,
законів, заборонних написів тощо. У другому випадку в
мовних знаках нема прямих вказівок, вони
осмислюються символічно (наприклад, звернення на ти чи Ви,
вокативи Ваше преосвященство, пане, товаришу, друже
тощо).
Соціальний символізм у мовленні виявляється в
різних за обсягом соціальних групах: від сім’ї до цілого
етносу. Кожна така група характеризується
притаманним їй особливим варіантом мови — соціолектом.
Хоч у мовознавстві про соціальну диференціацію
мови йдеться давно, однак це питання трактується
поверхово: на практиці воно зводиться до відмінності
«манер» вираження (арго, змішані мови тощо); подібні
різновиди мови інтерпретуються як проміжні, нестійкі,
«забавні» стани, як якісь екзотичні причуди її
соціального побутування. Насправді, проблема значно
серйозніша. Розшарування мов — всеохопне явище, яке
торкається самих основ економічного ладу, культури,
побуту, навіть історії. Хоч надто прямолінійним,
спрощеним було б твердження, що основні відмінності між
економічно неоднорідними соціальними групами
мають пряме відображення в системі соціальних мовних
різновидів, бо насправді мовна стратифікація є
відображенням радше систем соціальних цінностей, ніж
систем соціального існування [ВієпуізсЬ 1976: 420; Бели-
ков, Крьісин 2001: 114]. Однак не зважати на цей
фактор й інтерпретувати соціальне розшарування мов
лише як наслідок людського прагнення, почасти
соціального, почасти психологічного, до піднесення себе в
чиїхось очах, до самозвеличення не можна. Тим
більше не можна це явище розглядати як моду [Варт
1989: 525—527]. Ідеться про соціальне й
психологічне розшарування суспільства. Недаремно саме таке
потрактування отримав цей феномен у художній
літературі задовго до того, як привернув увагу соціологів, в
тому числі й українській, зокрема у творах І.
Котляревського, Т. Шевченка, А. Свидницького, М. Стариць-
кого, С. Руданського, У. Самчука, В. Винниченка, Г.
Косинки, О. Гаврилюка, І. Багряного та ін.
Соціальний поділ мов, на думку Р. Варта, з якою
не можна не погодитися, має місце не на рівні мовної
системи, яка зрозуміла всім, а на рівні дискурсу та
його різновидів; іншими словами, нестикування соціо-
лектів має, власне, не інформативний, а інтерлокутив-
ний характер — мови нецікаві, байдужі одна до одної;
в нашому суспільстві ми обходимось мовою собі
подібних, не маючи життєвої потреби в мові іншого — для
кожного самодостатньою є його мова. Ми тримаємося у
межах мови своєї соціальної і професійної зони, і таке
самообмеження дозволяє нам якось пристосовуватися
до роздрібленості нашого суспільства [Варт 1989: 524].
Своїм носіям соціолект є вигідним перш за все тим, що
«надає їм захист; мовна огорожа, як і будь-яка інша,
укріплює, зміцнює і підбадьорює тих, хто всередині неї,
відкидає і принижує тих, хто ззовні» [Варт 1989: 531].
Зазначене вище простежується уже на рівні
найменшого соціального об’єднання — сім’ї, на що свого
часу звернув увагу Л. Толстой у повісті «Юність»: «Для
полегшення […] однакового розуміння між людьми
одного кола або родини встановлюється своя мова, свої
звороти мови, навіть слова, що визначають ті відтінки
понять, які для інших не існують».
Сім’ї, як і будь-якому іншому малому соціальному
об’єднанню, можуть бути властиві й особливі риси
поведінки та мовлення, які мають для її членів спільну
символічну функцію: вказують на належність мовців
до однієї соціальної групи, маніфестують відношення
«ми — свої». Цю функцію виконують певні мовні
засоби, а саме мовні одиниці, характерні для членів певної
родини, а також манера спілкування, інтонація тощо.
У ролі сімейних слів і виразів можуть виступати емо-
тиви (пасочка, ягідка, вишенька, котик, лапа, масюся,
свинтусячка, хрюндель), іншомовні слова, нерідко
деформовані (сенька з англ. Огапк уои, пардон, чао, аріве-
дерче), загальновідомі слова в незвичному (сімейному)
значенні (крокодил «виріб із крокодилячої шкіри»,
наука «працівник сфери науки»), різні модифіковані
форми загальновживаних слів унаслідок метатези звуків
(дуркувати «друкувати», фаршик «шарфик», рос. лопо-
тенце «полотенце»), субституції звуків (пумадор
«помідор», мюню «меню», прювіт «привіт»), а також
уживання усічених (буля «бабуля», буся «бабуся») і конта-
мінованих (накладання основ) форм (мучень «учень»,
рос. списатель «писатель» тощо) [Кузнєцова 1999].
Нарешті, можна говорити й про сімейну фразеологію.
Джерелом сімейної (камерної) фразеології є
телепередачі, кіно, твори художньої літератури, а також певні
соціально-побутові ситуації: трясти животом
«сміятися», слухати подушку «спати», душити диван «довго
спати», все пучком «гарні справи, все гаразд»,
точнісінько як у нашому садку (про ситуацію, коли багато
біганини, метушні й галасу), щас спою «не витримаю, не
стримаюся», привет от мартишки (вживається в ситуації,
коли хтось зрозумів буквально те, що було сказано в
переносному значенні), индейская національная изба —
фиг-вам назьівается (жартівлива форма відмови), а в
попу гаях я больше «про щось, що в малих одиницях виміру
здається більшим» та ін. Конкретна ситуація,
представлена в соціально-побутовій сфері, в якомусь фільмі,
рекламному ролику, шоу, узагальнюється, абстрагується
від джерела й пізніше включається до
образно-номінативної системи камерного мовлення, що складає
своєрідний соціолект родинного кола [Смерчко 1997].
На особливу увагу заслуговує дослідження білінг-
вальних сімей в аспекті родинної солідарності.
Приклади з художньої літератури (Мася в романі А. Свид-
ницького «Люборацькі», Проня Прокопівна в комедії
М. Старицького «За двома зайцями» та ін.), а також
спостереження за сім’ями, де батьки розмовляють
однією мовою, а діти іншою, засвідчують, що в таких
родинах сімейна солідарність втрачається (діти нерідко
соромились батьків, які розмовляли українською
мовою, а інколи їх за це навіть зневажали). Подібні
ситуації стимулюють послаблення взаєморозуміння між
членами родини, призводять, як справедливо зазначив
О. Потебня, «до послаблення зв’язку підростаючих
поколінь з дорослими, який замінюється лише слабким
зв’язком із чужими» [Потебня 1976: 23]. Цю думку
видатного українського філолога прекрасно ілюструє
такий епізод із роману А. Свидницького «Любораць-
кі». Давній знайомий запитує ополячену Масю, чи не
жаль їй за померлим батьком.
— Мпіе? — озвалась Мася. — №е шіаіа Ьуш 2а кіш
иЬоІелуас!1
— То ж ваш отець.
— Та С02 2 ІЄ£0?2
— Та й не жаль?
— А піе3.
«Як таки можна, — подумав богослов, — щоб дочці
та не жаль було за татом!»
І каже:
— То, може, хоч коли жаль було?
— №£<1у4.
[…] Далі, завваживши, що Мася й не заікнеться на
рідну мову, каже:
— Чи ви смієтесь з мене, чи що, що тоді он як
балакали, а тепер ось як?
— Вуїаш £Іиріа5,— відказала Мася.
Значно інтенсивніше, ніж у мовленні сім’ї,
соціально-символічний характер виявляється в мовленні
соціальних груп, об’єднаних на основі майнових,
станових, професійних, культурних ознак. Прагнення таких
1 Мені? Було б за ким шкодувати!
2 То що з того?
3НІ.
4 Ніколи.
5 Була дурна.
груп сформувати своє мовлення продиктоване
бажанням створити додаткову ідентифікуючу ознаку, яка б
виконувала роль соціального символу і на основі якої
можна було б здійснювати поділ на «своїх» (хто
володіє певним сленгом) і «чужих» (чиє мовлення
різниться від мовлення тієї чи іншої групи). Нерідко ця
причина супроводжується іншою причиною —
психологією протесту (бажанням розірвати зв’язки з традицією
й таким чином виразити своє відмінне
світосприйняття за допомогою мовних засобів).
Досліджуючи мову двох груп «металістів»
(львівської і київської), студентів-менеджерів Національного
аграрного університету і студентів-філологів
українського відділення Київського національного
університету імені Тараса Шевченка, Н. О. Шовгун виявила, що в
тих групах інтенсивно як соціальний символ виступає
номінація і реномінація [Шовгун 2000]. Так, зокрема,
у групах металістів широко використовуються
лексичні запозичення як без змін, тобто з характерним для
мови — джерела запозичення звучанням (У нас
сьогодні рагіу; цікавий диезііоп), так і в транслітерованому,
іноді навіть в українізованому оформленні (окейно
«добре», хаєр «довге волосся», драйв «енергія»), власні
новотвори (карнати «розмовляти», карни «розмови», бер-
ляти «їсти», хаватися «подобатися»), вживання
відомих слів у специфічному значенні (пасажир
«покупець музичних інструментів», лажа «музична фальш»,
лапша «брехня» і «торочки на одязі», завалити
«зайти», увалити «голосно заграти», косити (під кого)
«удавати з себе»). У досліджуваних групах символами
соціальної солідарності виступають також кліше і
штампи, компресія у фразеології {чого ти від мене, як
чорт від ладану; нема касети, як корова язиком;
діставати <— діставати до живих печінок; підставити <—
підставити під удар; лапшати <— вішати лапшу на
вуха).
У соціальних групах за соціально-майновими,
посадовими, віковими характеристиками чи не
найвиразнішими засобами символічного означення більшої чи
меншої близькості комунікантів, а значить, більшої чи
меншої спільності інтересів у психологічному плані в усіх
мовах виступають іменні й займенникові вокативи.
Вони відображають певний ступінь солідарності й
готовності до співпраці й взаєморозуміння або, навпаки,
відчуженості й ворожості. Вибір вокативів регулюється за-
лежно від усвідомлення стосунків рівності /
нерівності між комунікантами, при цьому на першому місці є
посада, а не вік [Пименов 1977: 250—251]. Якщо ж
підлеглий у своєму мовленні не дотримується правил
соціальних рангів, то його ставлять на місце. Р. Броун
і М. Форд з цього приводу наводять такий приклад:
наступного дня після спільної гулянки молодий клерк
голосно звертається до начальника «Могпіп£, ^ск!» й
отримує у відповідь холодне: «Ооосі тогпіп£, Мг ^пез»
[Вго\уп, Роги 1961: 382].
Член групи вищого посадового рангу має
можливість завдяки більшій свободі вибору вокативів
довільно встановлювати психологічний тон спілкування з
підлеглим, виражаючи свої позитивні чи негативні
почуття до нього символічно. У той самий час члени
групи підлеглих позбавлені можливості виражати своє
ставлення таким чином.
Вокативи дуже чітко виражають опозицію «свій —
чужий». Нерідко вокатив, звичайний для однієї
соціальної групи, в іншій (протилежній) групі
використовується в образливому чи іронічному значеннях. Пор.
використання вокативів пан і товариш (часто в
російській орфоепічній формі таваріщ) представниками
різних фракцій Верховної Ради України і ЗМІ різного
політичного спрямування. Вибір мовцями вокативів
символічно виражає відношення, які існують між
представниками різних соціальних класів з
неідентичними соціальними нормами поведінки, що
ґрунтуються на спільності інтересів, життєвих цілей та ідеалів.
Як бачимо, мовні варіанти на рівні дискурсу здатні як
встановлювати соціальні зв’язки, так і створювати
перешкоди між людьми, підкреслювати внутрішню
єдність групи, виключаючи в той же час не-членів групи
[Блакар 1987: 87—126].
Як свідчать наведені приклади, мовними
засобами соціального символізму переважно виступають
лексико-фразеологічні одиниці. Тому на них
акцентується увага в соціолінгвістичних дослідженнях.
Зокрема питання вербальної соціальної символіки
торкалися І. О. Бодуен де Куртене, А. Мейє, А. Сеше,
НІ. Баллі, Ж. Вандрієс, Є. Д. Поливанов, А. М. Селі-
щев, В. М. Жирмунський, а в українському
мовознавстві — О. Горбач, Й. О. Дзендзелівський та ін. У
цілому використання лексики в соціально-символічній
функції зводиться до:
1) вживання різного роду лексичних і семантичних
новотворів. Кожна соціальна група прагне сформувати
своє слововживання, яке б виконувало роль
соціального символу, а як відзначає Н. Еліас, важко уявити собі
явище, яке могло б забезпечити такий же високий
рівень соціальної диференціації, як той простий факт, що
один і той самий об’єкт по-різному представлений
словами в різних суспільствах [Еііаз 1992: 17];
2) відбору стилістичних синонімів;
3) вживання іншомовних слів;
4) вживання грубих слів.
Крім лексики як найпотужнішого засобу
вираження соціального символізму, цю функцію здатні
виконувати одиниці всіх інших рівнів мови — фонетичного,
граматичного. Так, за допомогою звукової
характеристики можна виразити належність до певної вікової
групи, суспільного класу, стать, рівень освіти,
походження, про що в свій час писав М. С. Трубецькой.
Так, для радянської партноменклатури було
характерним пом’якшення приголосних перед [є]
(пролетаріат, література, бібліотека), м’який [з’] в суфіксі -ізм
(комуні[з’м], Інтернаціоналі[з’м] тощо). Тверда
вимова приголосних перед [і], що походить із давнього [о]
([ніс] <— ност>) і м’яка вимова перед [і] з етимологічних
[є] та [£] ([н’іс] <— неслт>) притаманні мовленню людей
старшого віку. У соціолекті моряків слово компас
вимовляється з наголосом на другому складі [компас],
тоді як нормативним є наголос на першому складі. У
російському соціумі вимова [шьі]ги, [жьі]ра, бою[с]
характерна для старшого покоління москвичів,
вживання форм [что], коне[чно] властиве мовленню
петербуржців, вимова напівм’яких [ж], [ш] в
іншомовних словах типу жюри, брошюра притаманна деяким
представникам старої російської інтелігенції [Крьісин
2000]. Нині почала формуватись особлива галузь у
вивченні фонетики — соціофонетика (розділ під такою
назвою знаходимо в підручнику М. В. Панова [Панов
1979]).
Символами належності мовця до певної соціальної
групи в синтаксисі виступають ускладнені і складні
речення (вони надають мові книжності і «вченості»).
Серед інших символів соціальної солідарності —
навмисне недотримання мовних норм. Наприклад,
академік І. П. Бардін на засіданні Президії АН СРСР
говорив километр, а на Новотульському заводі —
килдметр [Основи теории речевой деятельности 1974:
307].
Заслуговує уваги такий засіб соціальної солідарності,
як вибір мови в білінгвальний ситуації. Це чи не
найяскравіша ознака, що засвідчує соціальну диференціацію
суспільства. Так, російська панівна верхівка XVIII—
XIX ст. користувалася французькою мовою (точніше,
«смесью французского с нижегородским», як дотепно
зауважив О.С.Грибоєдов). Українська партійна
номенклатура радянського періоду переходила на «панську»
російську мову, таким чином дистанціюючись від
«колхозного язьїка», як і частина сполонізованої
верхівки в роки польського панування на
західноукраїнських землях перейшла на польську мову,
знехтувавши «хлопською мовою». В українській літературі, як
класичній, так і сучасній, використання різних мов для
соціально-політичної і моральної характеристики
персонажів стало вже традиційним. Це один із найбільш
влучних прийомів експлікації опозиції «свій —
чужий». Так, скажімо, поліцаї в повісті «Береза» О. Гав-
рилюка, знущаючись над політичними в’язнями-укра-
їнцями, вигукують польською мовою: «Збюрка-а! Вшис-
ці падній! Чолгайсєн!» (Збірка! Всі лягайте! Повзай!).
Енкаведисти в романі І. Багряного «Сад Гетсимансь-
кий» віддають команди російською: «Заключонниє!
Садітесь!»; «Грязнов, з вєщамі!». Сучасний письменник
В. Шкляр у романі «Кров кажана», метафорично
змальовуючи теперішнє життя-пекло в Україні, де
правлячим класом є колишня партноменклатура, також
удається до цього традиційного прийому:
— Ідьомтє, — сказав він [Пек]. Я должен вас где-то
опрєдєліть. Пагаварім по дороге.
— Ви поведете мене у вогонь?
Пек якось загадково посміхнувся і спитав:
— Ви со Львова?
— Ні, чому раптом?
— Ну… Разгаваріваєтє на мовє.
Як зауважив Е. Сепір, «надзвичайна важливість
найменших мовних відмінностей для символізації
таких психологічно реальних груп, протиставлених
політично й соціологічно офіційним групам, інстинктивно
відчувається більшістю людей. «Він говорить як ми»
рівнозначне твердженню «Він один із наших» [Сепир
1993: 232]. Щоб не виникло психологічних труднощів,
щоб стати «своїм» (не відокремленим від певного соці-
ального страту), люди змушені пристосовуватись до
його мовних норм, а у разі належності до кількох
соціальних груп «переключатися» з одного мовного субкоду
на інший.
Мова завжди сприймається як найбільш очевидна і
легко розпізнавана ознака етнічної належності. Так, за
результатами етносоціологічних досліджень (1989 р.)
серед росіян, 24 % москвичів назвали мову як етноін-
тегральний чинник. У Таллінні таких було вже 39 %,
у Ташкенті — 44 % [Арутюнян 1990: 44].
Як свідчать соціолінгвістичні дослідження мовної
поведінки іммігрантів, навіть коли більшість із них не
володіє рідною мовою, вони зберігають як символ
групової належності окремі слова, вирази, формули фатич-
ної комунікації (привітання тощо), іменник (антропо-
німікон) та інші релікти цієї мови [Арутюнов 1985:
40—41].
Правда, своєрідність мови може сприйматися по-
різному залежно від характеру стосунків між
спільнотами — байдуже або акцентовано, з гордістю або як
тавро. Якщо етнічна група усвідомлює свою мовну
єдність та своєрідність і пов’язує з тим усвідомленням
позитивні емоції, мова буде прищеплювати її носіям
почуття патріотизму. Вона стає недоторканною
сутністю, що протиставляється іншим мовам, займає високе
становище на шкалі цінностей. «У відповідь на
загрозливе мові зрушення це почуття вірності мові
приводить у дію сили, спрямовані на збереження мови, яка
опинилася під загрозою; […] воно перетворює мову на
символ віри і святиню» [Вайнрайх 1972: 57]. В
аналогічних випадках, але якщо своєрідність сприймається
негативно, часто спостерігається явище «мовного
нігілізму» — небажання оволодіти «рідною» мовою через
її непрестижність.

загрузка...

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.