Мова як найважливіша етнічна ознака. Мова, нація і держава

У деяких мовах значення «мова» і «народ»
виражаються синкретично в одному слові. Так, ці два
значення експлікує російська мова (рядки О. Пушкіна «Слух
обо мне пройдет по всей Руси великой, И назовет меня
всяк сущий в ней язмк: И гордьій внук славян, и финн,
и ньше дикий Тунгус, и друг степей калмик»), де слово
язьік означає «народ» і «мова». Це свідчить про те, що
в свідомості людей поняття «мова» і «народ» тісно
пов’язані: один народ — це ті, хто розмовляє однією
мовою. Саме мова об’єднує народ і відрізняє його від
інших народів. Таким чином, етнічний і мовний
розподіл людей взаємопов’язані і, як правило, збігаються.
Спільність мови, культури і самосвідомості є суттєвими
ознаками нації.
Зв’язок мови з характером етносу чи не найкраще
відчувають письменники, слово для яких є головним
інструментом творення народних характерів, типажів,
зображення самобутніх рис психології етносу. М.
Гоголь зауважив: «І всякий народ, що носить у собі
запоруку сил, повний творчих здібностей душі, своєї
яскравої осібності й інших дарів Божих, своєрідно
відзначився своїм власним словом, що ним, висловлюючи
яку тільки є річ, передає цим висловом частину
власного свого характеру» («Мертві душі»).
Болгарська поетеса Блага Димитрова вбачає
залежність мовної форми навіть від географічного
ландшафту, на якому проживає етнос, уважаючи, що
географічні умови суттєво позначаються на характері і мові
етносу: «Коли я чую іспанську, чую в ній глибоке
відлуння: цілий континент — Південна Америка —
відгукується Іспанія. За широкою, дактилічною плавною
російською інтонацією відчувається безмежність
російських степів, неосяжна сніжна рівнина, що
переливається через край горизонту. Моя рідна мова
стиснута вузькими гірськими ущелинами. Слова усічені.
Гортанно, захлинаючись самі в собі, клекочуть її голосні,
як бурхлива гірська річка, яка не встигає пропустити
через своє вузьке русло напористу численну воду. її
приголосні ніби скали, що чинять опір хвилям і
розбивають їх на дрібні бризки» («Страшний суд»).
Польський письменник Ян Парандовський, немовби
розвиваючи тезу В. фон Гумбольдта про мову як дух народу,
пише: «У словах, у граматичних формах, у синтаксисі
закарбовує свій образ душа цього народу; як сліди на
закам’янілих пісках від води давно зниклих морів,
закріплені в ній прагнення, уподобання, неприязнь,
вірування, забобони, первісні знання про світ і людину»
(«Алхімія слова»).
Проблема співвідношення мови й етносу охоплює
безліч складних питань, серед яких передусім — мова
і самосвідомість, доцільність функціонування багатьох
мов тощо.
У питанні співвідношення мови й етносу в науці
немає одностайної думки. Деякі вчені без спільної мови
не мислять собі етносу, інші заперечують
обов’язковість спільної (єдиної) мови як необхідну основу
виникнення етнічної спільності. Аргументом для них є
мовні ситуації Швейцарії, де одна швейцарська нація
користується чотирма мовами (німецькою,