Мова як найважливіша етнічна ознака. Мова, нація і держава

У деяких мовах значення «мова» і «народ»
виражаються синкретично в одному слові. Так, ці два
значення експлікує російська мова (рядки О. Пушкіна «Слух
обо мне пройдет по всей Руси великой, И назовет меня
всяк сущий в ней язмк: И гордьій внук славян, и финн,
и ньше дикий Тунгус, и друг степей калмик»), де слово
язьік означає «народ» і «мова». Це свідчить про те, що
в свідомості людей поняття «мова» і «народ» тісно
пов’язані: один народ — це ті, хто розмовляє однією
мовою. Саме мова об’єднує народ і відрізняє його від
інших народів. Таким чином, етнічний і мовний
розподіл людей взаємопов’язані і, як правило, збігаються.
Спільність мови, культури і самосвідомості є суттєвими
ознаками нації.
Зв’язок мови з характером етносу чи не найкраще
відчувають письменники, слово для яких є головним
інструментом творення народних характерів, типажів,
зображення самобутніх рис психології етносу. М.
Гоголь зауважив: «І всякий народ, що носить у собі
запоруку сил, повний творчих здібностей душі, своєї
яскравої осібності й інших дарів Божих, своєрідно
відзначився своїм власним словом, що ним, висловлюючи
яку тільки є річ, передає цим висловом частину
власного свого характеру» («Мертві душі»).
Болгарська поетеса Блага Димитрова вбачає
залежність мовної форми навіть від географічного
ландшафту, на якому проживає етнос, уважаючи, що
географічні умови суттєво позначаються на характері і мові
етносу: «Коли я чую іспанську, чую в ній глибоке
відлуння: цілий континент — Південна Америка —
відгукується Іспанія. За широкою, дактилічною плавною
російською інтонацією відчувається безмежність
російських степів, неосяжна сніжна рівнина, що
переливається через край горизонту. Моя рідна мова
стиснута вузькими гірськими ущелинами. Слова усічені.
Гортанно, захлинаючись самі в собі, клекочуть її голосні,
як бурхлива гірська річка, яка не встигає пропустити
через своє вузьке русло напористу численну воду. її
приголосні ніби скали, що чинять опір хвилям і
розбивають їх на дрібні бризки» («Страшний суд»).
Польський письменник Ян Парандовський, немовби
розвиваючи тезу В. фон Гумбольдта про мову як дух народу,
пише: «У словах, у граматичних формах, у синтаксисі
закарбовує свій образ душа цього народу; як сліди на
закам’янілих пісках від води давно зниклих морів,
закріплені в ній прагнення, уподобання, неприязнь,
вірування, забобони, первісні знання про світ і людину»
(«Алхімія слова»).
Проблема співвідношення мови й етносу охоплює
безліч складних питань, серед яких передусім — мова
і самосвідомість, доцільність функціонування багатьох
мов тощо.
У питанні співвідношення мови й етносу в науці
немає одностайної думки. Деякі вчені без спільної мови
не мислять собі етносу, інші заперечують
обов’язковість спільної (єдиної) мови як необхідну основу
виникнення етнічної спільності. Аргументом для них є
мовні ситуації Швейцарії, де одна швейцарська нація
користується чотирма мовами (німецькою,
французькою, італійською і ретороманською); Канади, в якій
канадська нація використовує дві мови (англійську та
французьку); Бельгії (бельгійці розмовляють
французькою та фламандською мовами), а також те, що однією
мовою можуть користуватися декілька націй
(англійською користуються англійці, американці й канадці,
німецькою — німці, австрійці та швейцарці,
іспанською — іспанці, кубинці, аргентинці, венесуельці, ко-
лумбійці, костариканці, панамці, парагвайці, чилійці
та інші латиноамериканці, сербсько-хорватською —
серби, чорногорці, хорвати, кабардино-черкеською —
кабардинці і черкеси).
Розглядаючи це дискусійне питання, потрібно
врахувати всі чинники, що впливають на формування
етносу — мову, культуру, спільність історії,
психічного складу, спільність території, наявність державності,
самосвідомості.
Найголовнішим чинником є самосвідомість:
людина усвідомлює, що вона належить до певного етносу, і
всі члени цього етносу усвідомлюють, що вони
становлять етнічну спільність, відмінну від інших етнічних
спільнот. Для усвідомлення окремішності народу
найголовнішу роль відіграє мова. Мова поєднує людей
більше, ніж класова, партійна, релігійно-конфесійна
належність, більше, ніж історія народу (її не всі знають), а
іноді навіть більше, ніж етнічне походження.
Наприклад, Агатангел Кримський, Марко Вовчок, Юрій Клен
(Бургардт), Василь Вишиваний (австрієць Вільгельм
фон Габзбург), В’ячеслав Липинський, Софія Русова, які
не мали в собі ні краплини української крові, але
українська мова духовно поєднала їх з українським
народом. «Ні прозвання, ні віросповідання, ні сама кров
предків не робить людину належністю тієї чи іншої
народності [...]. Хто якою мовою думає, той до того народу
належить», — писав син датчанина і німкені, але
російський учений, творець тлумачного словника російської
мови В. Даль. Подібну думку знаходимо і в О.
Потебні: «Єврея, цигана, татарина, німця, зросійщених
настільки, що мовою їхньої заповітної думки стала
російська мова, ми не можемо зарахувати ні до якого народу,
крім російського» [Потебня 1993: 186]. Однак, як
зазначають В. Іванишин і Я. Радевич-Винницький, «не
слід ототожнювати в кожному випадку мовну ознаку
людини з почуттям патріотизму, а в нашому — з
почуттям українськості. Через різні обставини люди
часто не володіють рідною мовою, однак при цьому
зберігають щирі почуття до України» [Іванишин, Радевич-
Винницький 1994: 119]. Спільноти, утворені на основі
єдності мови, виявились історично витривалішими,
ніж державні утворення з їхньою політичною й
економічною єдністю, про що свідчить розпад Австро-
Угорської та Російської імперій. Отже, після
самосвідомості (генетичного коду, генної пам’яті) дуже
важливе значення для утворення етносу має мовний код
(соціальна пам’ять). І чим вища форма організації
спільноти, тим вагоміша роль мови в консолідації
членів спільноти.
Важливим чинником є і державна окремішність,
самостійність, яка інколи перекриває мовний фактор.
Так, коли населення СІЛА стало усвідомлювати себе
окремою нацією, бажання національно виокремитися
стало стимулювати виникнення й розвиток
американського варіанта англійської мови, який навіть
зафіксований у словнику Уебстера. Можна нині стверджувати
про різні латиноамериканські варіанти іспанської
мови, своєрідний австрійський варіант німецької мови.
Можливо, всі ці варіанти з часом, за умови
невтручання інших зовнішніх чинників, переростуть у справжні
окремі мови, як це маємо у випадку з болгарською і
македонською, сербською і хорватською мовами
(подібно було з румунською і молдавською). Але й тут
останнє слово за самосвідомістю. Мови з найменшими
відмінностями — це різні мови, якщо їхні носії
усвідомлюють себе різними народами, і, навпаки, віддалені
діалекти, які суттєво перешкоджають комунікації,
наприклад, у Китаї чи Німеччині, вважаються однією
мовою, якщо мовці не перестають усвідомлювати себе
одним народом.
Чуття рідного слова є яскравим прикладом
етнічного характеру мови. У всіх народів мова тісно пов’язана
з національним почуттям і національною свідомістю.
Надзвичайна прихильність людини до рідної мови
зумовлена тим, що кожному народові властиві
неповторні асоціації образного мислення, які
закріплюються в мовній системі і становлять її національну
специфіку. Етнічна самосвідомість ґрунтується передусім
на рідній мові. Якщо інтерпретувати літературу як
самовираження народу, то справжнім самовираженням
народу вона може бути лише тоді, коли створена рідною
мовою.
Отже, чим вища етнічна організація, тим вагоміша
роль мови в її життєдіяльності. Народність ще може
розпастися на різні етноси, нація — ніколи. І тут най-
міцнішим цементуючим чинником є мова.
Нація — найвища природна форма об’єднання
людей. Це та категорія, яка всупереч твердженням
класиків марксизму-ленінізму ніколи не зникне. «Можна
й слід сподіватися, — писав Микола Бердяєв, —
зникнення класів і примусових держав у досконалому
суспільстві, але не можна сподіватися на зникнення
національностей [...]. Національність є позитивним
збагаченням буття, і тому за неї слід боротися як за цінність.
Національна єдність глибша від єдності класів, партій
та всіх інших минущих утворень у житті народів [...].
І великий самообман — прагнути творити будь-що
поза національністю».
Жодна держава світу не сформувалася як
безнаціональна. Єдине консолідоване суспільство може
витворитися лише на ґрунті спільної духовності,
спільної мови, позаяк саме мова є тим феноменом, який
визначає самототожність нації. Мова забезпечує
нормальне функціонування національного організму в
усіх його виявах — політичному, економічному,
культурному тощо, бо саме мова — головна ознака нації.
Тому боротьба за державність української мови — це
боротьба за українську державу. Втрата мови,
денаціоналізація народу призводить, як зазначав О. Потебня,
до «дезорганізації суспільства, аморальності,
спідлення». У національній державі ототожнюються такі
поняття, як держава, нація і мова. Навіть така велика й
багатонаціональна імперія, як СРСР, ототожнювалася
в світі з російською нацією. Це добре розуміють усі,
хто прагне побудувати свою державу. Так, скажімо,
коли в 1947 р. утворилася держава Ізраїль, то її
державотворці стали перед проблемою державної мови.
Оскільки розпорошені до того часу по всьому світу
євреї втратили свою мову, то вихід був один —
воскресити мертву впродовж майже двох з половиною
тисячоліть давньоєврейську мову іврит. Сьогодні це
мова єврейської держави, мова консолідації громадян
цієї країни і євреїв усього світу.
Наступ шовіністично налаштованих політиків в
Україні на українську мову — це боротьба проти
української державності; мовний чинник
використовується як засіб дестабілізації українського суспільства,
оскільки без української мови не буде української
держави.

загрузка...

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.