М. П. Кочерган Загальне мовознавство

Мова як явище, що історично розвивається. Синхронія і діахронія

загрузка...

Мова постійно змінюється. Історична змінність
мови — ‘її суттєва ознака, внутрішня властивість. Як
зазначав О. О. Шахматов, у цей момент мова не є такою, як
вона була 10 хвилин тому. Змінність мови забезпечує її
відповідність змінним потребам комунікативної і
пізнавальної діяльності людини. Однак людина за своє
життя не помічає змін у мові. Очевидно, тим можна пояс-
нити факт, що вчені дійшли висновку про змінність
мови аж у XIX ст. Це настільки захопило їх, що вони
майже протягом ста років вивчали тільки історичний
аспект мови.
Як наголошував В. Гумбольдт, а пізніше О. О.
Потебня та Г. Пауль, мова є діяльністю і продуктом цієї
діяльності. Так було започатковано розрізнення
статичного і динамічного аспектів мови. В. Гумбольдт,
зокрема, розрізняв «вивчення мов у стані їхнього розвитку» і
«вивчення організмів мов» [Гумбольдт 1960: 77].
Згодом це розрізнення вилилося в соссюрівську дихотомію
синхронії і діахронії.
Синхронія (від грец. зупспгопоз «одночасний») — стан мови в
певний момент її розвитку; сукупність взаємопов’язаних і взаємозу-
мовлених елементів мови, які наявні й функціонують у певний
умовно виділений період.
Цей термін вживається і в іншому значенні:
синхронія — це вивчення мови як системи в абстрагуванні від
її змін і часового чинника.
Діахронія (від грец. біа «через» і спгопоз «час») — історичний розвиток
мови, а також дослідження мови у процесі її історичного розвитку.
Ф. де Соссюр протиставляв синхронію як вісь одно-
часовості і діахронію як вісь послідовності і вважав,
що це протиставлення відповідає протиставленню
статики і динаміки, системності і безсистемності. На його
думку, є дві абсолютно різні лінгвістики —
синхронічна і діахронічна.
Ще більшої ваги це протиставлення набуло в
деяких послідовників Ф. де Соссюра, яке, по суті, призвело
до повного розриву між цими двома аспектами мови.
Так, Л. Блумфільд зазначав, що знання історії мови в
процесі опису її сучасного стану не тільки не потрібне,
а й шкідливе, оскільки воно заважає досліднику неупе-
реджено визначити відношення в системі сучасної
мови. Однак уже І. О. Бодуен де Куртене, який ще раніше
від Ф. де Соссюра прийшов до антиномії синхронії і
діахронії, звернув увагу на умовність виділення цих двох
аспектів у вивченні мови, бо «в мові, як загалом у
природі, все живе, все рухається, все змінюється. Спокій,
зупинка, застій — явище умовне, це окремий випадок
руху за умови мінімальних змін. Статика мови — це
лише окремий випадок її динаміки або, швидше, її
кінематики» [Бодузн де Куртенз 1963а: 349]. Як зазначав
Бодуен де Куртене, діахронічне вивчення мови важли-
ве і дуже потрібне для розуміння та пояснення
кожного її синхронічного зрізу. До такої ж думки дійшли
представники Празької лінгвістичної школи, а також
А. Сеше, Е. Косеріу та ін.
На сучасному етапі загальновизнаним стало
твердження, що синхронічний і діахронічний підходи до
вивчення мови доповнюють і збагачують один одного,
хоч трапляються випадки, коли неврахування
діахронії, тобто один синхронічний аспект, є самодостатнім.
Водночас, на думку багатьох мовознавців, поняття
синхронії і статики не є тотожними. Оскільки мова є не-
статичною за своєю природою, то динаміка є її
невід’ємною рисою в будь-який момент її існування, тобто і в
синхронії.
Отже, кожна мова на будь-якому синхронічному
зрізі — це єдність стійкого і змінного. Кожен стан
мови є її динамічною рівновагою. Якщо б мова
змінювалася швидко і в усіх ділянках одночасно, вона б стала
комунікативно непридатною. Стійкість мови
необхідна для того, щоб вона була зрозумілою мовцям, зберігала
і передавала досвід попередніх поколінь, а змінність —
щоб фіксувати і позначати нові явища зовнішнього і
внутрішнього світу людини, тобто виражати нові думки.
Складним і остаточно не з’ясованим є питання,
яким чином змінюється мова, як відбуваються зміни,
які сили впливають на цей процес. В. фон Гумбольдт
убачав ці сили в народному дусі, молодограматики і
неолінгвісти — в індивідах. Ф. де Соссюр прямо це
питання не порушував, але оскільки вважав, що мова
є системою, підпорядкованою своєму власному
порядку, то, очевидно, він бачив ці зміни потенційно
закладеними в самій мові. Немає сумніву, що всі мовні
зміни здійснюються самими носіями мови. Однак вони
не залежать від волі людей, а мають об’єктивний
характер.
Переважна більшість мовних змін починається з
варіювання. У мові на кожному історичному етапі
поряд зі старими елементами існують їх нові варіанти,
наприклад, укр. префікси од- і від-, форми корисний і
корисний, ім’я й імення, словосполучення типу чекати
на брата і чекати брата, дійти до висновку і дійти
висновку; рос. жу[ж’]ать і жу[ж]ать, слесари і сле-
саря, шофери і шофера, хаос і хаос, мок і мокнул,
машет і махаєш, само’е і саму, один кофе і одно кофе;
нім. \¥огіе і УУбгіег, Ьгіпдзі і Ьгіпдезі, юапйіе і іиепсіеіе,
зіапЛ і зіипсі, §еігоіїеп і £еігіе/і, Лез Та§ і Лез Та§ез,
Лет \УаШ і йет \УаШе; англ. §оі і доііеп, іие зНаїї і іие
іиііі, [з’£еіп] і [з’£еп] тощо.
Нові варіанти конкурують зі старими і з часом
замінюють їх. Постійне варіювання як у плані
вираження, так і в плані змісту — це спосіб існування мови як
живої, функціональної комунікативної системи. Саме
через те навіть за суто синхронічного підходу в
дослідженні мовної системи необхідно виявити в ній сталі
й змінні, статичні й динамічні, сильні й слабкі,
продуктивні й непродуктивні ланки, те, що втрачається, і те,
що зароджується, тобто визначити тенденції розвитку
цієї системи.
Розвиток, як правило, починається з
індивідуального новотвору, який потім стає територіальним або
стилістичним варіантом. Цей варіант з часом може
витіснити основний, і таким чином індивідуальна зміна
перетворюється на соціальний факт. Необхідно
зазначити, що не всі новотвори стають соціальним фактом,
тобто належать до мови, а лише ті, що відповідають
потребам суспільства. Такі новотвори виникають
нерідко в декількох індивідів.
Мовні зміни не відбуваються спонтанно, довільно.
Вони завжди мають причину. Розрізняють зовнішні і
внутрішні причини мовного розвитку. До зовнішніх
належать ті імпульси, що надходять із зовнішнього
середовища, а до внутрішніх — тенденції розвитку,
які закладені в самій мові. Не всі вчені визнають
паралельний вплив на мову зовнішніх і внутрішніх
причин. Так, А. Мартіне, Є. Курилович та інші
визнають тільки внутрішні, а А. Мейє, А. Соммерфельт, Б. Го-
ловін — тільки зовнішні причини. Очевидно, не варто
абсолютизувати якісь з них, хоч потрібно пам’ятати, що
всі мовні зміни в підсумку визначаються суспільними
потребами.

загрузка...

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.