М. П. Кочерган Загальне мовознавство

Питання про прогрес у розвитку мов

загрузка...

Поняття прогресу в мові в різні періоди
трактувалося неоднаково. Ученими античності, середніх віків
та епохи Відродження ця проблема взагалі не
порушувалася, оскільки тоді питання історичного підходу до
вивчення мови не було відомим. Уперше зробили
спробу пояснити розвиток мови представники порівняльно-
історичного мовознавства, оскільки вони вважали, що
історичний розвиток мови — це спосіб її існування.
Ідея про походження всіх індоєвропейських мов із
однієї прамови і еволюційна теорія Ч. Дарвіна
порадили натуралістичний напрям у мовознавстві. Його
представники — А. Шлейхер, Ф.-М. Мюллер та інші —
твердили, що мова як живий організм у своєму
розвитку переживає два періоди: період розвитку, який
належить до доісторичних часів, і період розкладу,
деградації (історичний період). Причина цього — відкриті
ними факти багатства форм давньоіндійської мови
(санскриту) і бідності форм (порівняно із санскритом) у
сучасних індоєвропейських мовах. Однак уже Р. Раск
зауважив, що простота мовної структури має деякі
переваги порівняно із складною мовною структурою.
Пізніше лінгвісти простежили в деяких мовах
тенденції, які засвідчують прогрес у їх розвитку. Так,
зокрема, В. Гумбольдт стверджував, що для мови характерне
постійне вдосконалення, яке пов’язане з прогресивним
рухом суспільства, з духовним удосконаленням
народу. На його думку, три типи мов — кореневі,
аглютинативні і флективні — засвідчують поступальний рух
людського духа від примітивних форм розвитку до
більш досконалих.
Прогрес у мовних змінах вбачали І. О. Бодуен де
Куртене та О. Єсперсен. На підтвердження своєї
думки Бодуен де Куртене наводив такі факти: 1)
пересунення вперед більш задніх артикуляцій, що робить
мовлення членороздільнішим, чіткішим; 2)
скорочення довжини слів, як це сталося в більшості мов,
особливо англійській; 3) спрощення граматичних систем.
Єсперсен, як і Гумбольдт, пов’язував прогрес із
морфологічними типами мов. Найдосконалішими вважали
аналітичні мови. Переваги аналітичних мов вбачали в
тому, що форми стали коротшими (їх легше
вимовляти), їх стало менше (їх легше запам’ятати), утворення
форм стало регулярнішим (не потрібно
запам’ятовувати аномалії, винятки), аналітичний спосіб
вираження граматичних значень є зручнішим від
синтетичного (легше виражати значення), відсутність
узгодження полегшило користування мовою (не стало
повторень у вираженні того самого граматичного
значення).
Ідеї Єсперсена свого часу були підтримані В. М. Жир-
мунським, який твердив, що аналітична система
відповідає вищій стадії в розвитку мислення.
Подібні думки про різні морфологічні типи мов як
послідовні стадії в їх розвитку пропагували М. Я. Марр
та його послідовники. На їхню думку, розвиток мов
пов’язаний з розвитком економічних формацій,
виробництва. Маррівська теорія єдиного глотогонічного
процесу називає такі стадії в розвитку мов: аморфну,
аморфно-синтетичну, аглютинативну, флективну. Ці
стадії відповідають суспільно-економічним
формаціям, а перехід від однієї до іншої має стрибкоподібний
характер. Однак переважна більшість мовознавців,
які досліджували цю проблему, вважають, що тип
мови абсолютно не впливає на її досконалість. І флексія,
і аналітизм, і аглютинація можуть адекватно
виразити будь-яку, навіть найскладнішу, думку. Теорії
Єсперсена і Марра, як і Гумбольдта, створюють
сприятливий ґрунт для неправильних уявлень про якусь
ієрархію мов.
Крім того, історії відомий і зворотний розвиток
мов — від аналітизму до синтетизму (наприклад, такі
тенденції помічені в китайській і тибетській мовах).
Деякі лінгвісти не пов’язують прогрес у мові з ана-
літизмом, але вважають, що мови в своєму розвитку
тільки прогресують. П. Я. Черних розцінює як
безсумнівний прогрес те, що, наприклад, у російській мові
зникли форма двоїни, кличний відмінок, три форми
минулого часу, короткі відмінювані прикметники
тощо. Тільки прогрес у мові визнає український
мовознавець С. В. Семчинський, який, відштовхуючись від
положення О. О. Потебні, що «прогрес у мові є явище […]
безсумнівне», зазначає, що «мова весь час
удосконалюється, хоч ніколи не досягає ідеальних форм», і прогрес у
мові навіть зводиться до загальної її закономірності.
Одним із доказів прогресу вчений вважає розвиток
словникової системи (втрата застарілих і поява нових
слів, розвиток абстрактних значень), спрощення
граматичної системи, розвиток різних типів речень тощо
[Семчинський 1996: 325—332].
Однак, як свідчать реальні факти, немає прямої
висхідної лінії в розвитку мов. Поширена в
мовознавстві думка про те, що мова тільки прогресує,
пояснюється тим, що вчені не розмежовують такі поняття,
як розвиток і зміна. Часто зміни яких-небудь
одиниць мови, їх зв’язків та відношень тощо, які зовсім
не сприяють удосконаленню мови, вони розглядають
як її розвиток. Якщо б усі мовні зміни засвідчували
вдосконалення мовної системи, то мова давно б
досягла ідеального стану. Але в процесі розвитку мови
часто діють процеси, які перекреслюють раніше досягнуті
результати.
Нині у мовознавстві прийнято розрізняти
абсолютний і відносний прогрес. У мові переважає відносний
прогрес. Його передусім пов’язують із мовною
технікою. Мають рацію ті вчені, які вважають, що поява
аналітичної будови в різних мовах світу є
вдосконаленням, однак це всього лише вдосконалення мовної
техніки, що ні в якому разі не відображає вище
абстрактне мислення, як це стверджували Єсперсен, Жир-
мунський та ін.
Абсолютний прогрес пов’язаний не зі змінами в
техніці, а з розвитком можливостей виразити мовний
зміст. Він виявляється передусім у розширенні
словникового складу, у збільшенні значень слів, у
вдосконаленні стилістичних можливостей мови (стилістичній
спеціалізації мовних засобів), а також у впорядкуванні
синтаксису, який у давніх мовах не мав такої багатої і
чіткої системи засобів.
Отже, прогрес у мові не можна пов’язувати з типом
граматичної будови. Немає єдиного напрямку
типологічного розвитку мов. Усі мови здатні однаковою
мірою виконувати свої суспільні функції, однак різні
можливості розвитку мов залежать від соціальних
чинників. У мові одночасно діє відносний і
абсолютний прогрес, через що вона, вдосконалюючись, ніколи
не досягає довершеності.
Від мовного розвитку треба відрізняти мовне
функціонування (реалізацію мови в мовленні). Функціону-
вання мови і її розвиток взаємопов’язані:
розвивається тільки та мова, яка функціонує, а функціонує та, яка
розвивається.

загрузка...

 

Запитання. Завдання
1. Охарактеризуйте зовнішні причини мовних змін.
2. Які зміни в мові можуть бути спричинені контактуванням мов?
3. Що розуміють під внутрішніми причинами мовних змін? У яких
антиноміях і тенденціях мовного розвитку вони виявляються?
4. Від чого залежать темпи мовних змін? Обґрунтуйте відповідь.
5. Які думки існують у мовознавстві щодо прогресу в розвитку мов?

 

Література
Основна
Семчинський С. В. Загальне мовознавство. — К., 1996. — С. 320—392.
Кодухов В. И. Общее язьїкознание. — М., 1974. — С. 185—201.
Березин Ф. М., Головин Б. Н. Общее язьїкознание. — М., 1979. —
С. 240—263.
Общее язьїкознание / Под общ. ред. А. Е. Супруна. — Минск, 1983. —
С. 335—421.
Общее язьїкознание: Формьі существования, функции, история язьїка /
Отв. ред. Б. А. Серебренников. — М., 1970. — С. 197—307.
Додаткова
Пауль Г. Принципьі истории язьїка. — М., 1960.
Будагов Р. А. Проблеми развития язьїка. — М., 1965.
Косериу 3. Синхрония, диахрония и история // Новое в лингвисти-
ке. — М., 1963. — Вьіп. 3.
Климов Г. А. Синхрония —диахрония и статика —
динамика//Проблеми язьїкознания. — М., 1967.
Ярцева В. Н. Диахроническое изучение системьі язьїка // О соотноше-
нии синхронного анализа и исторического изучения язьїков. — М., 1960.
Серебренников Б. А. Об относительной самостоятельности развития
системьі язьїка. — М., 1968.
Журавлев В. К. Внешние и внугренние факторьі язьїковой зволю-
ции. — М., 1982.
Вайнрайх У. Язьїковьіе контактьі. — К., 1979.
Жлуктенко Ю. О. Мовні контакти. — К., 1966.
Скрелина Л. М. Противоречие как источник развития язьїка // Фило-
логические науки. — 1970. — № 1.
Мартине А. Принцип зкономии в фонетических изменениях:
Проблеми диахронической фонологии. — М., 1960.
Будагов Р. А. Что такое развитие и совершенствование язьїка? — М.,
1977.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.