Порівняльно-історичний метод

На думку американського мовознавця Леонарда
Блумфільда, відкриття порівняльно-історичного
методу є одним із тріумфіальних досягнень науки XIX ст.
Порівняльно-історичний метод (компаративний, лінгвогенетич-
ний) — сукупність прийомів і процедур історико-генетичного
дослідження мовних сімей і груп, а також окремих мов для
встановлення закономірностей їх розвитку.
Цей метод ґрунтується на наукових прийомах
відтворення (реконструкції) не зафіксованих писемністю
наявних у минулому мовних фактів шляхом
планомірного порівняння відповідних пізніших фактів двох чи
більше конкретних мов, відомих за писемними
пам’ятками або безпосередньо за їх уживанням у мовленні.
Як свідчить сам термін, техніка
порівняльно-історичного методу складається з двох паралельних процедур:
порівняння мовних явищ (причому для цього
залучають тільки споріднені мови) і їх розгляд в історичному
аспекті.
Як уже зазначалося, порівняльно-історичний
метод виник на початку XIX ст. Його
основоположниками є німецькі вчені Ф. Бопп і Я. Грімм, датський
мовознавець Р. Раск і росіянин О. X. Востоков.
Поштовхом до зародження порівняльно-історичного
мовознавства стало знайомство з давньоіндійською
мовою санскрит, яка буквально вразила дослідників
надзвичайною подібністю до форм європейських мов,
особливо латинської.
Порівняльно-історичному методові відповідає певна
теорія мови, основний зміст якої зводиться до таких
чотирьох положень: 1) порівняння мов виявляє їх
спорідненість, тобто походження від одного джерела — мо-
ви-основи (прамови); 2) за рівнем спорідненості мови
об’єднуються в сім’ї, групи і підгрупи; 3) відмінності
споріднених мов можуть бути пояснені тільки
безперервним їх розвитком; 4) зміни звуків у споріднених мовах
мають строго закономірний характер, через що корені
та флексії є стійкими впродовж тисячоліть, що дає
можливість установити (реконструювати) архетипи.
Порівняльно-історичний метод був і залишається
найважливішим інструментом установлення
спорідненості мов і пізнання їх історії. Для встановлення
спорідненості до порівняння залучаються морфеми, а
не слова, бо подібність словника не є доказом спорідне-
ності: слово легко запозичується з однієї мови в іншу
(наприклад, в японській мові — сімдесят відсотків ки-
таїзмів). У споріднених мовах спільних частин слів
значно більше, ніж спільних слів. Представники
порівняльно-історичного мовознавства дотримуються
такого правила: якщо кількість спільних частин слів
перевищує кількість спільних слів, то мови споріднені;
якщо ж кількість спільних слів перевищує кількість
спільних частин слів, то мови неспоріднені або
віддалено споріднені. Дослідник, який користується
порівняльно-історичним методом, у залученні до аналізу
слів повинен бути дуже обережним, бо тут його
підстерігає небезпека прийняти за спільні слова випадкові
співзвуччя, що нерідко має місце навіть у солідних
порівняльно-історичних студіях. Так, скажімо, В. К. Тре-