М. П. Кочерган Загальне мовознавство

Порівняльно-історичний метод

загрузка...

На думку американського мовознавця Леонарда
Блумфільда, відкриття порівняльно-історичного
методу є одним із тріумфіальних досягнень науки XIX ст.
Порівняльно-історичний метод (компаративний, лінгвогенетич-
ний) — сукупність прийомів і процедур історико-генетичного
дослідження мовних сімей і груп, а також окремих мов для
встановлення закономірностей їх розвитку.
Цей метод ґрунтується на наукових прийомах
відтворення (реконструкції) не зафіксованих писемністю
наявних у минулому мовних фактів шляхом
планомірного порівняння відповідних пізніших фактів двох чи
більше конкретних мов, відомих за писемними
пам’ятками або безпосередньо за їх уживанням у мовленні.
Як свідчить сам термін, техніка
порівняльно-історичного методу складається з двох паралельних процедур:
порівняння мовних явищ (причому для цього
залучають тільки споріднені мови) і їх розгляд в історичному
аспекті.
Як уже зазначалося, порівняльно-історичний
метод виник на початку XIX ст. Його
основоположниками є німецькі вчені Ф. Бопп і Я. Грімм, датський
мовознавець Р. Раск і росіянин О. X. Востоков.
Поштовхом до зародження порівняльно-історичного
мовознавства стало знайомство з давньоіндійською
мовою санскрит, яка буквально вразила дослідників
надзвичайною подібністю до форм європейських мов,
особливо латинської.
Порівняльно-історичному методові відповідає певна
теорія мови, основний зміст якої зводиться до таких
чотирьох положень: 1) порівняння мов виявляє їх
спорідненість, тобто походження від одного джерела — мо-
ви-основи (прамови); 2) за рівнем спорідненості мови
об’єднуються в сім’ї, групи і підгрупи; 3) відмінності
споріднених мов можуть бути пояснені тільки
безперервним їх розвитком; 4) зміни звуків у споріднених мовах
мають строго закономірний характер, через що корені
та флексії є стійкими впродовж тисячоліть, що дає
можливість установити (реконструювати) архетипи.
Порівняльно-історичний метод був і залишається
найважливішим інструментом установлення
спорідненості мов і пізнання їх історії. Для встановлення
спорідненості до порівняння залучаються морфеми, а
не слова, бо подібність словника не є доказом спорідне-
ності: слово легко запозичується з однієї мови в іншу
(наприклад, в японській мові — сімдесят відсотків ки-
таїзмів). У споріднених мовах спільних частин слів
значно більше, ніж спільних слів. Представники
порівняльно-історичного мовознавства дотримуються
такого правила: якщо кількість спільних частин слів
перевищує кількість спільних слів, то мови споріднені;
якщо ж кількість спільних слів перевищує кількість
спільних частин слів, то мови неспоріднені або
віддалено споріднені. Дослідник, який користується
порівняльно-історичним методом, у залученні до аналізу
слів повинен бути дуже обережним, бо тут його
підстерігає небезпека прийняти за спільні слова випадкові
співзвуччя, що нерідко має місце навіть у солідних
порівняльно-історичних студіях. Так, скажімо, В. К. Тре-
діаковський етимологічно зближував назву шотландців
зсоі з рос. скот «худоба».
Головна мета порівняльно-історичного методу — це
відкриття законів, за якими розвивалися мови в
минулому. Для реалізації цієї мети ставляться такі
конкретні завдання: відтворення моделі прамови,
розкриття історії подальшого її членування на окремі мови і
наступного розвитку виділених із прамови мов. Саме
на таких принципах була побудована А. Шлейхером
його теорія родовідного дерева (1860).
Основні прийоми порівняльно-історичного методу
зводяться до визначення генетичної належності
мовних явищ, установлення системи відповідностей і
відхилень від них на різних рівнях, моделювання
вихідних праформ (архетипів), хронологічної і просторової
локалізації мовних явищ і здійснення на цій основі
генеалогічної класифікації мов.
Найважливішою процедурою
порівняльно-історичного методу є реконструкція звуків і морфологічних
архетипів, яка здійснюється за допомогою
встановлення відповідників на всіх рівнях мови. Так, порівнюючи
укр. новий, грец. Уєод, лат. поииз, англ. пеіи, нім. лей,
вірм. пог, тадж. пав і враховуючи закономірності
фонетичних змін, учені реконструювали індоєвропейську
праформу *пеиоз. Порівняння укр. город, рос. город,
польськ. дгбсі, чеськ. Нгай, болг. град, лит. §агйаз, англ.
Загсіеп, нім. Сагіеп дало можливість відтворити
праформу *£огд,7>. Таке порівняльне вивчення призвело до
встановлення регулярних відповідників одних звуків іншим
У різних споріднених мовах: [о] — [а] — [є], [г] — [ж] —
[з], [ой] — [ей] — [є] — [і], [к] — [ц] тощо. Так з’явилося
наукове поняття фонетичного закону, під яким
розуміють регулярні відповідності у звуках спільних за
походженням слів, коренів, афіксів. Закономірні зміни
рядів звуків поширюються не тільки на слова з
однорідним значенням, а й на інші споконвічні слова.
Фонетичні закони підтверджують історичну спадковість
мов. Простежена безперервність еволюції мов є
основним доказом їх спорідненості.
Розрізняють прийоми зовнішньої і внутрішньої
реконструкцій. Прийом зовнішньої реконструкції
пов’язаний з виходом за межі однієї мови і залученням
матеріалу споріднених мов. Так, скажімо, О. X. Восто-
ков, порівнюючи слова типу рос. мясо і польськ. ті%80,
рос. ручка і польськ. щсгка зі старослов’янським
графічним відтворенням цих слів масо, рхлка
реконструював праслов’янські форми *т%зо, *гясгка, пояснив
фонетичне значення старослов’янських юсів (а, ^) як
букв, що передавали носові голосні.
Прийом внутрішньої реконструкції базується на
використанні даних тільки однієї мови, але ці
етимологічно споріднені дані повинні співвідноситися як
мовні елементи різної давності. Так, порівняння укр.
класти і кладу, вести і веду дає змогу
реконструювати давні інфінітивні форми *МасШ, *иесІіі, а порівняння
слів горіти і жар — корінь *§ьг. Деякі вчені,
наприклад, В. І. Кодухов, прийом внутрішньої
реконструкції розглядають як окремий метод — історико-порів-
няльний.
Серед поширених прийомів
порівняльно-історичного методу слід назвати і прийом відносної хронології.
Він полягає у встановленні не точного часу появи
мовних явищ, а лише послідовності цих явищ у часі (яке
з них виникло раніше, а яке пізніше). Так, в
українській та інших слов’янських мовах є рефлекси трьох
палаталізацій задньоязикових [ґ], [к], [х], тобто
переходу цих звуків у певних умовах у звуки [ж], [ч], [ш]
і [з’]» [ц’]> [с’1 (друг — дружити — друзі, рука —
заручитися — на руці тощо). Яка з цих палаталізацій
виникла раніше, доводиться на основі того, що форма
кличного відмінка отьче не могла виникнути з
початкової форми отьць, оскільки переходу [ц] -» [ч] немає;
у час створення кличної форми отьче в називному
відмінку повинен був стояти звук [к] (*отькт>), а це
означає, що форма отьць (перехід [к] —> [ц]) з’явилася піс-
ля форми отьче (переходу [к] —> [ч]). В. О. Богородиць-
кий пояснив відсутність переходу [є] в [о] в словах дед,
отец і наявність його в слові полеш [плл’от] тим, що
перехід [є] в [о] відбувся до переходу [Ь] в [є] (дЬдь) й
отвердіння [ц] (отьць). Тут явища одне щодо одного
мають різну хронологію.
Хоч порівняльно-історичний метод на відміну від
описового спрямований у минуле, до того ж дуже
далеке і не засвідчене писемними документами, він
працює і на сучасне мови: що далі в глибінь історії
простежується доля певної мови, то ґрунтовніше і повніше
висвітлюється її сучасний стан.
Змінилися погляди вчених і на мету порівняльно-
історичного методу. Якщо раніше реконструкція
індоєвропейських праформ і прамови була кінцевою метою
компаративних досліджень, то нині реконструкція —
точка відліку для вивчення історії мови.
На основі порівняльно-історичного методу створені
порівняльно-історичні, порівняльні та історичні описи
мов (традиційно вони називаються порівняльними та
історичними граматиками) й етимологічні словники.
Порівняльно-історичний метод розвивали і
вдосконалювали такі всесвітньо відомі мовознавці, як П. Ф. Фор-
тунатов, А. Мейє, К. Бругман, Б. Дельбрюк, Є. Кури-
лович, Е. Бенвеніст, Л. А. Булаховський, О. С. Мель-
ничук та багато інших.
З порівняльно-історичним методом пов’язаний
метод глотохронології М. Сводеша, борейська (ност-
ратична) теорія В. М. Ілліча-Світича, теорія
моногенезу мов, підтримувана українським лінгвістом О. С. Мель-
ничуком, а також метод лінгвогеографії (дехто його
розглядає як прийом чи методику лінгвогенетичного,
тобто порівняльно-історичного методу).

загрузка...
загрузка...

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.