Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

“ТІЛЬКИ ЧОТИРИ ПЛЯШКИ ГОРІЛКИ – І ТАК БОЛИТЬ ГОЛОВА”

Прокинувшись вранці однієї неділі наприкінці літа 200′ року, у себе в квартирі
на вулиці Гоголівській у місті Київ, я одразу ж зрозуміла, що мені треба
зробити. Треба було піти на кухню і негайно поставити чайник. Чашка міцного,
гарячого і в міру солодкого чаю могла якщо не врятувати мене, то бодай
полегшити моє становище.
Я вибралася з ліжка, на якому продовжував спати Олександр Петрович,
шанована людина, журналіст ділової газети і мій однокурсник. Мені
пригадалося — вчора я цілком щиро переконувала його, що зранку ми підемо в
церкву. Встанемо раненько і таки підемо. На згадку про це мені стало соромно.
Було зрозуміло, що в нашому стані про жодну церкву не може бути й мови.
Мені було погано; боліла голова, в роті утворилася помийниця, і на довершення
я погано пам’ятала, як саме опинилася в ліжку.
Пригадувалося лише одне: що кульмінація настала несподівано і що перед тим,
як піти спати, я крізь туман проявляла рештки свідомості і намагалася пити
аспірин. На доказ цього біля ліжка мною було виявлено склянку з водою –
очевидно, тією самою, якою я цей аспірин запивала.
Вибратися з ліжка виявилося непросто. Посередині кімнати стояв перевернутий
велосипед без одного колеса, схожий на новорічну ялинку. На ньому висів мій
светр, а також синьо-червона хустинка (що символізувала прапор Радянської
України), червоно-чорна плахта та сорочка, вишита миргородською гладдю
білим по білому. У такому вбранні я вчора цілий вечір слухала українських
пісень. Ми пили горілку, їли сало, солоні огірки та квашені помідори, а зі стіни
на нас, молодих українських письменників та журналістів, з надією й жахом
дивився вишитий Тарас Шевченко.
По дорозі на кухню я зауважила, що в коридорі стоять чиїсь черевики. А отже,
хтось лишився ночувати в тій кімнаті, де ми вчора бухали. Я поставила чайник і
пішла дізнатися, хто це; крім того, однаково всі чашки залишилися там.
На ліжку, що належало українській поетесі пані К., на якому до нашого
поселення у цю квартиру спали працівниці фонду «Відродження» та інші
українські поетеси, продирав очі Рома, син народного депутата, журналіст і мій
земляк. З усього було видно, що йому гірше, ніж мені.
— У мене голова болить, — повідомив він. Біля нього на ліжку лежало мачете, яке
належало одному з моїх учорашніх гостей, закоханих у латиноамериканські
революції. Як з’ясувалося дещо пізніше, він ліг спати з ним в обнімку, до того
воно йому сподобалося. Піхви від мачете виявилися пристібнутими до його
джинсів. 2
— Якби Крапіву не забрала жінка додому, то ми ще й до кіоску б сходили, —
зітхнув він. – Подумать тільки, всього чотири пляшки горілки, і так болить
голова.
Мені здавалося, немає нічого дивного в тому, що Ромі недобре.
Щойно я перенесла брудний посуд на кухню і приготувала чаю, до вітальні
зайшов Сашко. Виглядав він досить радісно, заявив, що чаю не хоче, забрав у
мене чашку і почав його відсьорбувати. З-за хмари вийшло сонце і позолотило
стертий паркет у квартирі, що належала пані Кононенко.
Похмілля дарувало нам відчуття легкості й відсутності будь-яких проблем і
серйозних думок, стояло літо, яке, здавалося, буде завжди, і поспішати нікуди
не треба, чай був міцним і свіжим, пригадувалися моменти вчорашньої гулянки,
і я навіть забула, чому ми вчора всі напилися.
Ми напилися тому, що я їду. Я їду з України. Залишаю все. Залишаю свою
подругу, яка незабаром народить дитину, свою родину, яка однаково мене не
бачить, Сашу, який у день мого від’їзду нап’ється, свого кота, якого доведеться
комусь віддати, свого друга на прізвище Васильєв, який знає різницю між
добром і злом, від чого спілкування з ним просвітлює, свою квартиру на вулиці
Гоголівській, яка належить пані К., і яку вона здасть наступній українській
поетесі, свою колекцію старовинних пляшок та пивних підставок, свої дешеві
картини, які висять на стінах квартири, що належить пані К., свою етажерку, яку
я купила на Сінному ринку, свої телефони, свої фотографії, свої парфуми, ножі,
келихи, кулінарні рецепти, ліки, дзеркала, книги і радіо. Усе це я залишаю –
беріть, мені не шкода. Нате, їжте.
Але дещо я візьму з собою. Наприклад, коньяк і флягу, які мені вчора подарував
Радік. Він щось, здається, говорив про те, що я його найкращий друг? Чи, може,
це мені сп’яну приснилося.
Я беру також вишиту прабабину сорочку. Я в ній сплю. Зубну щітку. Паспорт і
дозвіл на роботу. Написаний і не відправлений лист на англійську адресу
саксофоніста із Сан-Франциско, з яким я була знайома сім років тому. Про це я
розповім далі. Власне, саме про це я далі й розповім.
Набір червоних футболок, білих блузок та чорних спідниць, кілька пар взуття на
підборах -«шпильках». Турку для кави, яку мені подарувала мама Макса,
прозваного Собакевичем за любов до філософів-кініків. Ручку та записник.
Квиток на літак.
Ось майже все. За кілька годин приїде таксі, і з цим нехитрим набором речей я
сяду в крісло економ-класу компанії «Британські авіалінії» і через чотири
години опинюся в аеропорту Хітроу. У Лондоні в цей час буде шоста вечора і
дощ. У Києві – восьма, і, можливо, також дощ – цього я вже не знатиму.

Категорія: Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.