Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

ГУД БАЙ

Поки ми їхали до аеропорту, говорити мені не хотілося. Я мовчки дивилася у
вікно, за яким проплив Дніпро, Харківський масив, сосновий ліс. Важко
вірилося в те, що я покидаю це місто надовго. Навіщо я покидаю Київ, який так
люблю, що у мене, стріха з*їхала?
У машині було прохолодно. Ми доїхали до Борисполя і повернули до
аеропорту.
Хтось приніс пляшку коньяку. Ми випили по ковтку, хтось у руках поламав
плитку шоколаду. Я поклала до рота шматочок; він довго не хотів танути.

Зрештою я пройшла паспортний контроль і здала сумку в багаж. Усі ще довго
стояли за жовтою лінією, за яку було можна тільки із квитками, махали мені
руками. Я також махала. Нарешті народ пішов. Я піднялася сходами в зал
чекання.
Оголосили посадку на літак, і я на нього сіла. Усередині я мовчки дивилася у
вікно, щоб мій сусіда не надумав почати зі мною знайомитися. Мені не хотілося
говорити.
Внизу від мене віддалявся Київ. Київ у тремтливих вечірніх вогнях, жовтих,
червоних, зелених, синіх. Чорне провалля Дніпра, прикрашене коштовними
браслетами із вогнів автомашин на мостах, повільно проплило піді мною.
Нічний Київ – це не місто. Це купа розсипаних чиєюсь щедрою рукою
самоцвітів, які проявляються, стають видимі, самозабутньо сяють тільки тоді,
коли надходить ніч. Це кубло золотистих змій…
Сама того не сподіваючись, я заснула.
-Гей, мені здається, вам треба заповнити це, — мій патлатий сусіда, що говорив із
американським акцентом, обережно торкнув мене за плече і простягнув бланк
митної декларації.
Очевидно, він її взяв спеціально для мене і віддав, аж тільки коли ми почали
підлітати до Лондона, аби дати мені можливість поспати подовше. Добра душа,
а я ще не хотіла з ним говорити.
-Дякую.
Я почала заповнювати декларацію, вписуючи красивим почерком, що я їду
працювати легально, грошей у мене з собою дуже мало, а не з собою так іще
менше, громадянство маю українське…
Нічний Лондон не виглядає як купа діамантів. Якщо бути поетично
послідовною, подумала я, то його можна порівняти з величезним кущем,
оплетеним діамантовою павутиною – а діамантова вона тому, що на неї випала
дрібна роса перед світанком, і яку освітило… освітила… освітив ліхтарик особи
жіночої статі, народженої 18 липня 1976 року в Україні, місто Полтава, паспорт
номер такий-то, яка встала посеред ночі і вийшла надвір кинути палицею у
собаку, аби той не гавкав. Я позіхнула. Ну, привіт, місто-герой Лондон. Нам
доведеться звикати одне до одного.

Категорія: Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.