Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

ЗАГРОЗА ГОЛОДНОЇ СМЕРТІ

На сніданок у готелі давали вівсяні пластівці з молоком і тости з маслом. Для
британця це – смачний сніданок, після якого треба надягнути костюм у
смужечку і поїхати на потязі в Сіті стежити за ринком цінних паперів. Для
молодої відносно здорової української людини це загрозливий симптом.
Прожовуючи жорсткі готельні тости, я дійшла висновку, що перед тим, як
кинутися з головою у вир нового життя, треба розібратися з простими речами, а
саме — вирушати на пошуки їжі, інакше тут я довго не протягну. Мені раптом
захотілося смаженої свинини із цибулею. Доки я шукала плащ, запакований на
дно сумки, думка про смажену свинину розрослася до катастрофічних,
свинських масштабів.
Я спробувала переконати себе, що тости – це також їжа. Самовмовляння дало
несподіваний ефект. Мені перехотілося свинини, зате з’явилося якесь інше
неясне відчуття. Скоро воно оформилося в думку про величезну миску 6
пельменів зі сметаною. Відчуття посилювалося і зрештою також набуло
хворобливої гостроти.
Відсутність старих радянських гастрономів у Лондоні я почала сприймати як
надзвичайну підлість, вчинену кимось спеціально.
Зрештою я вийшла на вулицю і почала гуляти районом, про який я знала тільки
те, що він називається Бейзвотер і що в ньому нібито гарно, хоча мені поки що
всі будинки в Лондоні здавалися однаковими. Розгадка до моєї задачі знайшлася
навдивовижу швидко. Китайці! Пельмені — це ж китайська страва, радісно
думала я. Ноги самі понесли мене швидше в напрямку китайського ресторану, у
вітрині якого до того ж висіли апетитні, рум’яні, шалено привабливі і
стопроцентно неймовірно смачні смажені качки. Я постояла перед дверима, у
яких було вивішено меню. Мене все влаштовувало, незважаючи на те, що всі
страви були написані по-китайськи, ієрогліфами.
З радістю й ентузіазмом я переступила поріг ресторану.
-Скільки вас? — запитав мене суворий китаєць, подивившись якось крізь мене.
Я озирнулася. Ззаду нікого не було.
-Та я ніби сама, — здивувалася я.
-Тоді, мем, ми вас не можемо посадити. У нас мінімум — це столик на двох.
Вибачте, — додав він, затуляючи мені вхід.
О’кей, подумала я, чорт із вами. Мені навіть перехотілося пельменів. Козел,
подумала я.
Залишалося тільки йти кудись шукати інше місце, де людей не дискримінують
за ознакою парності. Що я, не людина, якщо мене не двоє? А потім, що мені, це
доставляє задоволення? Мені самій би хотілося, аби мене було двоє. Не в плані
роздвоєння особистості, а бути з кимось.
Оце вона і є, самотність. Самотність – це коли тебе не пускають у китайський
ресторан, бо навіть там столики тільки на двох. А якщо ти один у цілій країні,
сиди вдома і приховуй цей факт від оточуючих. Якщо ти самотній, значить, ти
невдаха, і ніхто не схоче з тобою знайомитися. А то ти ще пристанеш, як риба-
прилипала, почнеш дзвонити, вимагати дружби і тепла.
Моросило. Парасольку я забула в Києві.
Мене кудись несло без певної мети, просто тому, що я не знала, що робити. Дощ
почав заливати мені обличчя, я перестала будь-що бачити. Відпльовуючись, я
застрибнула в якийсь арабський магазинчик, де продавалося все — від прального
порошку до вина і книжок про бен Ладена. Пригладивши мокре волосся і
протерши окуляри светром, я почала дивитися, що там є такого, що не
викликало б у мене кулінарного шоку.
Зрештою після певних роздумів моя сумка поповнилася франкфуртськими
сосисками, французькою булкою та польським пивом. Я раптом усвідомила, що
солоних огірків та кефіру в цій країні також, мабуть, нема, і вже мовчу про сало.
На які ж жертви доводиться йти, коли в гру вступає пристрасть і коли ти робиш
крок у невідоме із зав*язаними очима.
Поки я скуплялася, дощ перестав.
За допомогою карти я якось знайшла дорогу назад до готелю. Витерши голову
рушником і ввімкнувши телевізор, я почала вмочати сосиски в кетчуп і
наминати їх, запиваючи славнозвісним і милозвучним пивом EB.
Дивовижним чином суміш продуктів різних народів дала певне враження
гастронома на Володимирській, того, що прямо навпроти СБУ і де завжди
продавалися дуже дешеві пузаті сардельки, на які продавщиці ляпали ложку
томатного соусу «Краснодарський».

Категорія: Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.