Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

ОЛЛІ

Окрім Оллі. Оллі був схожий на Джима. Мені одразу захотілося взяти його за
руку і кудись разом піти. Я вирішила, що Оллі повинен обов’язково стати моїм
приятелем. Ми з ним будемо ходити на пиво. Ну і, зрештою, треба ж людині з
кимось ходити на пиво.
Це було нескладне бажання. Такі бажання сповнюються легко. Коли ти чогось
хочеш, як дитина — гратися, легко і радісно, — коли твоє бажання не обтяжене
таємною злобою, страшенною нуждою або шаленою пристрастю, тоді воно
виконується саме по собі. Коли ж ти чогось – чи когось — хочеш так, що бажання
тобі застилає очі, тремтять руки і пересихає в горлі, хрін що ти отримаєш. Я вже
давно збагнула цей секрет. Лишилося тільки вивчити інший секрет: як
перетворювати болісну жагу на просто радісне «хочу». Але – хто це знає? Якщо
хтось знає, напишіть – pavlina_stopudiv@yahoo.co.uk.
Отже, в ту саму мить, як я побачила Оллі, мені захотілося з ним подружитися.
Через кілька днів ми зіткнулися в їдальні. Я саме йшла до столика із тацею їжі.
Раптом з-за мого плеча хтось зазирнув до моєї тарілки і сказав:
-Ага, лосось…
Я обернулася. Позаду стояв Оллі.
-Мені просто більше нічого не сподобалася, — сказала я.
-Та взагалі наша їдальня перетворюється на чорт знає що.
Пізніше він підсів за мій столик, і ми продовжили розмову про те, як останнім
часом зіпсувалася їдальня. Я, зі свого боку, брала участь у цій розмові тим, що з
усім погоджувалася, хоча не мала жодного уявлення, якою та їдальня була ще
тиждень тому.
Зрештою Оллі сказав:
-Давай у п’ятницю вийдемо на пиво. 10
-Супер, — відповіла я. Перспектива вийти на пиво з живою людиною дуже мене
порадувала.
І ми вийшли на пиво.
Розмова того вечора точилася в основному на теми, хто, коли, де і як їв і пив.
-Коли будеш у Марселі, Полю, я тобі просто раджу. Це називається буйябез. Це
такий суп. Це просто потрібно в цьому житті зробити. Мені коштувало
вісімнадцять фунтів, але це необхідний інвестмент. Вони приносять усе і перед
тобою розкладають, а ти тицяєш пальцями і кажеш, що тобі в той суп покласти:
лобстер і так далі.
На це я відповідала:
-А от у нас в Полтаві є місце, де так готують карася з медом, що ти втрачаєш
свідомість від одного вигляду і аромату. Я намагалася купити у них рецепт, але
вони не продали.
Оллі казав:
-А в Угорщині – ти ж знаєш, що таке палінка? Так от, там є така штука,
називається „черешня”, причому, як не парадоксально, це угорською мовою. Це
така черешнівка, що з неї просто злізти не можна. Взагалі Угорщина – це країна
для душі. Там усе таке мальовниче! Але не такий лубок, від якого ригати
хочеться, як у Швейцарії, а справжня тобі Австро-Угорщина, де під яким-
небудь мостом заходиш у двері – і там тобі вся традиційна циганщина із вином і
таке інше.
Я відповідала:
-А у нас в Полтаві роблять таку медовуху, що від тридцяти грамів віднімаються
ноги. Причому ти цього не знаєш, бо далі сидиш собі за столом, тільки дуже
голосно говориш, а коли пробуєш встати, то не можеш. Її закопують у землю,
щоб вона там визріла. До семидесяти градусів досягає ця шалена штука.
Після чого Оллі продовжував:
-А в Аргентині – чим взагалі ця країна знаменита? Коровами. І дівчата там їдять
по пів-корови на обід. Але, як не парадоксально, не товстіють при цьому, бо
їдять тільки м’ясо і салатик. Жодної картоплі, жодного оцього так званого
гарніру.
На що я відповідала:
-А от у нас в Полтаві роблять таку кров’янку, що просто всі інші страви світу
перед нею курять на балконі. Це єдина правдива кров’янка у світі. Це не ваш
оцей так званий чорний пудинг, який ви тут їсте. Як можна взагалі кров’янку
пудингом назвати, я не знаю, а що туди напхано, боюсь подумати. Натомість до
нашої полтавської кров’янки не входить жодна домішка, жодна крупа, жодна
гречка, — тільки кров і сало. Це так смачно! За кільце такої кров’янки можна
півжиття віддати.
-Та ти що, — дивувався Оллі.

Я пригадала новину з Інтернету.
Бельгія побила французів у рекорді з довжини кров’янки
Бельгія запевняє, що побила рекорд з найдовшої у світі ковбаси-кров’янки, яку
виготовили в місті Бомаль-Сюр-Урт.

Ковбаса завдовжки в чотири кілометри є вдвічі довшою, ніж попередня
рекордсменка, виготовлена у Франції.
На гігантську бельгійську кров’янку пішло чотири тонни м’яса, одна тонна
цибулі і тисяча літрів крові. 11

Її розпродують по чотири євро за півметра. Всі виручені гроші підуть на
благодійництво.

Я швидко зрозуміла, в чому різниця між Оллі та Джимом. Оллі навряд чи коли-
небудь зміг би сказати: «Я ніколи не повірив би, що таке буває, якби не зустрів
тебе», або «Я ніколи не забуду, яка ти прекрасна». Проте мені цього було й не
треба.
Коли вже стало пізно, і час було йти додому, мене обурила ця несправедливість.
Я не хотіла йти нікуди, мені подобалося так, як було. Чому, коли мені так добре,
треба кудись іти.
Але це, на жаль, був Лондон, який диктував свої закони. А закони полягали в
тому, що треба встигнути на потяг. У Києві все було не так. Якщо ти хочеш
сидіти десь, пити і говорити, ти сидиш до ранку, а потім на таксі доїжджаєш
додому. Тут, щоб доїхати додому на таксі, треба бути не журналістом, а
нафтовим магнатом, та і майже все зачиняється в одинадцятій, а там, де
відчинено, все одно поговорити не можна, бо дуже гамірно.

Категорія: Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.