Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

НАСТУПНЕ ЖИТТЯ

Я чудово пам’ятала той стан цілковитого запаморочення, який мене охопив,
коли я вперше побачила Джима. Ми були знайомі з ним три дні, і коли через три 12
дні ми розлучалися на брудному, залитому ранковим жовтневим дощем
залізничному вокзалі в Києві, я думала, що просто знепритомнію. Але, звісно,
не знепритомніла, бо ніколи цього не роблю.
Натомість я змусила себе розтиснути пальці, якими я тримала його за руку.
Холодна мжичка одразу обпекла мої пальці і вивітрила все тепло від Джимової
долоні. Ми обнялися, і я швидко, не озираючись, пішла. Висловлюючись
зворотом із української народної пісні, світ мені був немилий. Від думок про те,
що я щойно залишила, у мене стискало горло і темніло перед очима.
-Можливо, побачимося в наступному житті, — сказала я Джиму, перед тим як
відпустити його руку.
-Так, у наступному житті – обов’язково, — погодився він.
Я дісталась додому, впала в ліжко і заснула, без снів. Моє тіло, про яке я зовсім
забула, потребувало відпочинку. Три дні я майже не спала, бо серце моє билося,
як скажене, безперестанку, і практично нічого не їла, бо шмат не ліз мені в
горло, і взагалі не могла думати ні про що інше, окрім Джима. Тепер Джима не
було, і я, провалившись у сон, прокинулася тільки через п’ятнадцять годин.
Останню нашу ніч разом я не спала зовсім. Згідно з совковими правилами,
Джима поселили з кимось у подвійному номері. Ми засиділися допізна у моєму
номері, говорячи щось про те, як дивно нас звела доля і як дивно, що
післязавтра ми зникнемо з життя одне одного назавжди. Ми говорили, я
пам’ятаю, про це спокійно, розмірковуючи, що це удар долі і що дуже дивно, що
ми так сильно одне до одного прив’язалися за три дні. Мені тоді було
вісімнадцять років. Я хотіла, щоб він залишився, але не знала, що для цього
треба зробити.
В якусь мить він таки пішов, але тут-таки повернувся. Українські готелі на
світанку незалежності не передбачали великої кількості номерів на одну
людину, і сусід із його здвоєного номера, сказав Джим, спав дуже міцно і не
озивався на стукіт у двері. Я підозрюю, що він не надто і старався. Тому йому
нічого не залишалося, як повернутися до мене.
Ну так залишайся тоді зі мною, сказала я. Якщо хочеш прийняти душ, я дам тобі
рушник.
Я ні в кого не бачив таких прекрасних очей, як у тебе, сказав він.
Звісно, що тієї ночі я зовсім не спала. Навіть під ранок, коли ми вже втомилися і
я лежала, прикидаючись, що сплю, я все одно бачила його обличчя і чула його
сміх, голос, у мене в вухах бриніли якісь англійські вислови, сказані ним, які я
до цього тільки читала на папері і ніколи не чула вживу. Наприклад, I love your
eyes. It feels so good.
Наступного дня Джим сказав мені, що також не міг заснути.
-Я прикидався, що сплю, думав, може, ти тоді заснеш.
Але знаєте що? Сидячи вночі в офісі, дивлячись із вікна у чорне лондонське
зимове небо, з якого лив безперервний темний дощ, я подумала: якщо я хочу
його знайти, немає такої сили, яка мене може зупинити. Правда ж? Просто треба
добре шукати.

Категорія: Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.