Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

СТАРИЙ ХРИЧ

Я знайшла потрібні мені двері – вони були зеленими і належали невеличкому
будинку в провулку біля Вігмор-стріт, поруч із музичним холом. За дверима
грала оперна музика, і хтось голосно говорив по телефону, обурюючись
ірландськими будівельниками. Голос був не Джима. Я дочекалася, поки
всередині договорять, і постукала у двері мідною стукачкою.
За хвилю двері загуділи. Мене впускали всередину. Я штовхнула їх і пройшла.
За ними були сходи, які підіймалися нагору, а нагорі стояв старий, лисий,
товстий і плюгавий – я пошукала подумки іменника, яким можна було б назвати
цю людину. На думку спадало лише «хрич».
Він був із палицею і мені посміхався.
-Проходьте, проходьте… Дуже приємно, — сказав мені хрич. Його акцент та
інтонації нагадали мені касети з оксфордського аудіокурсу англійської мови. –
Я дуже радий, що на моє оголошення відгукнулася така приємна молода леді…
я, щоправда, не певен, чи ця кімната досить велика для того, аби в ній жити
постійно, бо мій попередній мешканець тільки ночував там протягом тижня, а
на вихідні їздив у свій маєток за Лондоном. Проходьте до вітальні. Як вас звуть?
-Пола, — сказала я. Я вирішила, що це сама доля, що кімната, де колись –
очевидно – жив Джим, здається внайми. Мені ж потрібна квартира? От її я і
зніму. 17
-Мене звуть Девід. Дуже приємно. Дуже приємно. А де ви прочитали моє
оголошення про кімнату – у Таймс? Більшість людей, яка дзвонить, посилається
на Таймс. Я помістив оголошення також у Лут, але, по-моєму, це даремна трата
грошей.
-Так, я теж у Таймс, — сказала я.
-Ви тут що робите – навчаєтеся чи?..
-Ні, я працюю, — сказала я, — я журналіст.
— А ви скільки в Лондоні? Два тижні? І вже так добре говорите англійською? Я
дуже приємно вражений тим, що ви так добре знаєте іноземні мови. У цій країні
більше ніхто не вчить мови, нікому нічого не треба, всі тільки й знають, що
сидіти в пабах і напиватися як свиня – ха! Я казав зразу моєму другу Тоні, як
тільки обрали його тезку Блера: він зажене цю країну в гріб. Звідкіля ви? З
України? Мабуть, це єдина країна в світі, де лишилися інтелігентні люди, які
говорять іноземними мовами. Британія вже зовсім зійшла нанівець. Сідайте.
Хочете що-небудь випити? Соку?
Хрич пошкутильгав на кухню і приніс дві склянки соку.
Ми трохи поговорили. Девід жив у цій хаті вже три роки. Попереднього
мешканця він не знав. Будинок належав комусь іншому, хто здавав його через
агентство. Девід, як виглядало, після розлучення із дружиною продав будинок і
після цього почав наймати квартиру. Раніше це було порівняно дешево,
враховуючи те, що його пенсія судді була більша, аніж моя платня, проте зараз
ціни піднялися, і він змушений одну кімнату з цієї квартири здавати
квартиранту.
Старий хрич показав мені хату. Жодного сліду від Джима у ній не було, проте
від старого слідів було багато. Скрізь валялися його листи, речі, старий мотлох,
який було шкода викинути, гори «Таймс» та «Дейлі Телеграф», якісь оперні
проспекти. Всі стіни у квартирі були забудовані полицями з книжками. Я
подивилася кімнату, яку він здавав, кухню і ванну. Ванна була велика. Кухня…
що й казати. На кухні стояла найбільша колекція різного роду алкогольних
напоїв, яку я бачила в будь-чиєму житлі. Я була вражена.
Під час екскурсії старий хрич кректав і стогнав. Бідолашний, подумала я.
-Отож іще раз: скільки на місяць ви просите за кімнату? – спитала я.
-П’ятсот п’ятдесят фунтів.
-Це, чесно кажучи, дещо більше, ніж я збиралася витрачати на житло… – почала
я, хоча, звісно, жити там, де колись жив Джим, коштувало куди більше, і взагалі
було неймовірно те, що це можливо.
-А якщо п’ятсот? – швидко сказав старий хрич. Йому вочевидь хотілося, аби я
погодилася. Мабуть, усі інші потенційні мешканці не були надто зваблені
перспективою бачити його у вітальні щовечора.
-П’ятсот я платити зможу.
-Чудово, — втішився старий. – Просто чудово! То зразу й переїжджай. – Якось
стало зрозуміло, що ми перейшли на «ти» в українському сенсі слова. – Так,
може, все-таки налити випити чогось нормального, аби відсвяткувати нашу
згоду?
-Ее… тоді я буду бурбон з льодом.
-Чудово, — знову втішився Девід і пішов на кухню.

Я швидко стала навпочіпки і вигребла із-під його крісла купу невідкритих
листів. Згори лежали якісь рекламні проспекти, листи з банку, конверти
офіційного вигляду. Одним вухом слухаючи кашель старого на кухні, я почала 18
поспіхом перебирати купу. Два мої листи до Джима знайшлися дуже швидко. Я
засунула їх у свою сумку і почала роздивлятися книжки, аби трохи вгамувати
серцебиття і перевести подих.
Книжки були про оперу, про музику взагалі, про історію Європи, досить багато
– про євреїв та всі їхні страждання. Безумовно, подумала я, сам старий хрич –
також єврей. На конвертах, адресованих йому, було написано: Розенблюм.

Категорія: Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.