Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

УКРАЇНЦІ ЗА КОРДОНОМ

Українці не люблять інших українців за кордоном. Ми наганяємо одне на
одного депресію. Коли за кордоном зустрічається двоє поляків чи бразилійців,
вони радіють одне одному. А коли зустрічається двоє українців, вони обоє
тільки кажуть: о, і ти теж з України, потім буде розгублена мовчанка, а потім
вони намагатимуться якомога швидше розбігтися.
Можливо, це тому, що більшість із українців за кордоном – нелегальні імігранти
і мають купу проблем на додаток до ваших власних. Може, ми нагадуємо одне
одному про часи, коли не було чого жерти. Може, ми боїмося, що зараз
розверзеться склепіння чийогось рота, і доведеться слухати довгі розповіді про
те, як погано жити, як нічого їсти, як немає роботи і ніде жити, і незчуєшся, як
хтось уже тобі пояснює, що тільки трошки в тебе поживе.
А можливо, ми не знаємо, якою мовою говорити – російською чи українською,
чи нам не хочеться визнавати, що ми покинули Україну, коли всі її покидають, і
ніхто з тих, хто може виїхати, не хоче залишатися на батьківщині, аби вичищати
авгієві конюшні по чайній ложечці і отримувати ще за це в табло.
Ми з якихось, тих чи інших причин, виїхали і почали жити тим, що нам здається
простим нормальним життям, слова «ресторан» чи «закордон» більше не
викликають змішаних емоцій, і нам, напевно, соромно одне перед одним, що в
нас недосить героїчного патріотизму. Може, сам цей патріотизм є чимось
нездоровим, і ми це і розуміємо, проте все одно підозрюємо кожного, хто живе
не в Україні, у зраді батьківщини, в тому числі й самих себе. Може, ми думаємо,
що лише ми маємо право на свободу пересування, право на увесь світ, а всі
решта мають сидіти собі в Фастові і тихо нам заздрити. Можливо, нам
подобається бути унікальними представниками незнаної країни, розповідати
людям, де знаходиться Київ і що він далеко від Сибіру, казати, що Україна – це
така невідкрита Європа, а коли ми бачимо інших українців, ми розуміємо, що
половина Галичини вже сидить на Заході, і всі працедавці прекрасно знають, що
таке Україна, і перша реакція на заяву «я з України» – часто уже не питати, де
це, а казати, що в цьому барі роботи немає. Не знаю.
Словом, українці хоча й пишаються тим, що вони українці, нащадки славних
козаків, проте знайомство із іншими українцями їх часто не радує.
Якось несподівано я виявила, що мене знайомлять із завсідниками бару. Усі
вони страшенно чомусь раділи, що я з України. Так ніби вони знають, де це,
подумала я.
Поступово навколо мене виявилася купа народу, і ми всі дуже мило
спілкувалися, і підтоптаний дядя вже купував мені пиво зі своєї власної
ініціативи, і сухенька стара пані із пінтою в руці і сигаретою в другій шепотіла
мені на вухо із іншим страшним акцентом, який виявився північно-східним, що
цей дядя – мільйонер, у нього є жінка і три коханки, хоча я б дала йому років
сімдесят, коли, як на мене, вже можна й заспокоїтися.
Потім підходили якісь інші люди, з якими мене знайомили вже ті, хто
познайомилися зі мною три хвилини тому і навряд чи розібрали моє ім’я. Я,
звичайно, одразу в них усіх заплуталася.
Тьотю із цигаркою звали Крістін. Їй, очевидно, сподобалося різати мені правду-
матку про всіх завсідників пабу.
-Ми тут усе про всіх знаємо, — підтвердила вона те, про що я й так здогадалася. –
Ось ці – чоловік і жінка, розлучилися сім років тому, але ходять сюди разом, бо
ніхто з них не може ні з ким іншим одружитися. Може, вони одразу думали, що
знайдуть собі когось кращого, ха-ха-ха. Ти тільки подивися на них. 24
Середніх років парочка, справді досить нудна, він товстий і червонопикий, вона
худа і з виступаючими передніми зубами, пила, він пиво, вона біле вино, в
дальньому кінці стійки бару. Чомусь вони всі не хотіли сідати за столики – втім,
це така англійська мода.
-А це наш бармен Дональд, — уже на повний голос говорила тьотя, досить
піддата. – Ми називаємо його між собою хоббітом.
А я ж казала!
Дональд обернувся – на руці висіла серветка, він саме доливав пиво доверху
пінти, — з підозрою спитав:
-Чим це ви мене обзиваєте?
Очевидно, він не читав творів Дж.Р.Р.Толкієна.
-Ми тебе не обзиваємо, — пояснила я, — а кажемо, що ти схожий на одне казкове
створіння, яке дуже добре і любить гарно поїсти.
Дональд розплився у посмішці.
-Так, я люблю поїсти. А це створіння любить грати у гольф? Я люблю.
Поки він посміхався, я зауважила, що у нього ікла довші за інші зуби.

Це нагадало мені новину з інформаційної агенції.
ГРАФ ДРАКУЛА ЗАНЕПОКОЄНИЙ ТИМ, ЩО ЙОГО ЛЕГЕНДАРНИЙ РІД
МОЖЕ ПРИПИНИТИ ІСНУВАННЯ
61-річний граф Оттомар Рудольф Влад ДРАКУЛА, князь КРЕТЦУЛЄСКУ,
закликає провідні дворянські сім’ї Європи взяти участь у конкурсі на
успадкування знаменитого графського титулу.
Він занепокоєний тим, що легендарний рід може припинити існування, оскільки
останній його представник не має дітей.
Заявки приймаються лише поштою з обов’язковим вкладенням фотографії
кандидата. «Мене б влаштувало, якби відгукнувся будь-який князь або княжна,
тільки справжній, — заявив останній граф Дракула. — Я не можу взяти людину з
вулиці».
Донедавна нащадок знаменитого вампіра жив у Німеччині, однак півтора роки
тому був вимушений поїхати до Англії через переслідування неонацистів,
повідомляють агентства.
Останні 10 років граф займається пропагандою здачі донорської крові на
відміну від свого далекого пращура Влада Дракули, який, за легендою, пив кров
своїх жертв.

-Приходь ще, — я здригнулася від несподіванки і розплюскала пиво на джинси. –
Приходь, бачиш, у нас весело, — майже кричав Дональд, перекрикуючи
футбольний шум. – Зараз я покличу нашу дівчину з України!
Майбутня зустріч двох землячок дуже схвилювала вже добряче піддату пабну
публіку. Я почувалася, як у голлівудському фільмі.
Ззаду мене наростав шум, і раптом почалося взагалі якесь стовпотворіння.
Хтось комусь кричав: Вони знайомі! Вони знайомі!
Тьотя Крістін задушила мене в обіймах. Ці крики явно мене якось стосувалися.
Нарешті, коли вона відпустила мою шию, я змогла оглянутися назад, на всю цю
катавасію, і побачила свою однокласницю Оксану у білому фартусі, що
пробиралася до мене через зграю щасливих бухариків, кожен з яких намагався
поплескати її по плечу.
Я аж оніміла.
-Драсті! Це ти дєвушка з України, яка працює на другому поверсі? 25
-Привєт, Поля, оце так да.
-Я не знала, що ти в Лондоні. Ти давно тут?
-Скоро рік.
Ми дивилися одне на одного, як барани на нові ворота. Тьотя Крістін, дядя
мільйонер, ще купка старих хричів переглядалися, явно чогось чекаючи.
Ну справді, а чого я не обнімаю стару подругу, якої не бачила вже вісім років?
Ми кинулися одна одній в обійми, і радісне ревіння нашої купки біля бару на
мить заглушило крики футбольних фанатів.
Оксана змінилася. Мабуть, і я змінилася, все-таки скільки років пройшло. Я ніяк
не могла прийти до тями. Вийти після роботи погуляти, потрапити під дощ,
зайти в перший-ліпший паб і зустріти свою подругу Оксану у фартусі, бозна де,
за дві тисячі миль від дому, у задрипаному пабі в лондонському Іст-енді.
Шизонутсь!
Вона змоталася до бару, взяла нам кока-коли, і ми сіли в куточку – Дональд дав
нам пару хвилин поспілкуватися.
І я, і вона дістали свої цигарки – коли ми бачилися востаннє, ні вона, ні я не
курили, то були часи, коли ми вперше пробували шампанське і ділилися
враженнями від того, що воно «як ситро».
-Поняття не мала, що ти в Лондоні, — знову повторила я. – Як ти тут?
-Так собі, ось, працюю тут уже давно. Я знала, що ти тут…
-Чого не дзвонила?
-Не знаю… Я бачила в Україні твою збірку віршів. Я подумала, що ти мене,
мабуть, не пам’ятаєш.
-Шо за брєд, як це я можу тебе не пам’ятати. Як тобі тут, подобається?
-Нормально… більш-менш.
-Повертатися не хочеш?
-Ні, ні. Що там? У мене там нікого нема, тільки мама. Тут досить важко… А там
узагалі нічого робити, з моєю спеціальністю.
-А нагадай мені, що ти закінчувала…
-Російську філологію у Харкові.
-Да, справді, перспектив мало. Хіба в ту саму школу…
-А ти як? Як сюди потрапила?
Я стисло переповіла свій шлях до Лондона.
-Подобається? Робота, Англія?
Я не знала, що їй сказати. Подобається, звичайно. Якби я її зустріла, скажімо, в
опері, я б захоплено розповіла, як цікаво працювати журналістом, знати все
першою, яка в цьому є особлива магія, як це захоплює.
А може, я поскаржилася б на те, скільки доводиться працювати, як у мене
увечорі іноді мерехтить перед очима новина за новиною, нескінченні ряди літер,
комп’ютерний екран і шахтарі в завалах. Але ми сиділи в пабі, де їй зараз треба
було бігти нагору і прибирати брудний посуд зі столів, отож я сказала просто:
-Ну, мені, можна сказати, пощастило. Не можу поки що поскаржитися.
-А перед цим чим ти займалася?
На це я також не могла поскаржитися. Звісно, на життя я заробляла не поезією,
а написанням статей про парфуми і жіночу психологію, проте мені і там було
непогано. Якось незручно розповідати про свій життєвий успіх старій подрузі,
якій життя не залишило іншого вибору, крім як наливати пиво.
А в Україні ми сиділи б зараз на річці, раптом подумала я. Може, смажили б
шашлики і раділи, що тепло і не зима. А коли настала б зима, випав би сніг, і 26
були б глибокі кучугури, які двірники лопатами відгрібають із вулиць,
накидаючи величезні купи навколо дерев.
Коли ми вчилися в школі, ми іноді ходили додому великою компанією –
півкласу жило в одному районі, — і по дорозі штовхали одне одного в кучугури,
намагалися насипати одне одному снігу за комір, кричали і билися, потім
нарешті, всі мокрі, розходилися по хатах, і я вішала рукавиці і шапку на
батарею сушитися.
Я глянула у вікно. Періщив дощ, по барвистих вітражах вікон пабу стікали сірі
патьоки. Футбол закінчився, натовп фанатів якось швидко розвіявся, Оксані час
було йти нагору прибирати брудний посуд.
Ми обмінялися телефонами та імейлами, я загасила бичок у вже повній
попільничці, ми допили зі своїх склянок, ще раз обнялися, я дістала парасольку
із сумки і пішла додому.

Я йшла додому і думала: треба шукати далі. Якщо шукати і шукати, то зрештою
щось знайдеш. Так, це проста і затерта фраза. Ну то й що? Просто не
зупинятися. Можливостей – мільйон, головне – наполегливість. Лицарям
Круглого столу не заважало у їхніх пошуках те, що не було ні телефону, ані
інтернету, ані взагалі достеменних відомостей щодо того, чи існує на світі така
річ, як Грааль. У мене це все є. Може, мені бракує віри в те, що я знайду свій
Грааль? Та, мабуть, ні. Тоді в чому справа? В тому, що я не знатиму, що з ним
робити після цього? А яке це має значення? Побачити б його хоч раз, а там –
хоч потоп.
Потоп, щоправда, наставав, як виглядало, незалежно від моїх особистих
обставин. Дощ сильнішав і сильнішав, і зрештою мої джинси виявилися
забрьохані вже по коліна. Приємної прогулянки не вийшло, збагнула я,
вибираючись із чергової калюжі і роззираючись у пошуках метро.
Яка все-таки мука – щодня і щоночі бачити внутрішнім зором те, чого ти
найбільше, відчайдушно прагнеш і не знати, чи це коли-небудь станеться і чи це
взагалі можливо, а ще – не знати, чого ти саме хочеш. Адже я зовсім не знала
Джима, ми були знайомі тільки три дні.

Категорія: Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.