Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

ХЕПІ БЬОРЗДЕЙ

Наступного дня о шостій вечора, купивши коробку шоколаду для невідомої
офіціянтки із пабу «Жаба і принц», я прямувала тим самим шляхом, що
практично навпомацки привів мене до моєї подруги і однокласниці, а також до
рудого бармена Дональда і несподіваного листа із запрошенням на паті.
Зайшовши до пабу, я перш за все знайшла Оксану і спробувала з’ясувати у неї,
хто ж іменинниця. Нею виявилася полька Стася, яку я, здається, бачила
минулого разу, коли тут була. Я сказала їй, що я Поліна, подруга Оксани, що
мене запросив Дональд, і що я її вітаю з днем народження, і щось навіть сказала
по-польськи, віддала їй коробку шоколаду і поцілувала в обидві щоки. 28
Вона виглядала дещо збентеженою цією несподіваною появою нової гості,
проте швидко справилася зі здивуванням.
Ми почали говорити, і з’ясувалося, що вона вивчає якусь економіку в
університеті Північного Лондона, працює на півставки, що сьогодні їй
виповнювалося двадцять років, що вона гуляє із одним хлопцем, який скоро має
прийти, але не впевнена, чи він серйозно до неї ставиться.
Стася була милою дівчиною з довгим білявим волоссям і ямочками на щоках.
Мене вона на якусь мить зачарувала, — її дитячі переживання з приводу хлопця,
її блакитні джинси, її двадцять років. Мені захотілося навіть на хвилину стати
нею, турбуватися, чи до мене серйозно ставиться хлопець, відкидати на спину
довге волосся, словом, кілька років, які мене від неї відділяли, якось видимо
постали перед моїм внутрішнім поглядом. Я спробувала пригадати, як я
святкувала свої двадцять років, і не змогла.
Мені налили пива, Оксана вирвалася зі свого другого поверху, де був, як мені
сказали, якийсь масонський ресторан, у якому збиралися таємничі знайомі
власника пабу. Ми з нею відсіли за столик біля вікна і почали переповідати
одне одному, що ми знали із життя наших спільних однокласників.
-Вітя, що я останнє про нього чула, вчився в Києві в наргоспі.
-Я бачила Андрія в Харкові, він проїжджав повз мене у трамваї.
-Тетяну я бачила в Києві, вона одружилася з військовим, живе на Харківському,
я навіть була у неї в гостях. Вона досі слухає Шуфутінського.
-У нашої класухи народилася друга внучка.
-Та ти шо?
-Назвали Мартою.
-Нашому директору дали якусь державну нагороду. Тіпа щось за найкраще
управління навчальним закладом.
Ми зареготали. Наш директор був унікальним управлінцем, на Заході, я думаю,
його б дуже цінували. Він був просто шаленим. Він викладав фізику і твердив,
що закон Ома ми маємо знати, навіть якщо серед ночі підемо в погріб по солоні
огірки (чому ми мали це робити серед ночі – нікому було невідомо), а хтось
злякає нас із-за діжки криком: «А нумо мені закона Ома!» І ми мали, на його
думку, одразу це відтарабанити.
-Не знаєш закона Ома – сиди вдома! – гримів наш директор на уроках.

Категорія: Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.