Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

ЛЕНІН — ДУРАК

У нас був фізико-математичний клас, два дні на тиждень ми мали по чотири
уроки фізики. Часом, особливо навесні, коли за вікном класу починали
розпускатися верби і хотілося змитися на шкільний спортмайданчик і пограти у
настільний теніс, одна думка про чотири уроки фізики викликала внутрішній
спротив.
Тоді, коли здавалося, що цього ми просто витримати не зможемо, я брала
ініціативу до своїх рук. Я підходила до дошки і писала на ній крейдою кривими
літерами: Ленін – дурак.
Після дзвінка до класу заходив директор, вітався, читав написане на дошці,
безнадійно питав, чиїх рук справа, і починав свою промову про Леніна, яка
була, безумовно, куди цікавіша, ніж оптичні закони та поверхневий натяг.
-Не знаю, хто це написав, але Ленін був не такий дурак, як ви думаєте.
Клас завмирав в очікуванні.
-Це була велика людина, вона хотіла справедливого суспільства. Ви читали його
твори? Не читали ви його творів. 29
Я вставала і казала:
-Я читала його статтю «Партийная организация и литература».
-І що ти зрозуміла з цього твору?
-Що треба писати так, як партія накаже.
-Не нада утрірувать. Ленін був великий ум.
І так ми тішилися цілий урок, а якщо пощастить, то і два. Я підозрюю, ця
дискусія приносила нашому директору таке ж задоволення, як і нам.
Згодом з’явився Рух, я почала ходити на рухівські збори, виступати на
рухівських концертах, навіть їздити з цими концертами по області, агітувати за
незалежність. Мій щоденник був розмальований у синьо-жовті кольори, на
передній обкладинці було написано «Рух» і намальовано тризуб.
Щоразу, коли наш директор проходив повз мою парту, він зупинявся і кидав
промовистий погляд на мій щоденник, що гордо красувався на парті, але
жодного разу так нічого і не сказав. За це я його поважала ще більше.
Потім у нас з’явилася вчителька російської літератури, яка одразу завела собі
дурну звичку ставитися до нас як до нижчого класу, думаючи, що це їй зійде з
рук. Проте вона помилялася. То були часи свободи.
Певний час вона просто на нас гавкала, а ми її не любили. А коли одного разу
вона обізвала двох моїх друзів, які бісилися на задній парті, ідіотами, я
вирішила, що з нас досить, і скликала класні збори, на яких усі підписали листа
про те, що ми хочемо іншого учителя. Здійнявся скандал.
Наступного ж уроку фізики директор зайшов до класу, як завжди, своїм
стрибучим кроком, поклав журнал на стіл, але не став підходити до дошки чи
ставати за кафедру, а став прямо перед класом і промовив таке:
-В одному місті була церква, і в ній був священик. Він прожив довге життя, знав
усіх у місті, його всі шанували, доки одного разу з церковної каси не пропала
велика сума грошей. Розслідування показало, що їх украв сам священик. Настав
день суду, розпочався сам суд, але його адвокат не ставив жодних питань
свідкам, і взагалі нічого не говорив, аж поки йому не дали останнє слово. І тоді
адвокат старого священика сказав суду присяжних: панове, ця людина прощала
вам гріхи усе своє життя. Простіть і ви йому один раз. І журі присяжних
священика виправдало. Так і я вам скажу – панове, простіть і ви.
Я слухала з відкритим ротом і вже готова була пошкодувати про те, що затіяла
все це, коли моя подруга Оксана, з якою я сиділа за одною партою, сказала
єхидно:
-Як міло, як трогательно, я майже розплакалась.
І я знову насупилася, згадуючи, якою гидотною мені здавалася вчителька
великої російської літератури, коли обзивала моїх друзів ідіотами – якими вони,
безперечно, були. Але все одно, після цієї промови нашого директора ніхто б
уже не став ні на чому наполягати, коли абсолютно несподівано та викладачка
звільнилася сама. Мене це спочатку дещо присоромило, але потім ми вирішили,
що вона одразу нам не подобалася.
Це мало несподівані наслідки. Директор одного дня сказав нам, що сам вирішив
викладати у нас російську літературу. Ми спочатку похихотіли, але потім
з’ясувалося, що він не жартує. І, відверто кажучи, чи читали б ми стільки
Замятіна, Булгакова, Пастернака, якби у нас викладав хтось інший? Чорта з два.
-Во всем мне хочется дойти
до самой сути,
в работе, в поисках пути,
в сердечной смути, — 30
гримів директор, ходячи семимильними кроками по класу.
Ось що ми пригадували, сидячи у пабі «Жаба і принц» із моєю подругою
Оксаною.

Категорія: Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.