Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

ПОЗОЛОТИ РУЧКУ

У п’ятницю Дональд мені подзвонив. Я не дуже знала, що з ним робити, а про
зустріч домовилася тільки з однією метою – показати Джеррі, що добро
перемагає зло. Мети цієї я досягла, але жодних інших планів у мене не було,
отож ми домовилися зустрітися в одному з ковент-гарденських пабів.
Спочатку я думала, що нам не буде про що говорити. Проте дуже швидко
з’ясувалося, що це зовсім не проблема. Дональд говорив за двох.
По мірі того, як він поглинав віскі, його акцент ставав усе більш незрозумілий.
Я запитала його, звідки він. Дональд знову сказав, що він із якогось містечка
під Единбургом. Назву містечка я знову не розібрала. Довго і переконливо він
розповідав мені, що приїхав до Лондона п’ятнадцять років тому і про це нітрохи
не шкодує, що любить насолоджуватися життям і ставиться до клієнтів як до
людей.
-А ти говориш по-шотландськи?
-Ця мова називається «гелік». Ні, не говорю.
-А ти як – за шотландську незалежність чи проти?
-Я вважаю, що це все – гівно собаче. Я взагалі британець. Так, я шотландець,
але я і британець. Адже немає такої штуки, як шотландський паспорт,
правильно? Коли ти їдеш за кордон, то береш із собою британський. До мене в
бар недавно один заходив. Замовив пива, я кажу – два шістдесят. Він питає: а ти
звідки? От чорт, думаю. Ну, кажу, з Шотландії. А він тоді починає про
шотландську незалежність, про проклятий Лондон і проклятих англійців. Кажу,
слухай, якщо тобі тут не подобається, то й чеши звідси назад у Шотландію. А
мені тут подобається, я тут насолоджуюсь життям. Взагалі зараз двадцять
перше століття.
А на вигляд він страшенно схожий на різника, подумала я.
-А чим ти займався до того, як почав працювати в барі? Ну, коли ти жив у
Шотландії?
-Я був різником.
Я подумки додала собі очко.
-Але я вже п’ятнадцять років у барі. До мене приходять, бо знають, що я
ставлюся до клієнтів, як до людей. Я знаю від дверей: він тільки заходить, а я
вже знаю, що він буде. Я їх так і запам’ятовую. У мене дуже погана пам’ять на
імена, і я, коли думаю про когось, я їх називаю за тим, хто що п’є. Наприклад,
оце – джин-тонік, оце – Каридж біттер, оце – Бекс, оце – подвійний бурбон із
льодом. А так у мене дуже погана пам’ять на імена.
-Ну але мене ж ти пам’ятаєш, як звуть?
-Ну, твоє ім’я я запам’ятав. Та, власне, ти ж п’єш усе. Хоча ти дуже любиш ель.
-Так, це правда, — задоволено сказала я і допила рештки елю зі склянки. – Це те,
що мені подобається у цій країні.
-Тобі ще взяти чогось, чи підемо в інше місце?
-Пішли в інше місце.
-Ідемо тоді в Сохо, в О’Нілз. Там гарна музика і багато різного пива.
-Пішли. Я знаю це місце, там дають на розлив Старопрамен.
-Дають що?
-Таке пиво. Пішли. 34
Ми прийшли до О’Нілз. Ідея його була така ж сама, як і всіх О’Нілзів у всьому
світі, — за винятком України, де його роль виконує О*Браєнс, — проте він займав
куди більше місця, і грала в ньому набагато радикальніша музика. В пабі
стояло, сиділо, танцювало і взагалі було повно напхано розмаїтих голодранців із
Сохо.
-Тут немає місця, — винуватим голосом прокричав мені у вухо Дональд.
-Є, точно є. Зараз ми його знайдено, — сказала я і махнула рукою у напрямку
вікна.
Ми продиралися крізь юрму напівп’яних п’ятничних відпочивальників, дехто з
яких уже просто себе не тямив, проте вперто стояв зі склянкою пива в руках,
скляними очима і підтанцьовував.
Щоб ніхто й не сумнівався, біля самого вікна щойно звільнилися два шикарні
шкіряні крісла коло столика.
Я рішучо, як гарячий ніж крізь масло, пройшла через зграйку розмальованих
голубих, з розмаху всілася на одне крісло і кинула курточку на інше. Ми були
на третьому поверсі, отож перед нами відкривався вид на Чайна-таун – не
бозна-що, але також непогано. Туди-сюди сновигали парочки і компанії,
заходячи в різні заклади і їх покидаючи.
До стіни одного з ресторанів притулився чорний поліцейський, якому явно було
холодно і сумно. За хвилину, пробившись крізь п’яну юрму, із хмари
цигаркового диму виринув Дональд.
-Супер, ну й місця. Мені так ніколи не щастило. Це ти везуча! Що ти будеш, що
тобі взяти?
-Такого самого, будь ласка, — сказала я і показала на абсолютно хмільну дівчину,
що тихенько дрімала, сидячи на підлозі біля стіни.
-Ні, справді, що ти будеш?
-Я буду Старопрамен.
-Що? Я не почув.
-Старопрамен.
-Що це за фігня?
-Словом, попроси у них чеський лагер. Це і є Старопрамен.
Дональд повернувся із двома пинтами пива.
-Я й собі таке взяв. І що, воно гарне?
-Дуже.
Певний час ми пили пиво мовчки. Музика гриміла шалено. Проте Дональд, як
з’ясувалося, довго мовчки сидіти не міг. Поступово ми перекинулися кількома
словами про те, як тут набито народу, і що якщо зараз вибухне бомба,
підкладена кимось із відвідувачів, то нам усім хана.
Звісно, після цього розмова зійшла на міжнародну політику, післявоєнний
Афганістан та про те, що наступним, напевно, буде Ірак, як би там не старалися
інспектори ООН, і про те, що від цього в Лондоні безпечніше не стане, якраз
навпаки.
У Дональда, як з’ясувалося, було що сказати з цього приводу.
-Я не розумію, навіщо їм війна. Ні, я розумію, але все одно. Про все можна
домовитися, зовсім не обов’язково одне одного убивати. Я не хочу, щоб мене
убивали. Чому мене може убити якийсь терорист тільки тому, що я білий, або
що я британець, або що я шотландець, або ще чомусь? Що він про мене знає?
Він же не знає, що я Дональд, що я працюю в пабі «Жаба і принц», що я люблю
насолоджуватися життям. Він не знає про мене зовсім нічого, але все одно хоче
мене вбити. Чому? Я не розумію. А з іншого боку, ось, наприклад, Джордж Буш 35
і Тоні Блер не можуть домовитися із Саддамом Хусейном. Чому б їм не прийти
до мене в паб, не випити по кілька віскі і не поговорити? Сіли б за стійкою,
ніхто б їм не заважав, і домовилися б про усе, про що їм треба. Про все в житті
можна домовитися. Ось у мене була одна клієнтка. Адвокат, біле вино. Вона
приходила через день більше року, бо в неї контора навпроти. Прийде, візьме
свій дрінк і сидить, робить вигляд, що мене нема. Набурмоситься і сидить. Я ж,
навпаки, завжди до неї дуже ввічливо. І добрий день, і як поживаєте, і гарна
погода. Вона далі мене ігнорувала. Зрештою, вона якось прийшла і одразу сіла в
свій куток зі своїм вином. Я підійшов до неї і кажу: в чому справа? Я завжди до
тебе був дуже добрий і чемний. Чому ти до мене не говориш? Що, важко
перекинутися кількома словами? Життя коротке, ним треба насолоджуватися.
Вона почала мені відповідати, і знаєш що? Ми проговорили дві години. Тепер
вона – мій друг. Завжди приходить, ми говоримо, сміємося. Нещодавно я
заходив до неї в контору, налагоджував комп’ютер, бо я добре розуміюся на
комп’ютерах. Отож, про що я говорив? Ага, про все в житті можна домовитися.
Пиво закінчилося, я сходила по ще дві пинти. Коли я повернулася, Дональд
дивився на свої долоні.
-Що таке, намагаєшся прочитати долю?
-Та ні, десь вимазав руки, схоже, що в томатний соус, — сказав він і витер руки
об штани. — А ти вмієш ворожити по руці?
Я взяла обидві його долоні.
-Так… Бачу важке дитинство… важке дитинство в Шотландії…
Дональд зареготав.
-Брутально кинув жінку і дітей і переїхав до Лондона…
-А звідки ти знаєш, що у мене була жінка і двоє дітей?
-На долоні написано. Так от, переїхав до Лондона і став… барменом. Пиячив як
свиня, дивом тебе не задавила жодна машина на дорозі…
Дональд дивився на мене з відкритим ротом.
-А потім відкриєш власний бізнес і будеш заробляти непогані гроші, яких тобі
цілком вистачить на те, щоб насолоджуватися життям. І оженишся вдруге.
-Ну ти даєш. Але я все одно в це все не вірю. А що, правда ти там бачиш, що я
буду заробляти гарні гроші?
-Будеш, будеш.
-Це добре.

Похитуючись, до нас підійшла досить піддата дівчина років двадцяти, із довгим
чорним волоссям, що пасмами спадало їй на обличчя і на груди. Вона була в
довгому різнобарвному мішкуватому светрі і короткій чорній спідниці. Очі її
були наведені олівцем, рука з обдертим червоним лаком на нігтях тримала
недопалок. Я подумала, що цікаво було б її добре вимити і подивитися, яка вона
насправді.
-Ти вмієш ворожити по руці, — сказала вона, — а мені можеш поворожити?
-За п’ять пенсів – можу, — сказала я. – Безкоштовно не можу, профспілка
забороняє.
Дівчина витягла п’ять пенсів і дала мені.
-Що ти хочеш знати, красуне?
-Ну, взагалі про життя.
-Добре, не хочеш – не кажи. Просто думай про щось конкретне, що тебе турбує,
чого ти до мене підійшла. Ну як? Не виходить? Бачиш, твоя проблема в тому, 36
що ти не знаєш, чого хочеш. Тобі нецікаво жити. Якщо тебе це влаштовує,
знайди другого такого ж, вийди за нього заміж і дивися телевізор.
Дівчина повернулася у свій куток і щось на вухо наговорила своїй приятельці,
перед якою стояла склянка ром-коли. Приятелька піднялася і таким самим
непевним кроком підійшла до мене.
-А мені можеш поворожити? Про любов.
-Можу. Покажи руки.
Вона простягнула мені свої худі руки. На лівій я помітила кілька слідів від
уколів.
-Мда… – сказала я, уважно вдивляючись в її долоні і нібито роздивляючись
форму пальців. – На жаль, я тобі можу сказати тільки одне: любов – це зараз не
твоя найбільша проблема. Якщо ти не перестанеш…
Я промовисто подивилася їй в очі і похитала головою, над якою, як мені
здавалося, повільно починав виростати німб. Я була ангелом-обвинувачем.
-Не перестану що? – фальшиво здивувалася вона.
-Ти сама знаєш. Він тобі зараз дає героїн, а через місяць продаватиме, і на цьому
закінчиться ваша любов. Чи, може, вже бере гроші? Ти забула про свою матір,
яка тебе породила в муках!
Її нижня губа затремтіла. З кутика лівого ока, густо нафарбованого чорним
(чомусь усі починаючі героїністки люблять сильний макіяж), потекла сльоза.
Дівчина вирвала у мене руки, розмазала сльозу по щоці, від чого на всьому
обличчі залишилися чорні смуги, різко розвернулася і побігла кудись – мабуть,
до туалету.
-Як ти це робиш? – спитав Дональд.
-Що?
-Ти по руці прочитала, що вона вживає героїн? І про її хлопця?
-Та що ти, звичайно, ні. Героїнщики всі схожі одне на одного, й історії у них у
всіх дуже подібні. Я просто вгадала.
-А як ти вгадала, що мене збила машина три роки тому?
-Ну, я не знаю, — сказала я і непевно махнула рукою. – Просто вгадала.
Я й справді не знала, чому іноді мені вдавалося чітко бачити минуле чи навіть
майбутнє інших людей – так чітко, ніби воно було написане у них на лобі, — а
іноді, особливо, коли мені було треба, ця здатність бачити поза межами даного
конкретного моменту просто щезала. Моя прабаба ворожила по руці і
намагалася навчити мене, але була вже стара, сліпа і глуха, отож навчання не
вийшло. Але я й так уміла ворожити по руці: береш просто долоню, дивишся на
неї і несеш, що тільки спадає тобі на думку, а люди вірять.
Коли ми вийшли із бару, було вже по другій ночі. Ще одна важлива перевага
О’Нілз у Сохо – він робить до третьої.
Наступного ж дня Дональд подзвонив мені подякувати за чудовий вечір і
запропонував зустрітися, коли у нього вихідний. Я сказала, що зайнята. Мені не
хотілося перетворювати це на звичку. Заходь тоді в паб, сказав Дональд.
Заразом побачишся зі своєю подругою. Якщо раптом звільнюся, то зайду,
сказала я. Але найближчим часом ні, бо до мене приїжджає мій голубий друг.

Категорія: Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.