Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

МІЙ ГОЛУБИЙ ДРУГ

У мене був друг, який у певний момент свого життя вирішив, що час міняти
орієнтацію, бо всі творчі люди зараз геї. Його звали Дмитрик, він був українець
із Києва. 37
Дмитрик був із цих нових молодих українців, які знали по кілька мов, заробляли
багато грошей у комерційних фірмах та банках, подорожували по всій Європі і
прекрасно себе почували зі своїми зарплатами в Україні, де, на відміну від
Європи, досі можна дешево і дуже смачно поїсти і випити.
Дмитрик був дуже радий, коли дізнався, що я переїжджаю до Лондона. Гей-
життя в Лондоні – дуже бурхливе, і я знала, що в нього тут є романтичне
захоплення на ім’я Олег, який працював барменом в одному з гей-барів у Сохо.
Правда, я не знала, на якому етапі їхні стосунки були на той час. Проте Дмитрик
часто їздив до Лондона і добре знав, де який бар у Сохо.
Якось старий хрич сказав мені, що їде на півтора тижні на південь Іспанії гріти
кості. Я подзвонила Дмитрику і сказала, що хата є, можна їхати. Дмитрик
одразу ж пішов за квитками.
День від’їзду старого хрича і приїзду молодого підараса видався сонячним. Як
тільки старий зі своїми валізами, крекчучи, забрався в таксі, я заперла хату і
поїхала зустрічати Дмитрика до аеропорту.
-Гей-гей! Стопудів! Розтовстіла, корова, пику собі наїла на буржуйських
харчах!
-На чорта я тебе запросила, я вже шкодую. Іди назад у ті ворота і згинь з моїх
очей, — сердилася я, забираючи у Дмитрика меншу сумку.
-Ну не сердься, пикатенька, я тебе вилікую. Кілька днів у нічних клубах із
підарасами – і одразу схуднеш.
Це, як виявилося, був не жарт. Дмитрик зробив кілька телефонних дзвінків, і на
вечір одразу назбиралася компанія із семи голубих. Один був італієць, один
російський князь в екзилі, один москвич, решта українці.
-Білосніжка і сім гомів! – радів Дмитрик, одягаючись увечері.
Збираючись гуляти, я подумала, що ніщо мені не заважає одягнутися якомога
викличніше. Усе одно йду гуляти з голубими. І я вчинила відповідно. Дмитрик
критично оглянув мене на високих підборах і в червоних панчохах-сіточках, але
нічого не сказав. Проте коли я навела очі чорним, а губи намалювала рожевою
помадою, він все-таки не витримав.
-Стопудів, ти виглядаєш як трансвестит.
Я не відповіла і натомість намазала щоки рум’янами.
-І як дешева блядь до того ж. Мені з тобою соромно йти по вулиці.
-І правильно, — сказала я, — бо мене ніхто не впізнає в такому вбранні, а тебе всі
впізнають. І взагалі мовчи. А то розповім твоїй родині в Хмельницькій області,
що ти приїхав до Лондона і замість картинної галереї зібрав табун підарасів і
збираєшся у підарський клуб.
Я підняла волосся вгору і заколола. Вийшло дуже гарно.
-А тепер, — сказала я, — перед виходом давай по абсенту. Я недавно купила в
Сохо пляшечку.
-Почому?
-Краще не питай.
Я налила дві скляночки абсенту, опустила туди по грудці цукру на ложечці і
підпалила зелену рідину за допомогою зубочистки, припаленої від запальнички.
Почекавши якусь мить, ми одночасно ляпнули долонями по склянках, від чого
вогонь погас, і залпом, як русскую водку, випили абсент.
В очах на якусь мить потемніло, а потім якось просвітліло. Подивившись на
Дмитрика, я зрозуміла, що йому теж просвітліло.
-Ну, а тепер можна йти. 38
Ми зустрілися з хихотливою зграйкою підарасів. Вони теж уже десь бухнули,
але нам було краще, ніж їм. Ми знали правду життя.
-Підараси всіх країн! Єднайтеся! – ще здалеку закричала я.
-Замовкни, Стопудів, вони образяться.
-Чого це вони образяться? Я ж маю на увазі в гарному сенсі слова.
Як тільки ми підійшли до купки голубих, я одразу ж сказала їм:
-Я дуже часто кажу слово «підараси». Може, комусь це здасться
неполіткоректним, але прошу пам’ятати, що я завжди кажу це з великою
любов’ю і теплом. Окей?
-Окей, — погодилися вони.
-Ну що, підараси, — сказала я, — пішли гулять.
Ми пішли у нічний клуб, який називається Гетто. Цей заклад повністю
відповідав своїй назві. Затиснений між кількома маленькими провулками, цей
нічний клуб був напханий пасивними гоміками, трансвеститами,
транссексуалами, бородатими мужиками у шкірянках. Де-не-де траплялися
молоді стильні хлопці – про себе я їх прозвала новим поколінням підарасів.
Вочевидь, вдень вони працювали в Сіті, увечері йшли до спортзалу качатися, а
вночі шукати пригод на свою задницю.
Ми сіли за столик у кутку, хтось пішов до бару по коктейлі. Зав’язалася
невимушена розмова. Розмова була настільки невимушена, що в мене час від
часу від здивування відкривався рот.
Наприклад, один із хлопців, італієць, який сидів поруч зі мною, несподівано
запитав мене:
-Як ти думаєш, мені переспати з Володею?
-А хто такий Володя?
-Той, хто пішов по коктейлі.
-Ну, звідки я знаю. Він тобі подобається?
-Ти розумієш, він непоганий. У нього гарний зад, і його коханець казав мені, що
також гарний член. Але він несерйозний. Він дуже молодий, і йому тільки
хочеться барів, клубів, виходити аут. Він більше мене збуджує, ніж хлопець, із
яким я зараз живу, але якщо я залишу того і буду з цим, то я не знаю, чи він
захоче бути зі мною, чи буде далі ходити по клубах. Але ж він симпатичний.
-А ти коли-небудь закохувався? По-справжньому? – спитала я.
-Я так. Я закохувався у школі, ще в Італії. Там був один дуже гарний хлопець.
Коли ми були разом у роздягалці, у мене вставав член. У нього було таке гарне
тіло. Я думаю, я йому теж подобався, але ми так і не переспали одне з одним. Я
думаю, то була справжня любов.
Тим часом повернувся Володя з тацею напоїв. Ми всі почали пити текілу. А
коли люди починають пити текілу, з ними починають відбуватися різні речі.
Наприклад, вони хочуть пригод.
Через якийсь час ми всі погубилися серед натовпу. Я танцювала ча-ча-ча з
голубим російським князем в екзилі. На ньому було картате пальто шістдесятих
років, куплене на антикварному ринку на Портобелло. Він розповів мені, що
пише одночасно три книжки (одну з них – про духовну історію Росії), а також
чотири кіносценарії для документальних фільмів.
Його мрією було проїхатися Сибіром, особливо тими місцями, де колись у
засланні жили його предки-декабристи. Князь виглядав як пасивний гей за
версту. Мені здавалося, що їхати в Сибір йому не варто.
-А ти не боїшся, що місцеві мужики будуть створювати тобі проблеми?
Князь томно удівілся. 39
-Ну які ж проблеми, ми будемо говорити про Росію.
-А пити горілку?
-О ні, я не можу пити горілку, у мене хворий шлунок.
-А як же ти їстимеш пельмені без горілки.
-Пельмені я їсти не можу, я вегетаріанець.
-То тоді взагалі краще в Росію не їздити, бо тільки накличеш собі проблем.
Князь ніколи не був на батьківщині своїх предків. Йому здавалося, що це країна
повна монастирів і духовного очищення, а також бородатих босих мужиків із
косами, що пишуть романи про війну і мир. Говорив він з усіма англійською
мовою. Мені здавалося, що я дала йому добру пораду не їздити в Росію, а якщо
їздити, то в Санкт-Петербург і там сидіти тихо.
Дмитрик танцював на подіумі. Шельма мала струнку фігуру і гарне обличчя.
Навколо нього товклося кілька голубих.
Ми дотанцювали із князем. Я вирішила відпочити і сіла в крісло в кутку, якось
раптом відчувши, що стомилася.
Проте просиділа в самотині я недовго.
Похитуючи стегнами, до мене підійшла білява дівчина в яскраво-рожевому
светрі. Вона сіла мені на коліна, вийняла цигарку в себе з рота і застромила її
мені між зуби.
Я не дуже знала, що робити, тому просто сиділа собі далі і курила її цигарку.
Дівчина була, мабуть, незадоволена моєю реакцією. Вона витягла рожеву
помаду і почала нею мазати мені губи.
Знову ж таки, я не дуже знала, що робити. Не хотілося ображати дівчину.
Зрештою вона припинила і спитала мене:
-Я гарна?
Я не почула – занадто голосно грала музика.
-Я гарна? – знову спитала вона.
-Дорога, ти просто чудова, — сказала я.
-Хочеш, я тебе повеселю?
-Що?
-Хочеш, я тебе повеселю?
-Ну валяй.
Дівчина почала танцювати переді мною якийсь дивний танець, підспівуючи
словам пісні, що саме грала, і явно ілюструючи своїми рухами те, про що у цій
пісні йшлося. Мені хотілося їй сказати, щоб вона не витрачала на мене свій час.
Очевидно, їй самій набридло намагатися мене розважити, і вона десь затесалася
в юрмі. Я одразу викинула її цигарку. Уявити собі тільки, що вона могла
облизувати перед тим, як її закурити. Мені захотілося піти десь на чисте
повітря.

Категорія: Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.