Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

СТІГОВЕ РОЗЧАРУВАННЯ

До мене підсів симпатичний чорнявий хлопець.
-Привіт, — сказав він із посмішкою. У його погляді відчувалося, що він хоче зі
мною познайомитися.
-Привіт, — радісно відповіла я. Мені не вірилося, що у цьому кублі може бути
хтось нормальної орієнтації.
Ми розговорилися. Виявилося, що він із Норвегії і звати його Сід чи Стіг чи
якось так, а працює він у банку.
До нас підійшов Дмитрик, і я його познайомила із Стігом. Тут же стало
зрозуміло, що саме на Дмитрика той і полював. Мені стало прикро: я думала, 40
що він просто випадково сюди забрів, і йому сподобалась я. Мені хотілося
вірити, що у цьому злачному місці хтось роздивився мою безсмертну душу і
полюбив її. Але, як виглядало, мене спіткало чергове розчарування.
Я пішла до бару, взяла собі Маргариту і знову подалася в куток. Переді мною
танцювали все неймовірніші і неймовірніші люди. Пройшло досить багато часу,
але мені більше не хотілося танцювати. Я думала про те, чого у мене не було.
За якийсь час до мене підійшов Дмитрик із дивним виразом на обличчі і сказав:
-Хочеш пошвидше піти звідси?
-Хочу, — відповіла я. – А що таке?
-Пішли, розкажу.
Ми піднялися і пішли у напрямку виходу. Дмитрик озирнувся, вочевидь
побачив щось, чого боявся, схопив мене за руку і потягнув у коридор. Я також
подивилася назад – за нами пробиралася чиясь фігура.
Ми побігли по довгому петлистому коридору до роздягалки, де лишили свої
речі.
-Блядь! – кричав Дмитрик. – Грьобаний клуб, кончені підараси! Бігом, давай
бігом, — заволав він на бідолашного гардеробника. – Бігом, твою мать, воруши
жопою!
Хлопчик-гардеробник був явно шокований. З його тремтячих рук на столик
випала книжка, на паперовій обкладинці якої кривими українськими літерами
було написано: «Англійська мова».
-Ти звідки? – спитала я.
-З Луцька… – ошелешено відповів гардеробник.
-Тоді давай бігом, де у тебе задній прохід? — гаркнув Дмитрик.
-Я не можу, я не цей… не той… я тут тільки працюю, я не той во… не люблю у
задній прохід…
-Задній вихід нам треба, — сказала я, — ми тікаємо від злодіїв. Дякую за
співпрацю.
Хлопчик відкрив нам якісь двері і випустив геть, залишившись стояти з
роззявленим ротом.
Ми вийшли на вулицю і трохи не потруїлися киснем після спертого
прокуреного повітря клубу Гетто. Понюхавши одяг одне одного, ми зрозуміли,
що він страшенно смердить тютюном і публічним домом.
-То що? – спитала я.
Як з’ясувалося, Стіг страшенно покохав Дмитрика. Він говорив йому
компліменти, казав, що той дуже гарний і свіжий (ще б пак, після українського
борщу і котлет, зауважила я), що йому з ним страшенно цікаво і що ми всі
повинні зараз до нього їхати в Докландс, у нього там велика квартира, і ми там
ще вип’ємо і зможемо послухати музику, а потім переночувати. Дмитрик уже
майже погодився на це, сказавши, що тільки сходить в туалет.
Проте Стіг не хотів лишати Дмитрика ні на секунду. Він пішов за ним у туалет,
зайшов у кабінку, розстібнув Дмитрику штани, сказав, що його почуття хоча й
раптове, але дуже серйозне, і почав робити тому мінет.
Як з’ясувалося, Дмитрик, хоча й міг годинами говорити про подібні речі, був
страшенно шокований, що це може відбуватися із ним самим. Видовище
чоловіка, що стояв перед ним на колінах у туалеті нічного клубу і на доказ
свого кохання робив йому мінет, посунуло Дмитрику стріху. Він вибачився,
сказав, що не дуже добре себе почуває, аби пояснити відсутність ентузіазму зі
свого боку, і швидко пішов забирати мене і валити звідти.
Тут у Дмитрика задзвонив телефон. 41
-Це Стіг, — сказав він, глянувши на номер. – Я йому дав свій телефон. Він тепер
дзвонитиме щохвилини.
Справді, поки ми дійшли додому, Стіг дзвонив разів із вісім. Дмитрик не
відповідав, і Стіг залишав повідомлення на автовідповідачі.
-Він пропонує мені залишитися в Лондоні назавжди і жити з ним, — сказав
Дмитрик, прослухавши третє повідомлення.
-Це муділо плаче, — сказав він на восьмому. – Псих.
-А що тобі так не сподобалося? – поцікавилася я. – Жив би собі не тужив.
Симпатичний стрункий чорнявий хлопець, — до речі, дивно, враховуючи, що він
норвежець. Високі вилиці.
-Мені такий тип не подобається, — сказав Дмитрик. – Я люблю наші широкі
слов’янські пики.

Категорія: Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.