Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

КАРЛОС ТРЕТІЙ

У ніч перед тим, як Дмитрик мав їхати додому, ми пішли пити на коня в
черговий підарський бар. Я вже звикла до того, що на Дмитрика всі озиралися і
намагалися присунутися поближче – то просили підпалити, то питали, що він
п’є, і таке інше. Дмитрик був стомлений, до того ж назавтра йому було рано
їхати, і знайомитися з кимось не було сенсу.
-Ти бачиш, як підараси навколо мене крутяться, — махнув він рукою навколо. –
Тільки я їм не дамся.
Ми помовчали.
-Ну шо, приїжджайте ще, дуже приємно було.
-А скільки завгодно. Лондон мені дуже подобається. Хоча, що ти мені не кажи,
київські підараси кращі.
-Та не треба, тут теж непогані. Тут які хочеш є, і різного кольору, і зі своїми
заскоками теж, звісно, але є з чого вибрати.
-Та добре, що ти їх захищаєш.Мені київські все одно більше подобаються. Але
тут гей-сцена, звичайно, величезна. Кажи, коли твій старий хрич не вдома, я
зразу і приїду. Віза в мене багаторазова.
-Приїжджай, кицю. Я буду без тебе скучати.
-Правда? А скажи, я ще не поїхав, а тобі вже сумно.
-А тобі не сумно, гадість?
Ми обійнялися і смачно поцілувалися. У хлопця, який стояв поруч і вилуплявся
на Дмитрика, перекосилася пінта, і з неї тонесенькою цівочкою на підлогу текло
пиво.
-Ну, ну, відчепись від мене, — сказала я. – Гомота ревнує.
-Хай ревнує, я все одно йому не дав би.
-Тут надто накурено. Пішли куди-небудь, де тихіше і менше накурено.
Ми встали і почали пробиратися до виходу. Було вже за північ, паби
зачинилися, лишилися тільки клуби, в яких однозначно було б так само гамірно
і стояв би тютюновий дим.
-Пішли тут в одне місце, я знаю винний бар, він досить специфічний, але
працює до ранку.
-Куди скажеш.
Ми зайшли до бару, на який я якось натрапила під час своїх блукань по Сохо.
Люди, які в ньому сиділи, — а він виявився майже повний, незважаючи на пізній
час, — говорили найрізноманітнішими мовами. Я вловила французьку, іспанську,
як мені здалося, португальську, сиділи також зовсім чорні люди, які більше
чомусь мовчали. Єдиний, хто виглядав на англійця, сидів сам, перед ним стояло 42
кілька пляшок пива. Я мимохіть відзначила, що він косить на одне око і має
бути дуже високий. Ми сіли за сусідній столик.
-Ну що, по коньяку?
-Давай.
Ми взяли по коньяку.
-Так розкажи мені нарешті, чим закінчився твій роман із Олегом. – Я витягла з
пачки цигарку, хоча щойно шукала бар, де було б не накурено.
-Та нічим він не закінчився. Спочатку він мені подобався. Я хотів з ним
переспати. Він якраз такий тип, як я люблю, білявий, міцна задниця. Але він
тоді спав із Георгієм, це такий грузин-підар, каже, що князь. Не знаю, що він тут
у Лондоні робить, але, по-моєму, торгує кокаїном. Словом, його трахав Георгій,
трахав, а потім послав на хер. Сказав, що тепер любить там одного шведа. Ну,
Олег тоді до мене – тралі-валі, сюсі-пусі. Але я вже не хочу. Ні, він мені і зараз
подобається, — гарне тіло і все таке, але чого це я буду спати з людиною, яка
хоче зі мною спати тільки тому, що її послали на хер. Я ж теж маю знати собі
ціну, правильно? У мене є своя гідність. У мене також гарне тіло, ти бачила, як
навколо мене гомота крутиться. Я, зрештою, зробив собі кар’єру, а він хто –
бармен, хай і в крутому лондонському клубі. Чого ти посміхаєшся?
Я взяла у руки келих із коньяком і почала його крутити.
-У вас, голубих, якось усе по-іншому. Без особливих реверансів. Хто кому
подобається, той того і має. Між чоловіком і жінкою зазвичай це все триває
набагато довше і прихованіше.
-Та ну, яка різниця між такою парою і такою?
-Не знаю… чоловік і жінка можуть мати дітей. Їм сама природа каже краще одне
до одного приглядатися – адже від цього може залежати потомство.
Дмитрик подумав хвильку.
-Може, ти й маєш рацію. Ми не надто довго церемонимося. Якщо двоє
подобаються одне одному – в чому проблема? Вони можуть зайнятися сексом
одразу після знайомства. Ми часто спимо з ким попало, якщо пара подобається
одне одному. Але так само буває і з різностатевими парами. Особливо, я
думаю, тут. Я б не здивувався, якби ти підчепила собі, скажімо, хоча б оцього
придурка, який сидить зліва від тебе.
Я автоматично сіпнулася подивитися наліво, проте стримала себе, подумавши,
що в такому разі наш сусіда здогадається, що мова йшла про нього.
На моє здивування, він заговорив сам.
-Я перепрошую…
-Так, прошу, — сказала я.
-Якою ви мовою говорите?
-Українською.
-Скажіть ще раз?
-Українською.
-А, а я думав – литовською.
-Цікаво, чому, — сказала я.
-Не знаю, просто подумав, що, мабуть, литовською.
-Ні-ні, українською.
Ми із Дмитриком знову повернулися одне до одного.
-Ось тобі готовий чувак, — сказав мені Дмитрик. – Ти скаржилася, що тобі нема з
ким спати – так на, користуйся.
-Таких чуваків хоч греблю гати. – Я знизала плечима. – Їх у кожному барі
мільйон, треба тільки досить довго посидіти. 43
-Так чого ти тоді ниєш?
-Мені таке вже набридло. Мені двадцять сім років, я спала з різними
чоловіками, але знаєш що? Я недавно усвідомила, що жодного з них я не
любила. Я маю на увазі, я не була в них закохана. А ті, в кого я була закохана,
як правило, були закохані в когось іншого… або одружені з кимось іншим, що є
одне й те саме.
-Так, ясно, — сказав Дмитрик. – Може, ти мені розкажеш, хто це?
-Я можу розказати, — сказала я, допиваючи свій коньяк і відставляючи склянку
набік, — проте від цього хрін що зміниться. В кожному разі він живе в іншій
країні, і далеко, так що я навіть побачити його не можу.
-Так, ясно, — ще раз сказав Дмитрик. – Я піду візьму ще коньяку, бо я вже бачу,
що справа запущена.
Дмитрик піднявся і почав порпатися в кишенях, шукаючи гроші.
Чувак зліва несподівано розтулив рота і заговорив знову.
-Народ, можна я вас пригощу чим-небудь?
Після секундних роздумів Дмитрик сказав:
-О’кей, давай. Нам по бренді… Що ми пили, Павліно?
-Карлос Перший.
-Нам по Карлосу Першому, дуже вдячні.
-Павліна – це тебе так звуть? – звернувся до мене чувак.
-Так, це моє ім’я.
-Дуже гарне ім’я, мені дуже подобається. Джеймс, — простягнув він мені свою
величезну лапу. Я взяла її і як могла потисла. – Друзі називають мене Джим.
-Мені більше подобається Джеймс, — швидко сказала я.
-О’кей, без проблем. Джеймс, — він протягнув руку Дмитрику.
-Дмитрик, — не став надто напружуватися той.
Джеймс явно цього не розчув, і в мене склалося враження, що йому було по
барабану, як насправді звуть Дмитрика.
-Дуже, дуже приємно, — сказав він і пішов до бару.
-Так те, що ми пили, виявляється, називалося Карлос Перший, — зауважив
Дмитрик. – Я й не звернув уваги.
-Ну, якщо начистоту, то ми пили Карлос Третій. Перший утричі дорожчий. Але
я так подумала, що все одно цей бугай тепер нам спокою не дасть, так хай
потрусить мошною.
На цих словах у Дмитрика сталася істерика.
-Потрусить мошною! Ігігі! Мошною, а-хаха!!
-Ти чого?
-Уявив собі, як він трусить мошною!
-Припини. Тобі, підарасу, тільки одне на умі. Приїдь додому і подивися у
словнику, що таке мошна. Це такий гаманець.
Джеймс повернувся із коньяком для нас і пивом для себе.
-Твоє здоров’я, друже, — сказали ми йому.
-Ваше здоров’я.
Ми чокнулися, зовсім по-українськи, і відпили по ковтку.
-Як там погода у Литві?
-Важко сказати, — відповіла я. –По-перше, ми не з Литви, а з України. По-друге,
навіть і там я вже давно не була.
-То ви живете в Лондоні?
-Я в Лондоні, він приїхав у гості.
-Чим займаєшся, якщо не секрет? 44
-Не секрет. Він займається маркетингом, я журналіст.
-Як цікаво, — зауважив Джеймс. – Я теж журналіст.
-Серйозно? Де – телебачення, радіо?
-Ну, строго кажучи, я не зовсім журналіст. Я фотограф.
-Один біс, — сказала я.
Джеймс секунду помовчав, думаючи, казати чи ні.
-Я папарацці, — нарешті сказав він.
-О, цікаво, цікаво.
-Я гарний папарацці, — поспішив додати він. – Один із найкращих. Вони мене всі
знають. Мені дзвонять із Америки, коли їм щось треба. Хеллоу, Джеймс, нам
треба те-то і те-то. Я кажу – о’кей, народ, ви знаєте, скільки я коштую. Так, вони
мене всі знають.
-Круто, — сказала я.
-У мене є веб-сайт, там уже побувало мільйон відвідувачів. Там є галерея моїх
робіт. Ти маєш подивитися мій сайт, мені його зробив мій друг італієць, він веб-
дизайнер. Там купа класних штук, флеш і все таке. У тебе є ручка і шматок
паперу? Я тобі запишу адресу.
Я простягла йому свій блокнот.
-Пиши сюди.
Він щось нашкрябав у блокноті.
-Дякую, — сказала я, подивилася із ввічливості, що він написав, і сховала
блокнот назад.
-Гарна ручка в тебе, — сказав Джеймс.
Ручка була справді гарна: Паркер із золотим пером.
-Це мені подарували на минулій роботі, коли я звідти йшла. Бачиш, мене дуже
цінували, — пояснила я, — і досі шкодують, що я їх залишила. Такі професіонали,
як я, на дорозі не валяються. Вибачте мене, джентльмени, мені треба попудрити
ніс.
Я встала і обійшла Джеймса, який тепер присунувся до нашого столика.
-Чого ти ржеш, — сказала я Дмитрику крізь зуби українською мовою. – Якщо ти
маєш щось заперечити, я тебе вислухаю пізніше.
Я гордо відкинула назад пасмо волосся, шкодуючи, що воно таке коротке (треба
буде відпустити волосся подовше, подумала я. Коли відкидаєш назад довге
волосся, воно ефектніше), і урочисто попрямувала до вбиральні.
Зупинившись біля дзеркала перевірити, чи все в порядку із губною помадою, я з
неприємністю зауважила, що вигляд маю стомлений, очі червоні. Тиждень
перебування Дмитрика в гостях і гоцання до ранку в підарських клубах дався
взнаки, хоч як би мені не було тепер шкода, що він їде. Я подумала, що вже
досить пізно, і час іти додому.
Повернувшись до столика, я застала Джеймса в суттєво кращому настрої, аніж
коли я йшла. Дмитрик одразу піднявся, сказав, що тепер його черга, і пішов
туди, звідки я прийшла.
-Чоловічий туалет там, — гукнув йому вслід Джеймс.
-Я не дискриміную туалети за статевою ознакою, — відгукнувся Дмитрик і щез за
дверима зі схематичною жіночою фігуркою.
-Дуже гарний хлопець, цей твій друг, — радісно сказав Джеймс. – Гарний у тебе
друг, справді.
Я дуже швидко здогадалася, що тут відбулося, поки мене не було.
-Ти спитав у нього, чи я його дівчина, і він сказав тобі, що ні? 45
Джеймс невільно зиркнув у сторону туалету, ніби перевірити, чи могла я звідти
почути, про що вони говорили.
-Ні, я нічого не підслухала. Я просто знаю.
-Ти дуже розумна, — з повагою сказав Джеймс. – Я люблю розумних людей.
-Дуже дякую.
-Ні, справді. Ти справді дуже розумна.
-Так, я знаю. Я страшенно розумна. Є дуже небагато людей, які розумніші за
мене. Проблема тільки в тому, що я хвора на голову. Розумієш? У мене
маніакально-депресивний психоз, нав’язливі ідеї і галюцинації, я чую голоси і
до того ж багато п’ю.
-Ти договорила? – спитав Джеймс.
-Практично.
— Ми можемо зустрітися ще раз?
-Ну, ми можемо спробувати.
-Як тебе знайти?
-Ну, навіщо ж мене шукати. Я сама тебе можу знайти. У тебе на сайті, мабуть, є
твоя електронна адреса?
-Є.
-От я тобі на неї й напишу.
-Коли?
-Я знаю? Скоро. – Я подивилася на годинник. – Боюся, мені час додому. Завтра
рано на роботу.
Дмитрик повернувся з туалету.
-Пішли додому, — сказала я йому українською, — цей перець мене вже стомив.
Ми попрощалися із Джеймсом і пішли до виходу.
-Чекай, — він встав і наздогнав мене. Щоб дивитися йому в очі, мені довелося
задирати голову. – Так ти мені напишеш чи ні? Може, краще я запишу твій
телефон?
-Я не люблю телефон, — сказала я, і це була правда. – Електронна пошта – ось
наше майбутнє. Па-па, спасибі за дрінк.
І ми пішли.
-Ну що, ти напишеш йому? – спитав Дмитрик, коли ми йшли додому, мружачи
очі від опівнічної мжички.
-Ага, щас. Мені тільки його не вистачало для повного щастя.
-Потім, Стопудів, не скаржися, що тобі нема кого трахати.
-Ну добре, добре. Є кого трахати.
-Що, ти справді не можеш його забути, того, кого ти там любиш? Що ж у ньому
такого є?
-Та нічого особливого. Ні, брешу. Все особливе. Він дуже вродливий. У нього
усмішка, яку ти не можеш забути. Він подобається жінкам, що цілком очевидно,
судячи з самого предмету нашої розмови. На жаль, одна з них із ним одружена.
Живе він у Штатах. Грає на саксофоні.
Дмитрик зупинився і розвернувся до мене.
-Стопудів, це що, Біл Клінтон, чи що?
Ми обоє зареготали, як дурні. Ми реготали і реготали, у мене навіть виступили
на очах сльози.
-Ні, ти скажи мені, Стопудів, — час від часу писклявим від сміху голосом
вимагав Дмитрик. – Ти що, закохалася в Біла Клінтона?
І ми знову заходилися реготати.
Зрештою я витерла сльози і сказала: 46
-Все, досить іржати, щоб потім плакати не довелося. Пішли додому.
Ми пішли далі по Оксфорд-стріт, закиданій купою різноманітного сміття, як
буває у суботу ввечорі.
На другий день Дмитрик поїхав, і я одразу почала за ним скучати. З ним було
весело.

Категорія: Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.