Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

ЧАС

Одного дня я встала з відчуттям, що настав час. Знаєте таке відчуття? От ніби
раніше щось постійно заважало, збивало з толку, всі двері, які я відкривала так
тяжко, виявлялися дверима в нікуди, а всі пристрасні молитви падали на землю,
як камінь, не долітаючи до неба й наполовину. І от нарешті настав день, коли, як
мені здалося, все буде зовсім по-іншому.
Я визирнула з вікна. Стіна шпиталю на Харлі-стріт нікуди не поділася, але,
освітлена вранішнім неспекотним сонцем, виглядала куди привітніше. Ставши
навшпиньки, я побачила за нею шматочок голубого неба. 49
Боже, допоможи мені знайти Джима і зустрітися з ним, подумала я. Це не так
багато. Нехай це буде тільки раз. Несподівано я відчула, що щаслива. Ще трохи,
ще раз зібратися із силами – і я його знайду.
Я прийшла на роботу. І там для мене був лист.
Лист виявився від Олега Метелика, знайти якого я вже й не сподівалася. Йому
передали, що я його шукаю і чого саме я від нього хочу. Олег писав: «Дорога
Полю, я маю тільки лондонську адресу Джима, ту ж саму, яку, очевидно, і ти.
Єдине, чим я можу тобі допомогти, — це адресою його напарника, якого я
особисто не знаю, але його адресу він мені залишав для листування, коли їздив
у Бремен. Напарника звуть Томас Шварц, він, здається, піаніст. Сподіваюся, це
тобі допоможе».
Я теж сподіваюся, подумала я, ховаючи листа до сумки.
Чи говорить англійською людина, яку звуть Томас Шварц? Можливо. А чи
говорить німецькою людина, яку звуть Павліна Стопудів? Чесно кажучи, не
дуже. Проте чого тільки не зробиш, якщо дуже треба.
У свою обідню перерву я сіла писати листа.
«Шановний пане Шварц».
Написавши перший рядок, я зітхнула. Рядок сиротливо чорнів на екрані
комп’ютера. І що писати далі?
Я знищила рядок.
Колись давно, сім років тому, я несподівано зустріла те, чого не буває на світі. Я
побачила чоловіка з чорними очима, погляд яких мені сниться досі. На шиї у
нього висів шнурок від саксофона, і він не знав жодного слова моєю рідною
мовою. У мене забрало сім років, щоб приїхати до міста, де він колись жив –
тільки щоб збагнути, що його більше тут немає. Я стомилася від того, що його
немає поруч, але готова витратити ще скільки завгодно років і змінити скільки
завгодно країн, аби його побачити. Скажіть мені тільки, де його шукати. Його
звуть Джим Барлі.
Ось такого листа зрештою й отримав Томас Шварц.
Відповідь прийшла несподівано швидко, десь за тиждень. Одного ранку я пішла
за газетами для старого – він сам завжди стогнав, що не може спуститися
сходами до скриньки, і це кожен раз викликало в мене запитання, як же він
забирав газети, поки мене не було, — і принесла йому товстий жмут
консервативної преси на кухню. Старий, крехтячи, почав вибирати, що читати
за сніданком.
-Гей, тут тобі кілька листів, — сказав він здивовано. Кожного разу, навіть коли
мені приходив лист із банку, старий висловлював величезне здивування, що
хтось взагалі хоче мені писати.
Один з листів справді виявився з банку. Два інших були підписані іменем, яке я
навіть не змогла спочатку прочитати. Тобто ні, я прекрасно розібрала ім’я,
написане чітким чоловічим почерком, я тільки не могла повірити в те, що я
бачу. Обидва листи були від Джима.
-Від кого листи? – поцікавився хрич.
-Від одного знайомого.
-Від якого?
-Від гарного старого знайомого.
-А хто він?
Я прикинулася, що не чую, і пішла до себе читати листи. Ноги чомусь раптом
стали важкі, у вухах дзвеніло. Я зрозуміла, що у мене дрібно тремтять руки. Ну
що, давай, сказала я собі. Відкривай, читай. 50
Перший лист був досить коротким – привіт, як чудово, що ти в Лондоні, мені
написав Томас, що ти його знайшла, справді, дивно уявити, скільки років
минуло, сподіваюся, тобі подобається в Лондоні. Я нечасто буваю там, але,
можливо, буду рано чи пізно, то зустрінемося.
Другий лист був зовсім іншим. Наскільки мені вдалося зрозуміти, одразу після
того, як Джим відправив першого листа, його перестріла знайома знайомого
Джеррі з Сіетла, у якої в сумочці виявився папірець, що його я колись
нашкрябала у джаз-клубі в Сохо.
Мені здалося, що цей шматок паперу справив на нього куди більше враження. У
другому листі я прочитала, що він часто думав про мене всі ці роки, що він
добре пам’ятає, як ми прощалися на залізничному вокзалі, і йшов дощ, і я
постійно витирала зі щік краплі, а потім пішла, не озирнувшись, і він подумав,
що справді озиратися не варто, адже ми, як нам обом здавалося, прощалися
назавжди, а коли так, то для чого, справді, і… він також мав би якось спробувати
мене розшукати, але… але йому б дуже хотілося зустрітися зі мною… я раптом
зрозуміла, що літери розпливаються у мене перед очима, бо їх застилають
сльози. Мабуть, оце те, що називається «плакати від радості», подумала я,
кліпаючи очима, бо яка ще може бути причина?
Отож я дочитала листи, запхнула їх у сумку і пішла на роботу. По дорозі я
кілька разів зупинялася, перечитувала листи і знову йшла. Проте перед самою
роботою я не витримала, зайшла в перший-ліпший Старбакс, який трапився по
дорозі, взяла чашку кави, всілася в шкіряне крісло, витягла свій скарб і почала
перечитувати листи – перший сухуватий, напів-офіційний, здивований, другий
сповнений емоцій, спогадів, шкодування, радості – вже вдесяте.
Перечитавши, я поклала їх поруч на столику. Цікаво, котрий із них справді
передає те, що він хотів сказати. Перший чи другий? Що ним керувало?
Співчуття, ностальгія за чимось, бажання відповісти тим же?
«Я пам*ятаю, як ми прощалися на залізничній платформі, ми стояли під дощем,
і його краплі стікали по твоїх щоках».
Якщо його пам’ять зберегла такі деталі через стільки років…
Коли я дісталася на роботу, говорити ні з ким не хотілося, я мовчки взялася
працювати. Нарешті не витримав мій колега Еміль.
Еміль – людина, яка не може мовчати. Він постійно бурчить. Він постійно всім
незадоволений — від цін на відпочинок до цін на нерухомість і начальства. Його
страшенно дратує людська тупість. У нього немає тієї риси, що так вигідно мене
вирізняє, — я визнаю за людьми право на тупість, у руслі теперішньої моди на
політкоректність, а він не визнає.
-Стопудів, ти чого мовчиш? Погано після вчорашнього?
-Ніякого вчорашнього не було. Я думаю.
-Що ж ти, цікаво, можеш думати?
-Я думаю, кого ж ти діставав, поки мене не було? І кого ти діставатимеш, коли я
зрештою піду звідси?
-Та я ж по-дружньому. Чи ти жартів не розумієш.
-Сам як думаєш?
-Сам думаю, що розумієш.
-Велике спасибі.
Може, розповісти Емілю про все, подумала я. Мені страшенно хотілося
поділитися з кимось своєю радістю, поговорити з кимось про Джима,
пороздумувати вголос, чи ми зустрінемося, і що буде, якщо так. Еміль з
задоволенням вислухає, подумала я, і ще й ставитиме додаткові питання і 51
відкоментує… але ні. Хіба ж хто ділиться такими речами з чоловіками? Я
подзвоню Оксані, своїй шкільній подрузі, ми з нею підемо на каву, і я їй все
розповім.
Джим написав мені свою електронну пошту. Це означало, що мені навіть не
треба було морочитися із конвертами – можна було писати йому хоч кожні п’ять
хвилин. Гей, моя мила, сказала я собі, навіть не думай про це. Тобі ж тільки дай
волю, ти набриднеш йому так, що він обходитиме тебе десятою дорогою, тим
більше що він і так хтозна де. Пиши людині так, щоб їй хотілося отримувати від
тебе ще листи.

Категорія: Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.