Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

ЗНОВУ ХОЧУ В ПАРИЖ

Як тільки ми з Асадом розійшлися, всі мої думки одразу перескочили на Джима.
Напишу листа Джиму, думала я, перестрибуючи через калюжі на Трафалгар-
сквер. Випускаючи розповідь про те, як я дійшла до інтернет-кафе, адже ця
подорож була дуже короткою і відбулася без пригод, скажу, що незабаром я вже
сиділа за екраном комп’ютера і писала Джиму листа.
Привіт, як там у тебе справи у Сан Франциско? Що за погода? У нас погода
непогана, правда, пару годин тому йшов дощ. Але я його не бачила, бо ходила в
Національну галерею дивитися імпресіоністів із своїм приятелем — пакистанцем.
Йому дуже сподобалося, хоча він бачив до цього усього кілька картин у своєму
житті.
Я також дуже люблю імпресіоністів, найбільше Ренуара, хоч про нього і
пишуть, що він попса. Може, він і попса, але якби я, скажімо, пограбувала
Національну галерею, то Ренуара я б не продала, а лишила собі і повісила на
стіні. Рано чи пізно прийде весна, в Парижі зацвітуть каштани, і я збираюся
поїхати туди, в музей Д’Орсе, там також є Ренуар. Ну все, пиши. Цілую, Пола.

Дописавши листа, я задумалася про те, що, власне, не знаю, що я від нього хочу.
Побачитися – так. Шоб шо? Невідомо. Не стане ж він кидати свою жінку заради
мене. Чи стане? Чи мені цього б хотілося?
А я – стану чи не стану я кидати все, що у мене є, і йти за ним, скажімо, на край
світу, яким досить-таки буквально з моєї точки зору є Сан-Франциско? Ну, я 54
стану, подумала я. Я уже раз кинула все, що в мене було, погнавшись за
привидом… Але уяви собі, казала я собі, що ти не гонишся за привидом. Уяви
собі, що він тобі каже: ми розійшлися із моєю дружиною. Хочеш жити зі мною?
Або ні: він каже – якщо ти мене справді любиш, я кину дружину і буду жити з
тобою. Тоді скільки завгодно дивись на мене, поки я сплю, готуй мені каву,
чекай мене з гастролей, слухай, як я граю гами на саксофоні, терпи, коли я
заводжу романи на стороні, а коли мене немає вдома, можеш іноді вдягати мої
теніски. Моя дружина, звісно, не буде надто задоволена, але ж хтось та має
страждати. Вона, звісно, хотіла б також прожити зі мною все життя, але ми на
це зважати не будемо.
Про що ти думаєш, Павліно. Розмічталась одноглаза, як казали у нас у школі.
Невідомо навіть, чи ти його коли-небудь побачиш.
Я встала, взяла сумку і пішла звідти. Надворі знову почався дощ. Але я
вирішила на нього не зважати. Натомість я придумала вірш. Ось він.

Ти, звісно, дуже далеко; між нами половина планети.
Коли в тебе ранок, в мене день. Але що за причина?
Давай прикинемося, що ти – з того міста, де ти –
Бачиш те місто, де я, і стежиш за моїми очима.

Бачиш, як вони бігають, як вони просять,
Як вони перебирають юрму цю безкраю.
А раптом із юрми вирине знайома постать,
І це будеш ти, і скажеш: а я саме тебе шукаю.

І тоді в моїх очах зблиснуть сльози незгірше зір,
А в голові зашумить, як від міцного вина.
І я знатиму, що недарма Господь дав мені зір,
І якщо я тепер осліпну, це не буде велика ціна.

Я йшла додому пішки. У мене був дивний настрій, мені раптом згадалося, що
життя коротке, і це стосується мене також, як би не хотілося думати, що смерті
немає. Я висипала бомжам на Оксфорд-стріт увесь дріб’язок, який у мене був
при собі, а було фунтів п’ять. Якби по дорозі сталася пожежа, я, напевно,
полізла б у вогонь рятувати кого-небудь.
Я майже перевела якусь бабцю через дорогу: вона стояла, притулившись до
ліхтарного стовпа. Проте коли я підійшла із наміром запропонувати свою
допомогу, з’ясувалося, що вона не стоїть на ногах, бо випила зайвого. На цьому
мій потяг до добрих справ закінчився.

Наступного дня я отримала листа від Джима. Його листи завжди були
короткими, за винятком того, другого, де він писав, що пам’ятає, як по моїх
щоках стікав дощ.
Лист був, як я вже сказала, короткий. Привіт, погода у нас непогана. А якщо ти
збираєшся в Париж, то ми цілком можемо там зустрітися не чекаючи весни, бо я
буду в Парижі досить скоро – записуватиму диск. Ну тримайся, пиши, як
справи, як ти там, у Лондоні. Цілую, Джим.
У мене загуло у вухах. Він приїде в Париж. Париж – усього за три години
потягом. Я негайно почала рахувати дні до того, як він приїде. 55
Через приплив ентузіазму я навіть розповіла старому хричу, що я пишу вірші.
Його це одразу страшенно зацікавило.
-Переклади свої вірші на англійську мову, я хочу подивитися, чи ти чогось
варта, — вимагав він.
Тиждень тому я послала б його подалі. Яке там переклади вірші на англійську
мову, я іноді так стомлююся на роботі, що не можу згадати, як у магазині нею
хліба попросити. Проте якщо я скоро побачу Джима, значить, у житті нема
нічого неможливого, а отже, і вірші можна було перекласти. І приємно було,
крім того, що старий хрич цікавився моїми віршами.

Категорія: Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.