Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

ТЕРРІ – ЛЮДИНА, ЯКА ЖИЛА МІЖ ВІЙНАМИ

Террі працював на війні. Він практично жив на війні. Більшість його розповідей
– про одну чи іншу війну. Те, що він робив, ви бачили по телевізору, проте ви не
знали, що по інший бік камери був саме він. Саме очима Террі ви бачили Кабул
і Карачі, Єрусалим і Рамаллу, Чечню, Москву і Бог його зна що ще, де
починають стріляти і вибухають бомби.
У нього була довідка, що він контужений, три паспорти і погляд людини, яка
ніколи не стане циніком, хоча має для цього багато причин. Він багато пив і
багато палив. Його нічим не можна було здивувати. Він міг стати найближчою
тобі людиною усього за п*ять хвилин. У нього табунами закохувалися жінки. Я 56
його дуже любила, але тут не було нічого дивного, бо його любили всі. Кого
любив сам Террі, було невідомо.
Террі любив сидіти на підлозі, і якщо він призначав тебе черговим по бару,
треба слідкувати, щоб у його склянці завжди щось було.
Він також завжди платив, аргументуючи це частково тим, що йому відшкодує
його роботодавець, а частково тим, що він – мужчина. Після того, як ми на
початку нашого знайомства трохи не посварилися за пачку цигарок, куплених
мною за власні гроші (він тоді, мабуть, ледве знав, як мене звуть, але почував,
що його особистою відповідальністю є всіх нагодувати і напоїти), я дозволяла
йому платити скільки заманеться.
Це було в Києві, давно. Ми їхали до мене ночувати, хоча були ледве знайомі.
Чомусь – тепер уже ніхто не пригадує, чому – йому не було де спати.
Ми поїхали до мене і до ранку сиділи на кухні, пили віскі і говорили. Ми
говорили про те, що таке добро і зло, що таке смерть і що ти відчуваєш, коли
людина, яку ти любиш, кінчає життя самогубством, і що ти відчуваєш, коли
тебе хтось любить, а ти любиш іншу людину. Під третю ранку між нами
утворився невидимий, але, вочевидь, дуже міцний зв’язок. Під шосту ми обоє –
а може, тільки я — знали, що тепер наші життя будуть постійно переплітатися.
Тоді ми вгатили дві пляшки віскі, проте це не мало жодного значення.
Тому я була дуже рада, що Террі приїздить.
Ми домовилися зустрітися у п’ятницю після моєї роботи коло метро Ковент-
Гарден. Уже здалеку я забачила коротко стрижену потилицю і яскраво-
помаранчеву отруйного кольору куртку. Самі собою мої губи розтягнулися в
щасливу посмішку.
Ми обнялися, обмінялися своєю радістю від зустрічі і попрямували до
найближчого пабу. Террі подобалися паби. Він із задоволенням їв те, що там
давали, пив ель і віскі і насолоджувався потертою обстановкою чергових King’s
Arms.
-Коли ти сидиш в окопі в Чечні третій день, і тобі не те що немає чим помитися,
а немає що пити, — пояснював він, — часом так хочеться в англійський паб. Тут
нічого не відбувається, і слава Богу. За це ми й любимо стару добру Англію.
Террі закурював чергову цигарку.
-А часом приймаєш душ із мінеральної води в пустелі. Наприклад, в
Афганістані на військову базу, де ми знаходилися, завозили американську
мінеральну воду. Це мене завжди вражало. Чому не завести мінеральну воду з
Таджикистану – це ж настільки ближче? Але в кожному разі іншої води немає, і
я час від часу виходив у пустелю із кількома пляшками цієї мінеральної води і
мився нею. Просто іншої не було. А за пляшку віскі ми там готові були не знаю
що віддати.
-Террі, а як ти бухаєш в Пакистані? Там же не можна.
-Ну, іноземцям можна. Тільки в готелі, і після того, як ти заповниш тисячу
форм, де ти вписуєш, як тебе звуть і як звали твого батька і діда, і підписуєшся,
що ти не мусульманин, і що ти точно знаєш, що ти хочеш пива. Тоді тобі
продадуть, і ти йдеш у номер його пити. Але ось ти його випив – і знову треба
йти підписувати й заповнювати ці всі форми. Я один раз влаштував скандал: що
ви думаєте, що за час, поки я випив ці три пива, змінилося ім’я мого діда, чи я
став мусульманином? Чому я не можу підписати ці форми одразу назавжди? Ні,
не можна. Щоразу ти мусиш оце все вписувати.
-А тепер знаєш що, — казала я, — пішли в інше місце. Будемо водити козу. 57
Ми йшли в якийсь бар, звідки перебиралися в третій бар. Слава Богу, в Лондоні
цього добра не бракує.
-Як твоє життя? Все так само?
-Все так само. Сину вже вісім років. Малий дуже класний. Та треба, зрештою,
щоб ти якось приїхала в гості, познайомилася з моєю жінкою, з малим… Я
думаю, ви з моєю жінкою знайдете спільну мову. Потім просто треба, аби ви
познайомилися…
-Звісно, обов*язково.
Ми обоє замовкли. Навколо шуміли люди, голосно грала британська попса.
-Пішли звідси куди-небудь, — сказала я, — тут неможливо говорити.
Ми вийшли на вулицю.
-Я б тебе запросила в гості, я й живу поруч, але я знімаю кімнату у старого
хрича, з яким треба буде говорити англійською про погоду; до того ж він
расист. Але ми зараз знайдемо тихе місце.
-Тихе місце, Полю, буде називатися «мій готель». Там немає старого хрича, зате
є пляшка віскі, а на другому поверсі стоїть автомат із кригою.
-А це далеко?
-Це взагалі дуже близько, на Фліт-стріт.
Ми зайшли в корнер-шоп, купили у якихось індусів чи пакистанців кока-коли і
якихось – незрозуміло навіщо – шоколадок і пішли в готель до Террі.

Категорія: Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.