Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

МЕРРІ КРІСТМАС

Наближалося Різдво, і старий хрич запросив мене поїхати разом з ним на
різдвяний ланч до його сестри, яка жила за Лондоном. Я погодилася, однаково
робити мені було нічого. Звісно, я знала, що старий сто разів встигне зіпсувати
мені настрій своїми істериками по дорозі, проте якби я не захотіла поїхати, він
зіпсував би мені його й так.
Різдвяний ланч відбувався не на саме Різдво, бо тоді не ходили потяги, а за
кілька днів до того – в неділю. Мені здавалося дивним святкувати Різдво ще до
того, як воно настане, але за великим рахунком уся родина все одно належала до
іудеїв, тобто взагалі, як мені здавалося, мала святкувати якісь інші свята.
Уранці старий розбудив мене навіть раніше, ніж завжди. Втім, я вже не спала
приблизно хвилин сорок, а прокинулася я о сьомій від щастя. Важко сказати,
чому воно настало саме о цій годині, — можливо, мені щось снилося, і від цього в
моєму тілі настала неймовірна легкість. Я лежала, закинувши руки за голову, і в
голові моїй роїлися різні думки.
Про те, які гарні руки у Джима, особливо коли він тримав у них саксофон, довгі
пальці, засмагла шкіра. Про те, що вчора було так тепло, і, можливо, сьогодні
також буде тепло, і на Девоншір-стріт зацвіла сакура – божевільна японська
вишня, яка цвіте узимку. Про те, як пахла його шкіра, і про те, що десь на
вулицях Іслінгтона, де я вчора блукала до ночі, повз мене війнуло подібним
запахом, — я посміхнулася при цій згадці. Врешті, вибравшись із ліжка, я залізла
у ванну. 59
-Сорок п’ять хвилин у ванні – це не влазить у жодні рамки! – обурювався старий
хрич, коли я врешті вилізла.
-Що, погано спалося? – спитала я.
-Жахливо спалося. Я старий і хворий, у мене все болить…
— Що саме?
-Все. Одного ранку ти встанеш, а я буду лежати мертвий у своєму ліжку.
-Не з моїм щастям, — сказала я. – Коли таксі приїжджає?
-Одинадцять п’ятнадцять.
До його сестри Елізабет ми, звісно, приїхали раніше, ніж нас запрошували, бо
старий збирався сісти на поїзд раніше, на всякий випадок, і замовив таксі за
сорок п’ять хвилин до поїзда, при тому що від до вокзалу було раз плюнути, а
таксі також приїхало на чверть години раніше, ну коротше.
-Дай мені ту прокляту пекельну штуку, — Девід узяв мою мобілку, тут же віддав
її назад із виразом огиди і сказав: — Набери номер, я не можу на цьому дурному
апараті набрати номер. Альо? Елізабет, це я. Ми в поїзді 11:37 на Педдінгтоні. Я
знаю, що рано, ми можемо почекати. Який сенс тут стирчати на вокзалі. Бай
бай.
Їдучи в поїзді, я також думала про щось гарне. За вікнами пропливав західний
Лондон, зрештою він змінився менш індустріальними пейзажами, на схилах
залізничних колій плямами розсипалися зарості кущів, внизу яких проглядала
сіро-зелена трава. Скоро прийде весна, і на цих схилах зацвіте терен.
-Цвіте терен, цвіте терен. А цвіт опадає. Хто з любов’ю не знається, той горя не
знає, — наспівувала я про себе. А втім, любов – яке ж це горе? Це блаженство. Це
світла радість, шум в голові, це найвище щастя, це благословення, яке так
гостро дає відчути, що ти живеш.
Я не згадувала й не думала ні про що тяжке і болюче, пов’язане із любов’ю. Я
начисто забула, що воно існувало в моєму житті і мало шанс існувати знову.
Якби я навіть згадала про це того дня, то щиро сама собі здивувалася б і
подумала, що просто була дурна.
Навіть Девід поруч здавався мені не іпохондричним ексцентриком, яким він
насправді був, а нормальною людиною, трохи не задушевним другом.
Втім, довго в ролі нормальної людини він не витримав.
-Вікна брудні, — заявив він. На його обличчі поступово з’являвся вираз обурення
і водночас задоволення, що він так і знав, що вікна будуть брудні. – Нічого
через них не видно. Ця країна зійшла на пси. Якщо уже ти не можеш
помилуватися на красу за вікном, то не дивно…
Я перестала слухати. Мені через брудне вікно було видно достатньо краси.
Станція пропливала за станцією, і ми врешті добралися до місця.
-О, здрастуйте, добродію! – задоволено зустрів Девід свого зятя, що виліз із
машини нам назустріч. Я ввічливо привіталася.
У зятя був не надто радісний вигляд. Неважко було здогадатися, чому: Девід
мав бути нелегким гостем, наскільки я могла сказати. Проте в такий гарний
день, як мені здавалося, на такі дрібниці не варто було звертати увагу.
Нас провели в кімнату. Елізабет була у ванні, куди, звісно, одразу помилково
зайшов Девід, як тільки йому сказали туди не заходити. Мені іноді було цікаво,
чи він спеціально це робив, чи це така цікава мозкова реакція.
Завжди, коли він виходив із дверей-вертушки, він одразу ставав як вкопаний,
звісно, тут-таки важкі англійські двері били його по спині, тому що або
продовжували крутитися по інерції, або хтось також робив спробу з них вийти. І
навіть після удару по спині він не відходив, так ніби його настільки 60
несправедливо образили, що у нього аж віднялися ноги. Звісно, частіше за все
він дочікувався другого удару.
Це ж саме стосувалося ліфтів у музеях чи театрах. Він виходив і завмирав так,
що ніхто не міг ні зайти, ні вийти, а двері не могли зачинитися. Якщо хтось
просив його пройти ще на крок, він сприймав це як особисту образу. Ми з ним
кілька разів ходили разом на опери, виставки та на класичні концерти, і коли він
так застрягав у дверях, мене це спочатку бісило, а потім я перестала звертати
увагу. Я зрозуміла, що в його компанії я виглядаю не як його родичка чи взагалі
людина, яка має до нього відношення, а як соціальний працівник чи медсестра, і
люди, дивлячись на ці його фокуси, розуміють, що мені й так несолодко.
Зрештою Елізабет вийшла із ванни і привіталася з Девідом.
-Я ж тобі казала, що це зарано. Ще нічого не готово, я не знаю, чого ви так рано
приїхали.
-Таксі прийшло раніше, і поїзд приїхав раніше.
-Все одно це рано. Ну, хрін з вами, зараз Джеральд запропонує вам чого-небудь
випити. Ви хочете чого-небудь випити?
-Та я вмираю, так хочу чого-небудь випити, — ображено сказав Девід.
-Джеральд, у тебе що, руки б відсохли, якби ти зробив людям випити?
З виразом муки на обличчі до кімнати зайшов Джеральд.
-Що ти будеш? – запитав він Девіда.
-Джин з тоніком, будь ласка.
Я сказала, що буду те саме – просто щоб не морочити голову бідному
Джеральду.
До кімнати забігла собака і почала гасати, радісно обнюхуючи гостей.
-Заберіть цю скажену псину, — заверещав Девід і почав махати на пуделя рукою.
Джеральд покинув пляшку джину і взявся випроваджувати собаку за двері.
-Джеральд, — заскочила до кімнати Елізабет, — скільки раз можна тобі казати:
якщо собака ніколи не бачить людей, коли у неї буде можливість навчитися
вести себе пристойно?
-Це я попросив, щоб її прибрали, — поспішив сказати Девід. Елізабет пирхнула і
вийшла з кімнати.
-Я постійно у всьому винен, — буркнув Джеральд. – Що не так – я завжди винен.
Нарешті він змішав Девіду джин з тоніком.
-А лимон!?? – зарепетував Девід. У цьому крикові була вся скорбота всесвіту. –
Невже, коли я приїжджаю в гості, не можна за мною доглянути? Коли ти до
мене приїжджаєш, я завжди піклуюся, щоб усе було добре. Чому, коли я
приїжджаю, я маю почуватися як зайвий?
-Я до тебе не приїжджаю, — слабо захищався Джеральд.
-Ні, ти приїжджаєш, — наполягав Девід, — ти приїжджаєш, і я дивлюся за тим,
щоб усе було як належить. Чому я не можу дочекатися гідного джина з тоніком
із скибкою лимона?
-У нас нема лимона…
-О Боже!
Девід закотив очі під лоба.
-Ось як мене Бог карає, — буркнув Джеральд. – Не треба було зв’язуватися із
родиною Розенблюмів. Проклята сімейка.
Він вийшов до кухні і повернувся із пляшкою лимонного соку.
-Я НЕ ХОЧУ ТАКОГО!! – істерично закричав Девід. У нас у дитячому садочку
за такі крики одразу ж відвішували підсрачника. – Я хочу нормального лимона,
чому я маю страждати, у мене болить нога, я проїхав таку відстань на поїзді, я 61
так погано спав, і нарешті мій зять не може зробити мені джину з тоніком! Ти
зразу виглядав негостинно. Я відчуваю, що мене тут не хочуть бачити.
До кімнати зайшов старший племінник Девіда, швидко оцінив ситуацію і взяв
склянку Девіда:
-Зараз я зроблю.
-О, будь ласка, — голосно сказав той, — бо твоєму батьку знадобляться на це роки.
Очевидно, він уже надто старий. Скільки йому? Сімдесят? Таке враження, що
вісімдесят.
До кімнати зайшла Елізабет.
-Твій син пішов робити нам джин з тоніком, бо твій чоловік виявився
неспроможним за нами доглянути, — наскаржився Девід.
-Ланч готовий? – спитав Джеральд.
-Ще не готовий, чекайте, — сказала Елізабет.
-Раз на рік можна було б приготувати його вчасно, — зауважив її чоловік.
-А ти узяв би допоміг, якщо такий розумний.
-А я не допоміг? Я поїхав, скупився, забрав ще твого брата зі станції, який
припхався невідомо чому так рано, і я, виявляється, не допоміг?
До кімнати забіг молодший племінник Девіда.
-Привіт, тату, привіт, я Марк, тату, я візьму твою машину і заберу бабцю.
-Тільки щоб коли ти її мені повернеш, вона була настроєна на те ж радіо, що й
зараз.
-Тату, ти нудний. Це робиться натискаючи одну кнопку. І потім твій четвертий
канал радіо – це нудота.
-Це не нудота, — зауважив Девід, — а дуже гарне радіо.
-Окей, окей, давай ключі, — Марк взяв ключі і вибіг.
По телевізору йшла погода. Зайшла Елізабет, сіла й запалила цигарку.
-Простолюдина, — одразу зреагував Девід, коли на екрані з’явилася ведуча
прогнозу погоди. – Я б звільняв таких з телебачення, з її простолюдським
акцентом. Тобі пощастило, — звернувся він до мене, — що ти живеш у домі, де
говорять гарною англійською мовою. Можеш принаймні навчитися її в мене.
Заберіть від мене цю трикляту собаку, йди звідси, придуркувате чудовисько!
-Так, я стараюся з усієї сили навчитися в нашому домі гарної англійської мови, —
сказала я серйозно. Елізабет хіхікнула. Девід суворо глянув на неї, але нічого не
сказав. Після погоди почалися новини, на екрані з’явилася інша ведуча.
-Дурна корова, — задоволено сказав Девід. – Ти, дурна корово, закрий писок.
Ведуча змінилася кадрами прем’єр-міністра, що говорив щось про Саддама
Хусейна. Що саме – нікому почути не вдалося через Девіда.
-Жаба! Рептилія! Потолоч! Смерть жабі!
З кухні зазирнув Джеральд.
-У чому справа?
-Наш ублюдок прем’єр-міністр щось знову говорить про Саддама. У них на
Близькому сході щодня вибухи, там уже майже війна, я щодня дзвоню своїм
друзям у Тель-Авів, щоб дізнатися, чи в них усе в порядку, а вони планують
воювати з Саддамом! Чого їм дався той Саддам? Він собі мовчки сидить у
своєму Іраку і нікого не чіпає, хоча легко міг би скинути на Америку пару бомб,
особливо на Білий дім, а ці придурки замість вирішувати проблему на
Близькому сході планують покінчити з Хусейном!
Тут-таки на екрані з’явився Шарон.
-Жахливий чоловік, — зі здивуванням сказав Девід. – Це страшний чоловік. Коли
я дивлюся на нього, мені соромно, що я єврей. А він же сам і почав усі ці 62
проблеми. Кілька років в Ізраїлі було тихо, поки ці придурки не вдерлися в
мечеть. Страшний чоловік, навіть гірший за Нетаньяху.
Шарон змінився кадрами Арафата.
-Смерть цій наволочі! Фу! Свиня!
Отож, як ви бачите, Девід зберігав свого роду нейтралітет. У нього всі були
свині, придурки, суки і корови. Я не мала своєї власної думки з приводу
британського прем’єра, навпаки, мені здавалося, що справи йдуть у Британії не
так погано, особливо якщо порівняти з Україною. Проте Девіду здавалося, що
Британія пропаща країна, особливо якщо порівняти її потяги із французькими.
Щоправда, колись він побачив якогось ведучого по телебаченню і сказав:
-Це гарний чоловік, розумний. Учився зі мною в Оксфорді.
Якщо хтось не вчився з ним в Оксфорді, у того було дуже мало шансів здобути
позитивний відгук від Девіда.
Нарешті прибула стара, тобто мама Девіда й Елізабет. Стара опиралася на
візочок, їй було вже далеко за дев’яносто. Вона привіталася зі мною,
напівсліпими очима намагаючись мене роздивитися.
Ми поговорили про погоду, про те, що вже тепло, хоча могло б бути холодно, і
про те, як ми сподіваємося, що надалі також буде тепло.
-Ти єврейка? – раптом спитала мене стара.
О господи Ісусе.
-Наполовину, — збрехала я.
-Добре, — схвально хитнула головою стара. – А на яку половину?
-По матері, — збрехала я ще раз.
-Добре, — ще раз схвалила стара. -Як ви доїхали? – повернулася вона до Девіда.
-О, нормально, непогано. На поїзді з Педдінгтона.
-Він був бруднющий? – з задоволенням спитала стара.
-О, жахливо, через вікна не було видно геть нічого. Я не знаю, як нам
пощастило вийти на правильній станції.
-Жах, просто жах.
Зрештою з кухні почали носити тарілки, виделки і ножі. Девід майстерно
перелив пляшку вже відкупореного за всіма правилами вина до карафки.
-Я привіз дві пляшки дуже гарного вина, — вчергове сказав він Джеральду. – Я
подумав, що у тебе був недавно день народження, і з цього приводу я вибрав
дуже гарне вино.
Ми сіли обідати. Мені стало цікаво, чи зараз хтось із цієї єврейської родини не
встане і не почне читати обідню молитву. Проте всі просто почали накладати
собі їжу. Різдвяний гусак пах дуже смачно.
-Я сказав Поліні, що на обід буде тільки маца, — сказав Девід і сам засміявся з
того, як він гарно придумав мене надурити.
-Я одразу не повірила, бо якби тут на обід була тільки маца, ми б сюди не
приїхали, — зауважила я. Вино справді було дуже гарне, гусак також смакував,
родина насолоджувалася їжею. Чудова властивість єврейських родин –
плюватися одне на одного і кричати, а потім забути про все і мирно сісти
обідати. Майже як українці.
-Мамо, чому ти нічого не їсиш? – спитала Елізабет і перестала жувати.
-О, я не хочу. Не те щоб ти погано готувала, я просто не хочу.
-Ти й вина не п’єш, я бачу, — підозріло сказав Девід. – Це гарне вино, якого чорта
ти його не п’єш?
-О, Девіде, я не хочу.
-Могла б сказати, я б тобі не наливав. 63
Після м’яса з овочами подали десерт – пиріг і пудинг із вершками та
смородиновим варенням. Було знову ж таки смачно, і я об’їлася десертом, аж
довелося розстібнути штани.
-Це найкращий десерт у моєму житті, — віддуваючись після останньої ложки,
насилу промовила я.
-Я його не робила, я його купила в Вейтроузі, — знизала плечима Елізабет.
-Тим не менше я їм його у вас у гостях, тому всі компліменти саме вам, —
ввічливо сказала я і подивилася жадібними очима на залишок на таці. Проте я
вже могла тільки дивитися – в мене не вліз би ні шматочок.
Стара сказала, що їй час додому. Що ж такого термінового там робити,
подумалось мені. Молодший племінник Девіда встав і забрав бабцю.
-Чого твоя мати взагалі приходила? – запитав Девід у Елізабет. – Нічого не їла,
нічого не пила, ні з ким не говорила. Могла б сидіти вдома.
-Я не знаю, — знизала плечима Елізабет.
-Вона живе сама? – поцікавилась я. – Як вона справляється?
-До неї ходить людина щодня, допомагає їй, — сухо сказала Елізабет. – Але вона
сама може робити набагато більше, ніж вона каже. Не така вона й нещасна.
Девід узяв склянку вина, яке не випила їхня мати, і перелив собі.
-Таке гарне вино, шкода буде, якщо пропаде, — сказав він. – А Марк не допив
своє вино? А, він же за кермом. Ну, передайте мені його келих також.
Старший племінник Девіда сів за рояль і почав грати джаз. Мені дуже
подобалося: нарешті відбувалося щось таке, від чого я отримувала задоволення.
Девід, проте, хотів їхати додому, бо ми вже все там з’їли. Ми зібралися, і нас
відвезли на станцію.
По дорозі в Лондон Девід накричав на когось, хто випадково зачепив його ногу,
потім притулився до стіни вагону і захропів.
Власне, треба, мабуть, сказати пару слів про Девіда. Це була досить освічена
людина, яка розбиралася в музиці, особливо оперній, зналася на винах та
французькій кухні. Насправді поміж своїми нападами від нього інколи можна
було почути щось цікаве, він навчив мене готувати мідії в білому вині та
петрушці і гріти тарілки перед тим, як подавати їх на стіл. Проте всі ці чудові
характеристики просто тьмяніли перед тим, як Девід умів стогнати, скаржитися
і прикидатися напівмертвим.
Час від часу я набиралася рішучості сказати Девіду, що я від нього переїжджаю
і любитиму його на відстані, але це ніяк не виходило. То йому було погано, і
мені треба було йти в магазин, а потім готувати йому обід, а потім він закочував
очі під лоба і казав, що тільки я про нього турбуюся, а всі решта покинули його
напризволяще. Як після цього можна заявити, що ти також тільки і мрієш його
покинути? Або йому було добре, і ми, наприклад, ходили разом у кіно, і мені
починало здаватися, що Девід не такий безнадійний, і з ним насправді можна
жити. Проте, звісно, за великим рахунком жити з ним було неможливо.

Категорія: Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.