Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

ПОЕТ ШУКАЄ СВОЮ ЛЮБОВ

Раптом я згадала, що я журналіст і мені треба час від часу брати у людей
інтерв’ю, бо це те, чим, власне, і займаються журналісти – беруть інтерв’ю.
Переді мною сидів поет. Чого не поговорити з колегою, подумала я? Тим
більше що він кілька хвилин тому натякав, що подумує про написання роману.
-Ендрю, скажи, так ти збираєшся писати роман? Ти розумієш, що публіка чекає?
-Публіка? Яка публіка? – дивувався Ендрю.
-Британська публіка, твої шанувальники.
-Нну, я цього не знав.
-Ти роман писати будеш?
-Буду, буду.
-А яка у нього буде головна ідея? Розкажи трошки, щоб заінтригувати.
-Ну, ідея його буде така, що… (Ендрю відсьорбнув пива і надовго задумався)
поет шукає свою любов, і в пошуках своєї любові він мандрує…
-Чекай, ми що з тобою, один і той самий роман збираємося написати? –
здивувалася я.
Оллі зареготав.
-Нну, — сказав Ендрю, — ти будеш мандрувати просто на захід, а я на захід, але
ще і на… на сто вісімдесят градусів, якщо дивитися з одного боку земної кулі, а
якщо з іншого – дев’яносто…
На цьому новому слові в стереометрії Ендрю почав перетрушувати коробочки з-
під чіпсів. Ті були абсолютно порожні.
-Тьолка була голодна, чіпси схавала миттєво, — зауважив Оллі.
-Я хочу їсти, у мене зі сніданку не було ріски в роті, — сказав Ендрю.
-Я теж хочу їсти, — погодився Оллі.
-Я страшенно хочу їсти, — наголосив Ендрю.
Ми допили пиво і подалися чорт знає куди, де на нас чекав смачний і дешевий
турецький кебаб у забігайлівці, куди можна і треба приносити своє вино. Їхали
ми автобусом, і Оллі коментував:
-Зараз виїдемо з Сіті, і ти побачиш, як кінчається географія… Зараз білі будуть
сходити з автобуса, а заходитимуть самі чорні. Ось, як ви самі чудово бачите,
ми виїхали з Сіті, і зараз починається закордон. Слідкуйте уважно, тут скоро
навіть вивіски англійською зникнуть. Зараз почнуться дєті разних народов, як
співалося в Гімні демократіческой молодьожи, добре відомому на Заході після
Олімпіади вісімдесятого року.
Автобус справді почав потроху заповнюватися різнобарвними пасажирами.
Хтось із жахливими товстими дредами влігся спати на сидіння. Ззаду курила
повновида індійка з підведеними очима, її обнімав білий хлопець із волоссям,
пофарбованим у рожеве. Зайшла якась східна родина з двома маленькими
дітьми, мовчки проїхала пару зупинок і зійшла.
Поступово англійська мова вивісок поступилася турецькій, за вікнами почали
мелькати магазини, у яких продавалося все по фунту, та цілодобово відчинені
винні магазини, в той час як у центрі після одинадцятої випити можна тільки в
ресторані або в клубі, за такими цінами, що хай мене покрасять розовим лаком. 66
Ми проїжджали такі привабливі місця, як Салон чорної краси та перукарня, де
обіцялося заплести найкращі в світі дреди, а також салон пірсингу, майстри
якого швидко проколють вам будь-який орган, підозрюю, в тому числі і з
внутрішніми.
Нарешті ми доїхали до цілі – у магазині на розі було куплено пляшку вина, ми
завалили до забігайлівки, столи якої були вкриті клейонкою, а за ними сиділи
одні турки і туркоподібні відвідувачі.
Нам принесли суп і на тарілочці три зелених перчика. Перчики виглядали
невинно і досить апетитно. Я взяла один і обережно надкусила. Ендрю, як
найголодніший, запхав собі до рота весь. Оллі дивився на нас із жадібною
цікавістю.
Не минуло й двох секунд, як у мене почало підійматися волосся на голові. У
Ендрю з очей котилися сльози. Я швидко почала ковтати густий гарячий
баранячий суп.
Оллі узяв свій перчик двома пальцями і акуратно відкусив від нього крихітний
шматочок, після чого так само елегантно поклав його назад на тарілку,
прожував і посміхнувся, дивлячись на наші страждання.
-Заїдайте лавашом… Поля, кусай ще, чого ти… Воно, між іншим, викликає
звикання…
І справді, у глибині моєї душі наростало східне скажене буйство. Сказавши
слово «ех» і додавши все, що після нього належиться, я доїла перець, підвела очі
вгору, і там, через стелю турецького кафе та хмари в лондонському небі, далеко
вгорі побачила метеорний потік Леонідів.
Ендрю навпроти, судячи з його обличчя, бачив також щось космічне, принаймні
його очі мені нагадували за формою кільця Сатурна. Звісно, це банальна
метафора, проте тільки до якоїсь міри. Якщо комусь захочеться також
подивитися на метеорний потік Леонідів узимку замість серпня, звертайтеся, я
дам адресу тієї турецької забігайлівки.
Коли ми вибралися звідти, було вже по другій ночі. Автобуса довелося чекати
чортзна скільки, ми ще раз зайшли у магазин з алкогольними виробами і купили
там по якійсь пляшці якоїсь бурди із кольоровою етикеткою. Саме ця пляшка,
як я збагнула на другий день, і була зайвою. Доки я добралася до свого
Марілебону, минуло третю ночі. Відчуття щастя і спокою не минало, ніч
здавалася теплою і лагідною, хотілося сміятися і блукати вулицями до ранку.
Очевидно, якісь енергетичні потоки у всесвіті підхопили це моє бажання, бо
коли я полізла до сумки по ключі, з’ясувалося, що я їх забула вдома. Але замість
розстроїтися я знову ж таки тільки засміялася.
Першою моєю думкою було піти кудись далі гуляти. Але згодом я усвідомила,
що в мене в руках сумка із одягом, забраним із хімчистки, що надворі пів на
четверту, що, може, мені зараз по п’яні й не холодно, але й не настільки тепло,
щоб гуляти до ранку… Словом, я витягла телефон і подзвонила старому, щоб
той впустив мене до хати. Хрич, на диво, не почав своє звичайне буркотання, а
просто відчинив мені двері, посміявся з мене і пішов собі назад спати.

Категорія: Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.