Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

ВІРШ

З мого вікна видно тільки лікарняну стіну,
І лише високо вгорі над нею – шматочок неба.
Піти туди, може; може, я там зустріну
Лікаря, який дасть мені ліків, яких мені треба.

Лікарю, змішай мені склянку якоїсь отрути,
Дай мені ліків, що тамують найсильніші болі.
У мене болить пам’ять; мені треба забути
Пару очей, без яких моє життя – як м’ясо без солі.

Вона саднить і ниє, вона плаче і просить,
І ніяк угамувати мені її, навісну.
Дай мені снодійного, лікарю. З мене вже досить.
Може, хоч раз за сім років спокійно засну.

Ось від такого плану творів розбухав конверт із Джимовим листом.
Десь через два місяці після того, як він знайшовся, Джим не витримав і написав
мені, що в нього є дружина. Він письмово бився головою об стінку й посипав її
(голову) попелом. Він писав, що дружина в нього була трохи не завжди, і він не
повинен був… і це було нечесно по відношенню до мене і таке інше.
На це я відповіла так.
Дорогий Джим, ти не маєш жодного уявлення, як сильно я хочу тебе побачити
знову. Мені великою мірою по барабану (брехала я), одружений ти чи ні. Це
твоє життя, і я не претендую на те, щоб ти його ділив зі мною. Я просто
сподіваюся, що ми колись зустрінемося – наприклад, я прийду на твій концерт і
буду дивитися, як ти граєш, бо розуміти я в такій музиці нічого не розумію. А
крім того, я вже давно знаю, що в тебе є дружина, отож розслабся.
А в тебе є хто-небудь, спитав Джим. 70
Аякже, відписала я, і не один. Вірніше, то один, то інший. Любити я через тебе
нікого не можу, але спати з ким попало мені це, дивним чином, не заважає. А
може, навіть навпаки, я роблю це зі злості.
Що він подумав, прочитавши це, я не знаю. Більше до цієї теми ми не
поверталися, зосередившись на погоді у містах Лондон та Сан-Франциско.
Я чекала на Париж. Париж – це романтично, думала я. Де ще зустрічатися через
сім літ гіркої розлуки, як не в Парижі. Якось я прийшла на роботу і вирішила
написати про це Джиму, проте, почавши листа, не знала, що далі з ним робити.
-Що це ти сидиш, втупилася в одну точку, — почувся за спиною голос Еміля. –
Від коханця листи читаєш?
Я швидко згорнула лист на екрані комп’ютера.
-Тільки не треба ревнувати, дарлінг, — сказала я, встаючи із-за стільця. – У тебе
жодних шансів усе одно немає.
-Дуже було треба, — пирхнув Еміль, — але цікаво, чому? Чим я тебе не
влаштовую?
-Двома речами: унікальним за своєю нестерпністю характером і наявністю
жінки, яка невідомо яким чином тебе витримує.
-Можна подумати, що одружений чоловік – це не чоловік.
-Ні, — сказала я. – Я дала лицарську обітницю, що не зазіхатиму на чуже.
Цікаво, чи це мені зарахується за брехню? Але ж я поки що не зазіхала. Але ж
зазіхнула б, сказав мені справедливий внутрішній голос, якби була можливість.
Ну але ж не зазіхала, наполягав інший, хитрий внутрішній голос. Строго
кажучи, зазіхала, зауважив перший. Так але я ж не знала, що він одружений,
відбивався другий. Ну і що, спитав перший, тепер знаєш, і що? Зустрінешся з
ним і що? Нічого, наполягав другий голос. Говоритиму про погоду і живопис
Ван Гога. От цікаво, чи згадаєш ти хоч про який-небудь свій кумедний
моральний принцип, якщо він, скажімо, ну от хоча б візьме тебе за руку, не
говорячи вже ні про що інше. Ха-ха-ха, не смішіть мене, єхидствував перший
голос. Другий голос не знайшов що відповісти. Перший також замовк.
У мене раптом закрутилася голова. Мабуть, від голоду, подумала я.
Так, я відчула, що страшенно голодна. Спустившись до їдальні, втім, я виявила,
що вигляд їжі викликає у мене відразу. Накидані на тарілку шматки якоїсь
біомаси, залитий майонезом салат, характерний запах смажених курячих ніжок,
вигляд мутного чаю з молоком на чиїйсь таці – усе це разом спричинило у мене
нудотний спазм у шлунку.
Я затулила собі ніс і рот долонею і втупилася в підлогу. На підлозі виднілася
пляма від кави – машинної дешевої рідкої кави із металічним присмаком, який
негайно з’явився у мене в роті. Я надсадно закашлялася. Кілька чоловік
озирнулися на мене, думаючи, очевидно, що я чимось поперхнулася.
-Все нормально, — прохрипіла я крізь напад кашлю, схопила пакетик молока,
кинула на касі кілька монет і побігла із кантіни. Забігши в туалет, я тремтячими
руками розірвала пакетик молока і відпила звідти кілька ковтків. Мені трохи
полегшало. Глибоко вдихнувши і облизавши губи від молока, я подивилася на
себе у дзеркало. Очі були червоні; з правого ока скочувалася сльоза. Окрім того,
очі були налякані.
Як тільки я це побачила, то усвідомила, що страшенно боюся, і навіть знаю,
чого. Я боялася, що зі мною щось трапиться до того, як ми побачимося з
Джимом. А раптом я потраплю під колеса вантажівки або бомба вибухне у
метро? Або я полечу до Парижа на літаку, і на ньому буде терорист, і літак
упаде в море? 71
А Джим чекатиме мене в аеропорту, а мене вже не буде, і літак лежатиме на дні.
Сльози текли по моєму обличчю. Мені захотілося померти на місці прямо зараз,
у цьому туалеті. З’явилося відчуття повної порожнечі всередині, стало дивно,
для чого мені потрібні руки і ноги, якщо в мене всередині нічого немає, і цікаво,
що знаходиться за очима в голові.
Сльози зупинилися. Я дивилася далі у дзеркало, аж поки від обличчя не
лишилося тільки двоє величезних, нелюдських очей, а відчуття всього іншого
тіла зникло цілковито. Зрештою я зрозуміла, що я ось так, як я стою, саме в цю
секунду і в цьому туалеті, – це центр величезного всесвіту, який простягається
без меж у всіх часах і вимірах, і окрім якого у цьому світі нічого немає. На
цьому місці я витягла з кишені пігулку, кинула в рота і запила молоком. У мене
завжди була в кишені пігулка на такий випадок.

Категорія: Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.