Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

НАСЛІДКИ НАРОДЖЕННЯ У КРАЇНІ, В ЯКІЙ, З ТОЧКИ ЗОРУ ЗАХОДУ, КРАЩЕ НЕ НАРОДЖУВАТИСЯ

Нарешті настав час їхати в Париж. Я взяла собі відпустку на той час, що Джим
мав приїхати до Парижа, замовила квитки на потяг, зрештою зібрала свою волю
в кулак і пішла до французького посольства за візою.
-А, справді, тобі ж треба візу, — незадоволено сказав старий хрич. – Оце недолік
народження в такій жахливій країні, як твоя. Тебе нікуди не пускають, і
правильно роблять. Я думаю, і в посольстві тобі відмовлять у візі. Подивляться
на тебе – і не дадуть. А якщо навіть дадуть, то тебе не пропустить митний
контроль. Я б не пропустив на їхньому місці – навіщо їм у Франції таке ледащо?
Тільки глянув би на тебе і не став би навіть дивитися паспорт, посадив би на
потяг і відправив назад.
-Якби на митниці був фейс-контроль, — сказала я йому, — то тебе б і далі
Ватерлоо не пропустили. Не дали б навіть на потяг сісти. Я б не дала.
Подивилася на тебе і сказала б: Розенблюма завернути назад, наші пасажири
мають право на спокійну подорож, а він репетуватиме всю дорогу, що те не так і
се не так.
Старий реготав. Йому подобалося.
До французького посольства я прийшла о сьомій ранку. Моросило і було досить
противно; незважаючи на те, що я вдягнулася, як капуста, у сто тисяч різних
одежин, холодний вітер пробирав до кісток. 72
Моя черга виявилася за кількома чоловіками індопакистанського вигляду. Я
сказала їм «хелло»; вони шанобливо привіталися зі мною, склавши руки перед
грудьми.
-Доброго ранку, міс, — сказав найстарший із них.
З чого це раптом, здивувалася я. Чи вони й дома до своїх жінок так говорять, чи
як це розуміти? Але довго роздумувати я не стала на цю тему, а витягла
парасольку, розкрила її і, притримуючи підборіддям ручку, дістала із сумки
газету «Файненшл таймс». Кілька сторінок я витягла читати, а решту,
подумавши секунду, склала вдвічі, поклала на асфальт і всілася на неї. При
цьому мені довелося відмахуватися від внутрішнього голосу, який нив:
-Ти ж збиралася читати «Файненшл таймс» щодня. Ти ж ні хріна не знаєш про
економіку, не відрізниш дебіту від кредиту і найменшого поняття не маєш, що
таке котировка акцій. Як ти тепер будеш її читати, якщо ти кинула її в калюжу і
всілася на неї?
-Прочитаю кілька сторінок, і поки що досить, — відбивалася я від внутрішнього
голосу.
-Дуже мудро. Вибрала сторінки із міжнародними новинами і оглядом
культурних подій. Дуже це тобі допоможе, коли у «Файненшл таймс»
відкриється вакансія, ти подаси туди документи, а тебе не візьмуть.
-Мене й так не візьмуть, — заперечувала я. – я не знаю половини англійських
слів, які там треба.
-Ну й не знатимеш.
-Ой, дай спокій. Я почитаю натомість Гардіан. Це гарна і шанована газета, і
куди цікавіша. Так що йди в баню.
Поки я сперечалася сама з собою, небо посвітлішало. Мої сусіди по черзі – я
вже вирішила, що це пакистанці, бо вони були вдягнені в традиційний шальвар-
каміз, — куталися в свої піджаки. Дощ то зупинявся, то знову йшов. Я вирішила
сходити пошукати відчинене кафе і випити там гарячої кави.
-Я відійду на півгодинки, ви не проти? – спитала я своїх сусідів.
-Ну звісно, міс, — сказав найстарший, сяючи білосніжними зубами, — скільки вам
треба.
-Якщо хочете, потім я постою в черзі, а ви сходите щось поїсте.
-О, дякую, міс, у нас є з собою, — старий показав мені термос, який стирчав у
нього із сумки.
-Тоді, якщо хочете, посидьте на моїй газеті.
Мною керувало не лише почуття братства і сестринства, а ще й чисто егоїстичне
міркування. Якщо хтось із них сидітиме на газеті, є шанс, що вона не намокне,
якщо знову піде дощ.
-Дякуємо, дякуємо, міс. А можна ми візьмемо її почитати?
Я здивувалася.
-Та хай їй чорт, вона брудна. Ось нате нормальну чисту газету, — я віддала їм
додаток до Гардіан.
-Спасибі, спасибі.
Я пішла пити каву.
Хто коли-небудь стояв у черзі до французького посольства, той знає, як
немилосердно довго стікають хвилини до відкриття і до моменту, коли почнуть
пускати всередину. Коли вже почнуть, тоді інша справа: тоді можна зазирати в
двері, рахувати, скільки ще людей перед тобою, прикидати, коли впустять тебе,
і дивитися, щоб ніхто не вліз без черги. Але поки о дев’ятій не відкриють двері,
хвилини, здається, крапають по тім’ячку повільно і регулярно, як китайська 73
тортура. Найкраще, що можна зробити, аби не з’їхати з глузду, — це справді
кудись відійти погуляти.
Я знайшла кафе, де їли свій сніданок будівельники, і випила гарячої кави з
булочкою, від чого сон дещо пройшов. Випила ще одну каву. У кафе було
тепло, не хотілося повертатися в чергу, де треба було замотувати голову в шаль,
аби між вухами не свистів вітер. Хотілося, аби раптом я подивилася на
годинник, а там – не без чверті вісім, а без чверті дев*ять. Проте зрештою я
встала, розплатилася і пішла назад.
Старший пакистанець спитав мене, чи мені потрібна газета, отримав відповідь,
що ні, і завів зі мною ввічливу розмову.
-Ви, міс, їдете на відпочинок чи у справі?
-У відпустку на кілька днів. А ви?
-А ми їдемо відвідати моїх родичів. У мене багато родичів по всьому світу, є і в
Парижі. Але я боюся, щоб не відмовили у візі. Боюся також, що ми можемо
сьогодні не потрапити до посольства. Ми прийшли б раніше, але ми живемо у
Брістолі, раніше просто нічим було приїхати. А завтра мені треба вже на роботу,
у мене лише один вихідний.
-Чим займаєтеся у Брістолі?
-Я воджу таксі, вони (старий показав на двох молодших супутників) працюють
на фабриці. Вони не дуже говорять англійською, але вони – діти мого старого
друга, з яким ми разом виросли, тому я доглядаю за ними в Британії.
-Ви з Пакистану?
-Так, із Карачі.
-У мене є друг із Карачі, — сказала я. – Він каже, що там дуже гарно, коли встає
сонце.
-О, так, — погодився старий.
-Ви сумуєте за батьківщиною?
-Я вже давно тут, міс. Я, звичайно, сумую, але вся моя родина вже або в Англії,
або в Америці, або в Данії, або ось у Парижі. У Пакистані багато не заробиш,
люди намагаються виїхати.
Нарешті час доповз до дев’ятої, і почали пускати всередину. Спершу здавалося,
що черга рухається дуже швидко, проте незабаром приміщення посольства
наповнилося, і рух надворі припинився. Всі раптом стали нервовими і почали
підозрілими поглядами проводжати перехожих, що йшли у напрямку входу до
посольства – а раптом вони хочуть проскочити без черги?
Нахабні таки відшукалися. Дві дівчини десь мого віку, обидві в хустках, із-під
яких вибивалося чорне волосся, і обидві з дуже яскраво наведеними губами
рішучо проминули всю чергу і зробили спробу пробратися в двері. Їх зупинив
охоронець, вказавши на те, що треба стояти в черзі і що місце іще не
звільнилося.
Ні на мить не змінивши зверхнього виразу обличчя, дві нахаби стали прямо
перед дверима. За ними, я побачила, ставши навшпиньки, аби краще було
видно, виявилися кілька турків (або принаймні на турків вони були схожі).
-Дорогенькі, треба стояти в черзі, — сказав один із них. – Вас тут не було.
Одна із них почала розповідати історію про те, що вона приходила дуже рано, а
потім відійшла. Видно було, що вона сама в ту історію не дуже вірить.
-Нічого подібного, — сказав високий турок у шкіряній курточці. – Ідіть стійте в
черзі.
-Ти мусульманин? – раптом спитала та, що раніше говорила.
-Звісно, — відповів той. 74
-Брате, мені дуже треба. Дайте нам пройти, заради Аллаха.
-Пройди у кінець черги, красуне, і там стій.
Так їй і треба, подумала я. Молодець. Знайшла брата. Воно звісно, Аллах
допомагає тим, хто сам собі допомагає, але як ти така свята і божа, то в черзі
треба стояти, а не розповідати казочки про те, що ти була, а потім відійшла.
Британія взагалі позитивно вплинула на мої манери, я навчилася автоматично
посміхатися людям і казати, що у мене все файн, проте картина, як попереду
тебе хтось нахабно лізе без черги і має шанс забрати останній шматок ліверної
ковбаси, очевидно, все життя викликатиме в мене обурення і лють.
Дівчата, втім, не надто засмутилися і прилаштувалися в чергу трохи позаду
мене, де не знайшлося їм гідного відпору. Мене це також уже не хвилювало,
оскільки моїй позиції тепер нічого не загрожувало.
Мене впустили всередину разом із пакистанцями. Я здала паспорт, після цього
почалася друга серія чекання. Раптом захотілося їсти, проте із приміщення
посольства вийти уже було не можна, аж доки тобі не віддавали паспорт. Я
спробувала приглушити голод кавою із автомата, проте це не надто допомогло.
-Міс, візьміть, — поплескав мене хтось по плечу. Це виявився старий
пакистанець, який тримав половинку батончика «Снікерс».
Я подякувала, схопила її і жадібно засунула в рот.
-Дуже дякую, — проговорила я з повним ротом. – Я не подумала, що треба щось
купити. Шкода, я не маю вас чим пригостити.
-Це пусте, — лагідно сказав старий. – Вам, міс, треба більше їсти, треба
поправлятися, бо ви дуже худа.
-О, — засміялася я, — дякую, якщо ви так думаєте, то я не сідатиму тепер на дієту.
Зайшли і ті дві, що намагалися пролізти без черги. З почуттям великого
морального задоволення я спостерігала, як їм одразу ж завернули документи і
відправили втришия. Правильно. Аллах усе бачить.
Мені також видали паспорт із візою, а старий пакистанець зі своїми
підопічними лишився чекати на свої документи. Я побажала їм гарної подорожі
в Париж.
-Дякую, міс, — сказав старий. – Нехай у вас у житті все буде добре.

Категорія: Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.