Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

МАЛЕНЬКА СМЕРТЬ

Працювати далі сенсу не було. Я забула все, що збиралася зробити і написати,
вдягнула жакет і пішла додому. Тіло раптом зробилося важким і неповоротким.
Необхідність узагалі якось пересуватися видавалася мені знущанням. Який сенс
рухатися, писати статті, вечеряти чи взагалі робити будь-що, якщо він усе одно
не приїде.
Я змусила себе зайти до супермаркету і купити там чого було треба.
Безглуздість цього вчинку мене вразила. Ось я купую хліб, так? На цей хліб я
завтра вранці збиралася намазувати якесь масло. Завтрашній ранок мав стати
початком ще одного дня, який наближував мене до зустрічі із Джимом. Тепер
цей ранок, цей день і цей хліб в одну мить втратили будь-який сенс.
Я відчула порожнечу в животі, під шлунком. Мені стало страшно, що зараз
настануть порожні і страшні дні, позбавлені будь-якої радості. У мене
закрутилася голова, я похитнулася і рефлективно схопилася за руку якогось
чоловіка, що стояв за мною в черзі до каси.
-Ви в порядку? – стурбовано запитав він.
Я кивнула головою. Посміхнутися мені не вдалося, навпаки, від спроб
посміхнутися я скривилася в жахливу гримасу. Я забрала свою пластикову
картку і вийшла. Чоловік незабаром наздогнав мене на вулиці, взяв у мене
кульок із хлібом і сказав:
-Я проведу вас додому. Де ви живете?
-Ву… – почала говорити я, проте в мене нічого не вийшло. Я відкашлялась і
почала ще раз: — Вулиця білого коня.
Обережно підтримуючи мене під лікоть, він довів мене додому. Цей дотик, доки
ми йшли, додав мені сил. Перед своїми дверима я повернулася, щоб узяти в
нього кульок і подякувати.
-Ви лікар? – спитала я. Чоловік виявився років сорока, у гарному плащі, гладко
виголений.
Він схилив голову, погоджуючись.
-У вас сьогодні помер хтось із пацієнтів?
-Так.
-Мені дуже шкода.
-Мені теж. Це була дівчина десь вашого віку. Успішна, робила гарну кар’єру,
мала гарного нареченого – і зненацька отруїлася газом у гаражі. А вам треба
берегти себе.
-Дякую, що провели додому.
-На все добре.
Чоловік пішов. Я тільки тут помітила, що почав накрапати дощ.
Кілька днів мені було дуже погано. Я нічого не їла і майже не пила, а також
майже не спала вночі. За вікном ревів транспорт і чути було шум від людей, які
виходили самі з пабів і яких викидали. Я лежала з розплющеними очима, доки
не наставав світанок, потім вставала і йшла на роботу. На роботі мовчки сідала
за комп’ютер і так само мовчки вставала по закінченню робочого дня. Протягом
дня нікому не було до мене діла, доки я справлялася зі своїми обов’язками, а з
ними я якимось чином справлялася. Мені перестали дзвонити вечорами, я теж
нікому не дзвонила. Оллі був у відпустці. 96
У кутку моєї кімнати поступово збиралася гора брудного одягу. Я не могла себе
примусити його випрати або хоча б прибрати. Мені не хотілося навіть коньяку,
я зовсім не приймала ліків, як роблять хитрі божевільні, і за тиждень не
промовила жодного слова. І так у цьому місті може тривати просто завжди,
подумала я одного дня байдуже. Головне, що ти ходиш на роботу, а живий ти
при цьому чи мертвий – це твої проблеми.

Категорія: Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.