Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

АНУБІС, ПРОВІДНИК МЕРТВИХ НА НЕБО

Одної ночі, у п’ятницю, мені приснився чорний собака. Худий пес із гострими
вухами строго сидів і дивився на мене. Прокинувшись, я одразу збагнула, хто це
– це був єгипетський бог Анубіс, провідник померлих на небо.
Я одягнулася і пішла в Британський музей. Там я знайшла Анубіса в
сувенірному магазині і купила його. Він був точно такий, як уві сні, тільки з
фабричним тавром на худому чорному фарбованому боці і з облупленим вухом.
Здійснивши цю купівлю, я раптом вирішила відвідати експозицію музею. Раз
уже я сюди прийшла. Виставлялися коштовності, які могли належати цариці
Савській. Я підійшла до однієї із стін, де було написано: «Аравія – це країна, яка
виробляє мирру, сандал, цинамон та ладан. Уся країна пахне неземними
пахощами».
Далі стояла скульптура віслюка, під яким значилося: бронзовий віслюк із
написом.
Я відчула, що голодна. Почуття голоду почало дуже швидко посилюватися.
Затиснувши Анубіса в кулаці, я пішла шукати кафе, де можна було б поїсти. Я
майже забігла в перше-ліпше, що впало мені в око і звідки смачно, до
запаморочення, пахло кавою. Я з розмаху всілася за столик.
-Який-небудь бутерброд одразу і салат Цезар також якнайшвидше. І велику
каву.
-Яку?
-Будь-яку. Латте. Велику. Я помираю з голоду, я не їла цілий тиждень. Я не
жартую. Несіть що-небудь.
Мені принесли бутерброд із шинкою. Я одразу запхнула його до рота,
прожувала і проковтнула. Від цього мені неймовірно полегшало. Я глибоко
зітхнула і почала роззиратися навколо, чекаючи на салат.
На стіні висів перелік найрізноманітніших кав – найрізноманітніших для
Лондона, безумовно. Таких як мокка, еспресо, капучіно, по-американськи,
латте. Готувала їх, очевидно, повна чорнява дівчина у червоній спідниці, що
апетитно облягала її пишне тіло нижче спини. Вона ж і принесла мені чашку
пахучої кави з молоком.
Пожадливо всипавши туди два пакетики цукру, я зробила великий ковток і
обпекла собі язика і горло. Це відчуття було мені майже приємне. Я швидко
поверталася до життя.
Замість бару в цьому місці висів винний погрібок, на поличці стояв мідний, з
одного боку начищений до блиску, з іншого – позеленілий, кавовий млинок.
Двері до кухні були завішені червоними пластиковими висюльками. Нічого в
цьому місці не видавало, що я в Англії. У мене з’явилося відчуття, що мене
перенесли до Мексики.
-Welcome to Tijuana, — уточнив голос із динаміка.
Зауваживши, що Анубіс досі затиснений у мене в кулаці, я поставила його на
столик. 97
Троє, які сиділи поруч і говорили дивною сумішшю англійської та іспанської
мов, раптом замовкли і всі повернулися в мій бік. Усі вони – дві дівчини і один
хлопець – були чорняві і чорноокі. На якусь мить у їхніх поглядах мені
привиділася загроза. Я присунула Анубіса ближче до себе.
Повітря, здавалося, згустилося; якось раптово сонце, проміння якого раніше
падало через запилене вікно на підлогу кафе, зайшло за хмари, і в приміщенні
різко потемніло. Десь на кухні лунко ляснули двері.
Музика на диску скінчилася. У мене раптом почало смикатися ліве око, і я
потерла його кулаком. Тут же вся напасть пропала: почалася нова пісня, трійця
за сусіднім столиком знову повернулася одне до одного і продовжила свою
розмову англо-іспанським суржиком, увійшла гладка барменша у червоній
спідниці і принесла мені мій салат.
Із кухні визирнув величезний, двохметровий індіанець і щось у неї запитав,
притримуючи однією рукою висюльки, що правили за фіранки на кухонних
дверях, і крізь них на якусь мить мені стало видно якісь млинки для перцю,
мідні ступки, сіль у глиняному черепку, полотняні мішки з кавою, пляшечки
табаско, білий пластиковий електрочайник, увімкнений до мережі. Раптом із-за
спини першого індіанця показався і зник другий, іще вищий, у кухарському
фартусі і з ножем у якихось темних плямах. Перший, не припиняючи розмови із
барменшею, час від часу кидав пронизливі погляди на нас із Анубісом.
Зрештою, очевидно, він задовольнив свою цікавість, після чого зник назад у
кухню. Пластикові висюльки із глухим стуком зайняли своє місце, знову
закриваючи кухню, на якій, вочевидь, творилося багато чого цікавого, від моїх
очей. Я так і не зрозуміла, що відбулося: чи справді ми з Анубісом викликали
таку до себе увагу, чи це мені привиділося. Хотілося думати, що на тій кухні
справді відбувається якась магія, і можна упроситися до них в учениці, роками
товкти у ступі жаб*ячі кістки, і потім як плату за вірну службу тебе навчать
літати на мітлі.
Як би там не було, я наїлася, напилася і навіть сказала якісь слова.

Категорія: Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.