Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

Я – МАЛЕНЬКЕ КРОЛЕНЯ

Отож я подзвонила Джеймсу. Вже пару тижнів він дзвонив мені сам і залишав
якісь туманні повідомлення на телефон, також я отримала від нього пару листів
електронною поштою – дуже коротких. Джеймс, як виглядало, не був надто
великим фанатом писемності. Із тих семи чи восьми слів, які разом складали два
листи, всі, окрім слова you, були написані з помилками.
Отож я, як уже було сказано, подзвонила Джеймсу.
-Я скучав за тобою, кроленя, — одразу сказав він. — Я тільки вчора сидів у пабі зі
своїм другом Мартіном, ми пили пиво, і я розповідав йому про тебе.
Невже у мені є щось схоже на кроленя, подумала я, а вголос сказала:
-Що ж ти міг йому про мене розповідати. Ти абсолютно нічого про мене не
знаєш.
-Ну то й що, я все одно тебе люблю.
-От ви любите розкидатися словами, англійські люди. Бачив мене один чи два
рази у житті, але язик у тебе повертається казати слово «любов».
-Коли я тебе можу побачити?
-Після шостої.
-Окей, де ти будеш?
-Я буду в Лондоні.
-Де саме?
-Я тобі подзвоню.
Ми зустрілися в одному з барів у Ковент-Гардені.
Коли я прийшла, біля Джеймса уже стояло кілька порожніх склянок від
коктейлю, які чомусь не поспішав прибирати офіціант. Було досить тепло, отож
я замовила собі мохіто – чудовий кубинський коктейль із рому з м’ятою та
лаймом.
Джеймс завів розповідь про те, як йому набридли фанати Мадонни, за якою він
сьогодні полював.
-Вони лізуть просто перед об’єктив зі своїми ідіотськими мильницями, кричать,
підбивають руку. В основному голубі та тьолки. Повбивав би. Голубі дуже
люблять Мадонну. Постійно лізуть, не дають працювати. Я заліз на дах будинку
навпроти ресторану, де вона обідала сьогодні, а там уже була купа фанатів. І
одна із них лізе мені просто під руку, коли саме треба знімати. ААА! Мадонна!
Ееее! – кривляв Джеймс нещасну фанатку. – А я їй кажу: ану геть звідси, а то на
фіг скину через перила, і розіб’єш собі чайник об бетон.
— А скільки тобі платять за фотографію? – поцікавилася я.
-Залежно за яку. Якщо, наприклад, зняти Девіда та Вікторію Бекхемів, і якщо це
буде ексклюзив, то можна до десяти тисяч фунтів отримати. Залежно хто. Іноді
хтось більше сотні не коштує. Хоча знову ж таки, от позавчора я зняв одну
актрису, яка грає в «Істендерз», — назвав він популярний телесеріал. – Вона
дорого не коштувала б, але там є один плюс: у неї на підборідді видно
величезний прищ. Прищ підняв ціну до чотирьох сотень. Я тобі зараз покажу, я
щойно купив журнал.
Джеймс витягнув дешевий журнал про знаменитостей, погортав його і відкрив
на сторінці, де справді була фотографія пухкенької блондинки із червоною
плямкою на обличчі. Може, її ніхто і не помітив би, проте запопадлива редакція
не лише обвела прищ червоним колом, але і збільшила його та надрукувала
збільшену версію прища окремо поруч із обличчям. 99
— Високопрофесійна журналістика, — з відразою сказала я. – На якого чорта ти це
робиш?
— Я насправді, — відповів Джеймс, піднявши палець догори, — роблю цим добро
ближньому.
-Яким це, цікаво, чином?
-Люди люблять думати, що у знаменитостей також є прищі. Це покращує їм
самопочуття. Робить їх більше схожими на цих самих знаменитостей.
-От цікаво, чи покращилося самопочуття у цієї бідолашної дівчини, яку ти
ганьбиш на цілий світ.
-А не треба про неї переживати, — сказав Джеймс. – Вона торгує своїм обличчям
по телевізору, отримує дві тисячі фунтів на тиждень і не знає горя. Чому це я не
повинен заробити пару сотень також? До того ж зробивши подарунок
бідолашним лондонським тьолкам. В чому проблема? Чи ти думаєш, що тільки
ви, новинарі, маєте право на існування? Нам, бідним папарацці, також із чогось
треба жити. Зате я не сиджу де-небудь у Багдаді і не ганяю бідних іракців під
кулі, аби мені вдалося зняти гарний репортаж.
Я обурилася.
-Ти не надто тут патякай, — сказала я. – У мене друг зараз поїхав до Багдада, і він
у сто разів краща людина, ніж ти.
-Ні фіга подібного, — заперечив Джеймс. – Я сиджу собі тихо в Лондоні, і мені
не треба конвою водіїв та перекладачів, які замість того, аби ховатися від куль,
мають їхати зі мною туди, де стріляють. Я не ставлю нічиє життя під ризик.
-О, так ми дуже шляхетні, — сказала я. – Може, ти й новини про війну по
телевізору не дивишся, аби таким чином висловити свій протест?
-Чого це, новини я дивлюся. Війна – це цікаво, коли наші перемагають.
-Дуже послідовно. Значить, військовим журналістом бути не можна, а воювати
можна, і кіно про війну дивитися можна?
-Правильно! І розбомбувати всіх чорномазих.
-Та пішов ти в жопу, — сказала я і встала.
-Е, чекай, — схвилювався Джеймс. — Я жартую. Не треба бомбувати чорномазих.
Сідай назад, я більше не буду говорити дурниць.
-Расист проклятий, — сказала я, проте назад сіла. – Заткни свою пельку про речі,
яких не розумієш. Ото знаєш, як знімати прищі, цим і займайся.
-Ще одне мохіто, — зарепетував Джеймс у напрямку бару. – А ти на себе
подивися, хамиш мені привселюдно просто в очі. Гарно вас там у Латвії
виховують.
Я отримала мохіто і почала розмішувати крихти льоду в склянці.
-Знаєш що, — сказала врешті я, — пішли до тебе трахатися. Говорити у нас погано
виходить.
-У будь-який час, моя леді, коли тобі буде завгодно.
І ми пішли до Джеймса. По дорозі Джеймс знову, як і минулого разу, купив
пляшку вина і пачку цигарок.
Ми прийшли, Джеймс знову почав ставити якісь фільми. Фільми були мені вже
нецікаві, я витягла записник і почала перекладати якийсь свій вірш на
англійську мову. Тим часом Джеймс відкоркував вино і почав його пити. Його
швидко розвозило.
Випивши півпляшки, Джеймс вирішив, що він Джеймс Бонд.
Він заходив у кімнату і представлявся:
— Бонд. Джеймс Бонд.
— Офф. Фак офф, — відповідала я. 100
Після кількох циганочок з виходом Джеймс вирішив, що час відкрити мені
кілька таємниць.
-Ти думаєш, хто я, моя леді? – питав він. – Ти думаєш, хто я? Я тобі скажу. Я
секретний агент і все про тебе знаю. Тебе сюди послало КГБ. Ти працюєш на
Москву. Зізнавайся.
-Іди на хер, — відповідала я. – Я з тобою спати не буду. Виклич мені таксі, я
поїду звідси.
-Спочатку зізнайся, на кого ти працюєш.
-На радіо.
-Брехня! Ти працюєш на КГБ.
-Ну й пішов ти в жопу, — сказала я Джеймсу. Він мене дістав. Я вдяглася і пішла.

Категорія: Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.