Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

ВІДЛИГА

Одного дня я визирнула з вікна і побачила, що надворі гарна погода, синє небо.
Відкривши те саме вікно, я з*ясувала, що то дого ж дме гарний прохолодний
вітерець. Щоправда, похмурі постаті внизу так само кудись неслися, не
підіймаючи голови і не завважаючи навіжене цвірінькання горобців на дахах.
Я дійшла на роботу, протягом усієї дороги щосили намагаючись побачити на
людських обличчях хоч якусь ознаку того, що хтось визнає зміну забарвлення
неба в цьому місті. Якщо хтось і визнавав, то він мені не зустрівся або
принаймні нічим себе не видав. Проходячи повз дзеркальну вітрину якогось
відділення банку, я мимохіть подивилася на себе і збагнула, що по мені так само
зовсім цього не видно.
На роботі телевізор показував якийсь безкінечний Сі-Ен-Ен із вимкненим
звуком. Всі сиділи мовчки, втупившись у екрани своїх комп’ютерів. Я сіла і
зробила те ж саме.
Робочий день у мене закінчувався зустріччю з пророком української літератури
паном Андруховичем. Той приїздив на якийсь славістичний конгрес і мав там
читати лекцію на тему «Як херово, або навпаки, як добре, чи взагалі як, бути
письменником у країні, мови якої ніхто не знає, толком тебе перекласти не
може, а в самій країні народ бідний і книжок не купує, і хрін зна що робити, але
все-таки постмодернізм і загибель цивілізації, що є дуже добре», або на якусь
таку подібну тему. Пан Андрухович ішов у пакеті із двома своїми знайомими,
угорцем із Лондона і українцем з Нью-Йорку. З Андруховичем цікаво, він, коли
почувається комфортно у твоїй компанії, може розповісти безліч дуже
захопливих байок. У Андруховича приємний тембр голосу і цікава манера
побудови фраз, проте у нього ще є і дар трансформації.
Найкраще він виглядає опівночі. Коли б*є годинник, з кожним ударом у ньому
стає все більше видно Мефистофеля. Опівнічний Андрухович виглядає
небезпечно і привабливо, як граф Дракула, і навіть іноді хочеться трошечки
продати йому свою душу.
Вдень він інший, і, підозрюю, заклопотаний такими проблемами, як «де взяти
грошей» і «як прогодувати родину». Що, звичайно, також дуже благородно.

Отож ми пішли у гарний паб Ліцей, колишню вбиральню театру Ліцей, і взяли
там собі по пиву. Пророк української літератури запропонував – сказавши, що
раз уже ми так далеко від батьківщини – перейти на ти. Пропозицію було із
вдячністю прийнято. 101
Отож ми попили пива, поговорили про літературу, а ще про українські вибори, а
ще про українців за кордоном, а ще про лондонські ресторани і про Шуберта.
Врешті цього ж Шуберта компанія інтелектуалів і поїхала слухати у Вігмор-хол.
Я якось не почувалася на Шуберта.
Попрощавшися із компанією, я допила пиво і зайшла в туалет. Треба сказати,
що як тільки я туди зайшла, і з вух зникло гудіння пабу, нав’язливі голоси
відвідувачів, цікаві голоси пана Андруховича з його друзями і мій власний
пронизливий голос, який казав якісь дуже дотепні речі, — як тільки це все
раптово вимкнулося, як часто буває, коли зайти в пабі до туалету, як перед
моїми очима знову виникла картина, що зображувала Джима на сцені із
саксофоном. Він грав свій сучасний експериментальний джаз, у якому я нічого
не розуміла.
Нелегко жити нормальним життям, коли ти не можеш навіть спокійно зайти до
туалету в пабі без того, щоб побачити свою нав’язливу ідею у фарбах. Мене аж
зсудомило від бажання бути поряд із Джимом, я почала плакати. Які у нього
яскраві темно-тернові очі.
Які у нього губи, як мені хотілося побачити знову, як ці губи торкаються моїх
колін. Як він спочатку обережно, а потім швидко і, здається, навмання тисне
пальцями клавіші саксофона, видобуваючи з нього якісь дикі, дуже сучасні
прогресивні звуки. Згадуючи про це, я припиняла робити те, що я робила –
якщо йшла, я зупинялася, якщо згадувала про це, коли писала щось, мої руки
застигали над клавіатурою, я забувала, про що я хотіла написати.
Якщо переходила дорогу, докладала спеціальних зусиль, аби не потрапити під
машину. Напасть. Коли я думала про нього, у мене робилося порожньо в голові,
очі дивилися скрізь той об’єкт, на який вони були спрямовані, я забувала все.
Більше не було навколо мене нічого – ні офісу, ні вулиці, ні їдальні зі столом,
салатом та шинкою, ні стін, ні простору. Тільки картини з Джимом, уривки
голосів, згадки про те, яке на доторк його неголене обличчя, запах його волосся.

Іноді я думаю, що добре, аби були ліки від нав’язливих ідей. Щоб їси пігулку – і
думаєш про роботу, про поп-ідола, про Буша, про Теско, про рахунки за газ. І
твоя голова не розколюється надвоє, і ти виринаєш зі свого таємного світу,
якого насправді ніколи не існувало і не буде існувати, і перестають у тебе перед
очима мелькати чиїсь руки, і губи, і волосся, і очі, і якась флейта, і чийсь
напівоберт, і ти знову можеш їсти і сміятися і таке інше.
Або, скажімо, мені полегшало б, якби я зустрілася із однією людиною на
прізвище Васильєв – не той Васильєв, який займається цензурою в Україні, а
інший, гарний Васильєв — і випила з нею горілки у корчмі поблизу Майдану. Він
би сказав мені, що не варто вміщувати всі свої надії на щастя в одну людину, що
все на світі придумано для чогось, що треба робити добро і не треба робити зла.
Вже навіть я не могла пригадати, як та корчма називалася, навіть назву вулиці
забула. Тільки пам’ятала, що там ріс осокір. Я, щоправда, Київ особливо добре
й не знаю. Та я нічого добре не знаю. Вічно ходжу по планеті в пошуках
невідомо чого, а вона проминає повз, залишаючи у пам’яті тільки якісь уривки
картинок, які можуть колись, за кілька років, приснитися, а можуть і ні.
Так було й зараз, перед дзеркалом у туалеті акторського пабу на Стренді, перед
яким колись гримувалися актори. У дзеркалі виднілися не двері туалетних
кабінок, а стояла луцька осінь. Луцьк мені запам’ятався тоді похмурим містом,
яким він, безумовно, не є. Тоді постійно був дощ, як зараз у Лондоні. Під своєю
убогою парасолькою я перебігала з театру, де були наші концерти, до готелю, де 102
відбувалися посиденьки українських та міжнародних митців і де не було того,
чого мені так хотілося, — можливості зайти в якусь кімнату, заперти двері і
більше не знати нічого, що відбувалося назовні, і тільки дивитися в ці очі.
Треба сказати, що ми постійно в ці три недовгі дні дивилися в очі одне одному…
Врешті, може, час розповісти, на що вони були схожі, ті очі, але я не
переконана, що це в мене вийде.
Тернові очі, — коли ці очі дивилися в мої, я починала втрачати свідомість. Це,
звісно, фігурально. Жодного разу в житті я не втрачала свідомості; я вважаю,
що це не круто. Але ніколи я не почувалася так близько до цього, ніколи у мене
так не крутилася голова, ніколи мій спинний мозок не мав так мало контролю
над руками і ногами, а голова – над усім тілом. Мені здавалося, якщо він мене
зараз торкнеться, я розсиплюся по підлозі на мільйони дрібних намистин.
Одну ніч, як я вже розповідала, ми провели разом. Ми цілувалися, я цілувала
його губи, шию, руки. Я цілувала багатьох чоловіків з того часу, усі вони були
молоді, вродливі, сильні, привабливі. Усіх їх я любила, і вони мене теж, і нам
було більше чи менше добре разом.
Але й досі я пам’ятаю ті губи, що пахли чистою горілкою, яку ми щойно пили, —
дивне відчуття. Горілка – не романтичний напій. Але, мабуть, навіть якби його
губи пахли бензином, я згадувала б цей запах як щось близьке до щастя.

Категорія: Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.