Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

А ДАЛІ Я ЗАГУБИЛА МОБІЛЬНИЙ ТЕЛЕФОН

Отож, провівши пророка української літератури, я пішла в туалет, там
посумувала з приводу втраченого кохання, нарешті взяла себе в руки, вийшла з
туалету і пішла собі геть. Дорогою мені трапився магазин Odd bins, у вітрині
якого спокусливо стояло пиво – різне, гарне, — і мені його захотілося, але я
подумала, що пиво, вдома, тіпа що я буду з ним робити. Але одразу ж з’явилося
почуття, що це пиво стояло тут і чекало саме на мене, і воно образилося, що я
його не захотіла.
Розплата не примусила себе чекати. На півдорозі до Черінг кроссу я зауважила,
що ніби вранці поклала телефон у кишеню, а зараз він там більше не лежить.
Ох ти чорт, чорт! Та скільки ж можна думати про всяку маячню і губити речі,
ну це вже вобще!
Я відійшла до стіни і почала виймати зі своєї сумки настуні речі: блокнот,
книжку з картами лондонських вулиць, косметичку з дорогою косметикою, яка
давала мені відчуття, що жизнь удалась, магнітофон, на який збиралася
записати інтерв’ю з пророком літератури, але йому не хотілося його давати, а
мені не хотілося його брати, ще якесь барахло, і виявилося те, що я і так зразу
знала, — що телефон я забула на бачку із туалетним папером у пабі Ліцей. От
чорт. Я пішла назад.
Коли я вже почну просто бути нормальною і звертати увагу не тільки на свою
хвору уяву та припиню копатися у згадках семирічної давності, ну це ж
ненормально. Ось практичний результат: посіяла телефон. Треба з цим
покінчувати. Скільки можна.
А що, як мені доведеться купувати новий телефон, а це означає — треба буде
економити, чого я не люблю, а потім знову втрачу кілька телефонних номерів,
які давала ж собі чесне слово переписати на папір, і так цього і не зробила, і
потім якось погано звучить, коли ти дзвониш і кажеш: пацани, я знову десь про,
ну, як його, прогляділа телефон, ось мій новий номер, просто на випадок, якщо
ви в неділю вирішите піти на пікнік, то ось по ньому мені дзвоніть і мене
запрошуйте. 103
Це в Києві проходить на ура. Тут таке не роблять. Тут я навіть не знаю – з чорта
близьким другом треба бути, щоб хтось тобі, або ти комусь, подзвонив і сказав:
от щойно подумалось, а давай вийдемо десь погуляємо. У Києві у всіх більше
часу, там моя перукарка могла мені подзвонити і сказати – пішли на Сінний
погуляємо. І я не казала їй, що у мене всі вікенди розписані на наступні три
тижні. Я не казала такої фігні, а ми просто йшли на Сінний, і купували там,
наприклад, гобелен з оленями.
Тут хочеш із кимось випити кави – за пару тижнів зідзвонись, домовся, і то ще
не факт. Усі особисті стосунки у мене були розписані у блокнотику з золоченим
тисненням, який мені видали на роботі. Але там написано – подзвонити тому-то.
А куди ж ти подзвониш, як у тебе якогось дня в голові був бардак, і ти загубила
телефон у туалеті в пабі, а лінь було переписати його на папір.
Якщо хтось подумає, що після того, як я знайшла цей телефон, я переписала хоч
що-небудь на папір, той помиляється.
Дійшовши до пабу, я все-таки зайшла до туалету. Звідти саме виходила якась, за
товщиною схожа на Монтсеррат Кабальє, мадам, яка зачепила мене боком і
сказала соррі. Я ще подумала, чи не спитати її, чи вона не бачила мого
телефона, але це було б неввічливо і не мало б жодного сенсу.
Якщо саме вона його стирила, думала я, чи стане в мене нахабності вимагати від
неї, щоб вона вивернула сумку? Ні. Отож, не знайшовши в сортирі свого
телефона – а пройшло вже хвилин десять, напевно, — я підійшла до бармена і
сказала, що забула телефона.
— Червоного? – аж радісно спитав він.
— Червоного, — відповіла я і вже збиралася давати всі технічні характеристики
мого телефона. Проте він уже простягував мені мій дурний апарат, через який
стільки проблем. О, слава Богу.
Знову з пабу я пішла до Черінг-кросу. І знову мені на дорозі трапився
Odd bins, де самотньо – без мене – стояло пиво у вітрині. Зітхнувши, я зайшла
досередини. Очевидно, це пиво таки мене хотіло. І справді, коли я почала
переглядати, що у них було цікавого, я знайшла щось, що називалося Heather
Ale. Я одразу згадала поему Стівенсона про піктів та шотландського короля.
Якщо й було щось, чого я хотіла б випити в той момент, то це, справді, був
вересковий мед.
Но мне огонь не страшен,
И пусть со мной умрет
Моя святая тайна,
Мой вересковый мед.
Я шизію від цього. Я купила пляшку цього елю і попрямувала додому. І дивним
чином, чи це чергова пригода з мобільним телефоном подіяла на мене, чи
справді вересковий мед грів мою душу через військову хебешну сумку, але
вийшовши на поверхню на Грін-парку, я не просто помітила, а нарешті
усвідомила, що в повітрі запахло весною, і що вона справді незабаром настане.
Отож, прощавай, лондонська зима. Навіть цикламени, які виглядали так дико
серед мегаполісної сірості і похмурого асфальту, відцвітали і виглядали сухими
пенсіонерами. Натомість, і це було добре, у горщиках на кожному балконі
розпускався ряст та інші весняні квіти. Вітер пах весною і першим побаченням,
і навіть, не побоюся цього слова, випускним роком у школі, різнобарвні люди,
що йшли на метро чи з метро, тримали свої піджаки чи плащі в руках і
насолоджувалися цим повівом весняного повітря. Мабуть, він був несподіваним
не тільки для мене, подумала я і зняла свою шкіряну курточку.

Категорія: Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.