Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

ЗМІНА ПІОНЕРСЬКОГО КАРАУЛУ

Одного дня я несподівано знову зустрілася із Дональдом. На його дзвінки я не
відповідала, і ми зіткнулися випадково, на вулиці. Я виходила із книжкового
магазину і дивилася просто перед собою, думаючи про щось своє і, як завжди,
не звертаючи уваги на те, що відбувається перед носом. Проте врешті я таки
побачила, що прямо перед моїми очима стоїть Дональд і мовчки на мене
дивиться.
-О, привіт, — вигукнула я. – Як ти поживаєш? Сто років тебе не бачила.
-Привіт, — розгублено повторив він. – Пола, де ти пропала?
-О, знаєш… то тут, то там.
-Я дзвонив тобі. А ти не брала слухавку.
Я не знала, що відповісти.
-Нарешті ти знайшлася. Ти кудись зараз поспішаєш?
-Ну… ні, нікуди.
-Пішли зайдемо кудись.
Ми зайшли до якогось напівпорожнього пабу. Я сказала, що буду чай, бо не так
добре себе почуваю, аби пити пиво. Дональд мовчки, без своїх звичайних
жартівливих коментарів з приводу жінок і здоров*я, пішов і приніс мені чаю.
Хвилину він дивився, як я його п’ю, а я, щоб не дивитися на нього, оглядала паб.
На одній із його стін висіла дошка, де крейдою було написано:
105
Мама Стелли проїхала свою дистанцію на велосипеді в 1053 милі за 14,5 днів.
Спасибі всім, хто спонсорував поїздку, а ті, хто ще не заплатив, прохання
здавати внески.

Дональд певний час стежив за моїм поглядом, а потім узяв мене за руку і почав
говорити. Мені хотілося забрати руку, але це здавалося якось жорстоко.
Він розповідав, як я йому подобаюся, і як він не знає, чому, і як він багато про
мене згадував, і як йому було кепсько, коли я зникла, і що йому ніхто ніколи в
його житті так не подобався. І що якби я була не проти мати бойфренда-
шотландця… Я відчула, що зараз заплачу, якщо він не припинить.
-Послухай, — нарешті сказала я йому, — мені шкода тебе розстроювати. Ти добра
душа. Але я не буду твоєю дівчиною, бо я люблю іншу людину. Я саме тому й
пропала, бо не хотіла, щоб ти страждав.
-Тоді можна я буду твоїм другом?
-Так, звичайно. Я б дуже хотіла, аби ти був моїм другом. Тільки давай більше
про це не говорити. Мені це важко.
-Як ти хочеш, як ти хочеш, — відповів той, — але ти, будь ласка, більше нікуди не
зникай. Давай іноді просто будемо ходити на дрінк, або вечеряти разом, але ти
не зникай ось так незрозуміло куди. Домовилися?
-Окей.
Так ми знову почали зустрічатися з Дональдом. Час від часу ми йшли пити
пиво, наші розмови мало чим відрізнялися одна від одної. Він розповідав мені,
як у нього справи в пабі, як він грав у гольф на вихідних. Він планував
заснувати невеличку фірму, яка налагоджувала б комп’ютерні мережі, і
розповідав мені про те, як ідуть там справи, і ми обговорювали, як йому
здобувати нових клієнтів і скільки він зможе заробляти таким чином.
Одного разу ми домовилися піти в якийсь клуб, який він знав, і пограти в
більярд. Проте під кінець робочого дня задзвонив мій мобільний телефон, і
Дональд сказав у слухавку:
-Пола, я сьогодні не зможу з тобою зустрітися, бо я у Шотландії.
-Окей, — сказала я і збиралася додати: нарешті хоч згадаєш, як виглядає твоя
батьківщина. Проте він продовжив:
-У мене померла мати, я на похороні.
-О Боже, — ахнула я, — я тобі співчуваю. Ну тримайся там, подзвони, коли
приїдеш.
Дональд подзвонив через кілька днів. Ми зустрілися в якомусь черговому барі.
Він не виглядав убитим горем.
-Важко було? – співчутливо спитала я його.
-Ну так, але ж вона була вже дуже стара і хвора. Можливо, для неї це було
краще.
-Бачив свою родину?
-Ага, бачив усіх. Так дивно. У мене стільки нових племінників.
-У тебе є брати і сестри?
-Є, але… словом, вони мені не рідні.
-Тобто як?
-Я нерідний у своїх батьків. Тих батьків, які мене народили, я ніколи в житті не
бачив. Мене всиновила одна пара, потім, коли мені було років чотири, — інша.
Ось саме ця мама і померла, яка мене виростила. Дуже дивно: люди на похороні
говорили про неї, що вона тому допомогла так, тому так, робила якісь добрі 106
справи. Я всього цього не знав, а зараз хотів би її розпитати – а вона вже
померла. А мені раптом так захотілося з нею поговорити.
-Як же ти не знав, що вона робила добрі справи, якщо вона тебе всиновила і
виростила?
-Не знаю. Якось про це не думав, а тепер усі кажуть – вона була такою доброю
людиною.
-А своїх дітей з дружиною бачив?
-Ні. Їх я не бачив уже з десять років. Вона одружилася вдруге, діти мають інше
прізвище. Якщо вони захочуть, вони мене самі знайдуть. Усі знають, де мене
шукати. Мені так було б краще, щоб вони мене самі знайшли.
Ось як виявляється, подумала я. Не Дональд, а суцільна сімейна драма.
Ми трохи помовчали.
-До речі, через три тижні у мене день народження. Я святкуватиму в своєму
пабі; буде караоке, море пива… ти прийдеш?
-Ну звичайно. А що тобі подарувати?
-Нічого. Ти, головне, прийди.
Я одразу забула про його день народження. Проте до того часу Дональд знову
попросив мене вийти з ним на пиво і спитав:
-То ти прийдеш у середу на мій день народження?
Я мало не сказала: тю, а я й забула. Натомість я енергійно закивала головою.
-Так, звичайно.
-Ти ж дивись не забудь.
-Ні, ну що ти.
Спочатку я мала намір купити йому подарунок. Проте на думку нічого не
спадало. Щось із одягу – нецікаво, та й розміру я не знаю. Туалетна вода – надто
інтимно. Посуд – чого раптом? Зрештою я купила одну червону троянду і
вирішила, що досить.
У пабі було повно народу. Чоловіки були в костюмах, жінки – у сукнях-
коктейль. Я пошкодувала, що одягла джинси. Але, подумала я, не одяг
прикрашає людину, а людина – одяг. Це, звісно, зовсім не моя філософія, проте
коли ти у джинсах, а всі інші – ні, що тобі ще залишається.
-А де іменинник? – запитала я у якогось чоловіка, що потягував пиво.
-Зараз прийде. А ви його дівчина?
-Я його приятелька.
-Так ви, значить, не його дівчина?
-Ні, боюсь, що не зовсім.
Я подумала, що Дональд, можливо, розповів усім, що прийде його дівчина.
Ну…хрін з ним, подумала я, у нього сьогодні день народження.
-Принаймні поки що ні, — додала я. Чоловік із розумінням кивнув.
Із глибин бару показався Дональд. Я розцілувала його в обидві щоки і віддала
троянду. Його щоки і троянда здавалися однакового кольору. Дональд
представив чоловіка з пивом та мене одне одному:
-Це мій приятель Стів… А це – моя… — Дональд зробив значущу паузу, — моя
подруга. Пола.
Після цього мене було підведено до численних людей, які всі намагалися
купити Дональду дрінк, і представлено.
-Це Мері, моя перша клієнтка, я їй вечорами налагоджую комп*ютери. Вона
порекомендувала мене ось цій леді, Сюзан, — тепер це моя друга клієнтка. А це –
моя подруга Пола.
-Ну і що він, справляється? – запитала я. 107
-О, дуже добре, — Мері змахнула рукою, в якій знаходилася склянка, вибачте за
каламбур, Кривавої Мері. – Він дуже добре справляється.
-Я найкращий, — проголосив Дональд, — тільки декому це довго доходить.
Я промовчала, бо це «дехто», цілком очевидно, стосувалося мене. Ми обійшли
практично весь паб, і з сотня людей дізналася про те, що я – подруга Дональда.
Прийшов фахівець із караоке. Я одразу ж записалася виконувати пісню. Народ
так само активно записувався. Я обрала сумну пісню про любов Unbreak My
Heart. Мій голос мене саму вразив: від нього забриніли склянки у барі. Я вже не
співала багато років.
Колись я думала, що з мене вийде бард. Я писала пісні і їздила на фестивалі.
Одного разу на фестивалі сім років тому… але досить про це, все, тьху, хай йому
чорт.
Доспівуючи останні ноти, я надто близько піднесла мікрофон до губів, і на
ньому лишився слід моєї темно-червоної помади. Я вимкнула його і почала
стирати помаду.
Голос ззаду мене сказав:
-Хочеш промочити горло після співів?
За мною стояв чоловік років тридцяти п*яти, з пронизливими сірими очима, які
щось мені нагадували. Він не посміхався, а просто дивився на мене.
-Дякую, не проти.
-Що будеш?
-Лимонад.
Він приніс лимонаду і почав робити компліменти, мовляв, у мене такий гарний
голос… і взагалі я дуже гарна. Таку леді нечасто зустрінеш у пабі. Усе це він
казав без особливого ентузіазму. Мені захотілося, аби він припинив.
-Я абсолютно така сама, як і всі інші в цьому місці, — сказала я. – Звісно, при
цьому в глибині душі справді дуже гарна, але у тебе поки що не було
можливості про це дізнатися, так що не марнуй свого часу на компліменти.
-Ні, — сказав він. – Ти інша, бо ти жива. У тебе живі очі, тобі смакує лимонад, і
ти натхненно мені хамиш. А у мене навіть не вистачає енергії і бажання
намагатися затягти гарну жінку в ліжко. Зараз доп*ю своє пиво і піду спати, а
завтра піду на роботу.
Тут я збагнула, що здалося мені знайомим в його очах. Це були втома і
самотність.
-А чим ти займаєшся?
Він сказав, що працює в Сіті якимось фінансовим консультантом, і там у них є
один дуже гарний бар на двадцять четвертому поверсі, до якого мені неодмінно
слід зазирнути, бо там дуже гарний інтер*єр. Видно було, що думає він про
щось інше.
-Може, тобі потрібна якась допомога, — сказала я і тут же пошкодувала: це дуже
неввічливо – пропонувати допомогу, як ніби він без мене не справляється.
Пропонувати допомогу – це образливо.
-Допомога? – здивувався мій співрозмовник. – Ні-ні, у мене все окей, я просто
стомився.
Тут з іншого боку до мене підійшов Дональд і сказав на вухо:
-Ти хочеш їсти? Ми можемо звідсіля тихенько піти і повечеряти.
-Ага… зараз, я замовила ще одну пісню. Я її проспіваю, і тоді підемо. А куди ми
підемо?
-Вибирай, куди ти хочеш. До індійців, до китайців?
-До китайців. Хочу качки з ананасами. Чи, може, до індійців? 108
-Якщо хочеш до китайців, ходімо до китайців.
Знову настала моя черга співати. Під мій спів навколо розпочалися дикі танці.
Мені подобалося співати.
Фінансовий консультант із Сіті стояв, обпершись об бар, із пивом, дивився на
мене і, як мені здавалося, навіть почав посміхатися в якийсь момент. Я йому
підморгнула – просто так, від гарного настрою. Зрештою, пісня скінчилася, і я
почала шукати свою сумку. Дональд пішов по мій плащ.
-Уже йдеш?- запитав хлоп із Сіті. – Тебе як звуть?
-Мене звуть Пола.
-А мене Річард. Якщо захочеш прогулятися барами в Сіті – подзвони мені,
прогуляємося разом. Я в цьому пабі буваю нечасто, це мене приятель затягнув.
Я взяла його візитівку.
-Добре.
Її я засунула в кишеню в сумці, де вже було більше ніж треба непотрібних
візитівок. Треба повикидати весь цей непротіб, подумала я.
Прийшов Дональд із плащем. Сам він нічого зверху не вдягнув.
-А тобі не буде холодно?
-Я ж шотландець. Мені не буває холодно.
Ми прийшли до китайського ресторану. Дональд замовив собі ще пива. Я
сказала, що більше не можу його пити, проте він усе одно замовив і мені.
-Я хочу купити тобі пиво, — наполягав він. – Будеш ти його пити чи ні – твоя
справа.
З такими кавалерами недовго й без печінки залишитися, подумала я.
-Я тобі хочу дуже подякувати, — завів раптом мову Дональд. – Це був найкращий
день народження в моєму житті. А все тому, що ти на нього прийшла. Це був
найкращий подарунок.
-Ну, прошу, — я зовсім не відчувала, що заслуговую будь-якої подяки.
-Ні, справді, дуже-дуже дякую.
-Та на здоров’я.
Ми поїли. Дональд допив своє пиво. Я озирнулася навколо: ми виявилися
практично єдиними відвідувачами, які лишилися в ресторані. Була вже північ.
-Може, пішли до мене в гості, — запропонував Дональд. – Я тут живу недалеко.
У мене багато гарної музики, можемо її послухати.
Тільки не це, подумала я.
-Знаєш, якось іншим разом. Мені завтра дуже рано вставати на роботу.
-Можеш у мене й переночувати, щоб не їхати додому.
-Ні, я все-таки маю їхати додому. Дуже тобі дякую за вечерю і за чудове свято.
Мені дуже сподобалося. Проведеш мене на автобус?
-Пола, ти ж знаєш, що я не пущу тебе на автобус. Якщо ти маєш їхати, я тебе
відвезу на таксі.
Ми вийшли з ресторану, і до нас одразу підвалила купа чорних водіїв мінікебів.
Дональд домовився з одним – за п’ятнадцять фунтів до мене і назад, на
Ліверпуль-стріт. Як на мене, це було несусвітенне здирство. Проте як на
лондонські ціни, це були копійки.
Дональд сів у таксі разом зі мною, на заднє сидіння. Він уже досить готовий,
подумала я. Він спробував знайти мою руку, проте я завбачливо сховала її в
кишеню. Зрештою він заговорив.
-Пола, ти знаєш, що я до тебе відчуваю.
-Так.
-Ти ще не хочеш шотландського бойфренда? Може, у мене все-таки є шанс? 109
Я мала сказати – ні, жодного. Проте у нього все-таки був день народження.
-Давай про це якось іншим разом поговоримо.
Ця відповідь викликала у нього радість, якої я не сподівалася.
-Отже, ти не кажеш «ні»? Чудово! Ти не сказала «ні»!
Я зітхнула.
-Ще раз дякую, що прийшла на мій день народження. Може, запросиш мене на
каву?
-Обов’язково, але іншим разом. Треба лягати спати.
Ми розцілувалися в щічку, і я пішла додому. Ніколи, казала я собі, доки
підіймалася сходами до своєї шпаківні, ніколи в житті з Дональдом зустрічатися
більше не варто. Він у мене закоханий, він упертий, він буде свого добиватися і,
можливо, рано чи пізно доб’ється, наприклад, якщо Джим знову не приїде, і я
випадково нап’юся з цього приводу. І тоді мені від нього взагалі не вдасться
позбутися в житті. Я відчинила двері і гепнулася на ліжко.
А що, якби я жила в одному місті з Джимом, подумала я. Де гарантія, що я отак
само не просила б його про любов. Хто поклявся б, що я не була б на місці
Дональда, готова навіть стати на коліна, аби випросити хоча б одну ніч разом,
та що там ніч – хоча б коротку зустріч у барі. А Джим, можливо, так само як я,
лежав би у ліжку поруч зі своєю дружиною і думав би, що мене стало забагато,
я забагато дзвоню і забагато від нього хочу, і що зі мною треба покінчити
якомога швидше.
Наступного дня Дональд надіслав мені листа електронною поштою, подзвонив і
скинув текстове повідомлення на мобільний. Я відповіла тільки на листа,
написавши, що вечір був дуже гарний і що я йому бажаю всього тільки
найкращого. Гуд бай. Якби він не був закоханий, подумала я, цього було б
досить. Але закохана людина сліпа і глуха до таких нюансів, а іноді – навпаки,
уявляє собі проблеми і страждання там, де їх немає.
Дональд дзвонив мені далі, проте я не відповідала і його повідомлення на
автовідповідачі стирала не слухаючи.

Категорія: Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.