Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

ОКСАНА

Одного дня мені подзвонила Оксана.
-Мене попросив подзвонити тобі Дональд, спитати, чи ти жива і чи з тобою все
гаразд, — сказала вона. – Я підозрювала, що все гаразд, просто ти не хочеш із
ним зустрічатися.
-Так і є.
-Ну, тоді, може, зі мною зустрінешся, кави вип’ємо.
-З задоволенням.
Ми зустрілися і пішли пити каву. Але справа була увечорі, і я запропонувала
випити трохи червоного вина.
-Я не можу, — сказала Оксана, — але ти собі пий, а я візьму кока-колу.
Я сказала, що тоді також не хочу, і взяла дві кока-коли.
-А чому ти все-таки ніколи нічого не п’єш? — запитала я. – Ти ж навіть у школі
пила вино на спортмайданчику.
-Не можу, — повторила Оксана. – Організм не дозволяє.
-А що у тебе таке з організмом? – засміялася я. – вбудований моралізатор, який
не дає пити і курити?
-Та ні, — сказала Оксана, — у мене ВІЛ, і мені треба берегти імунну систему.
-У тебе що? – не розчула я.
Оксана мовчала і дивилася на свою склянку кока-коли. 110
-Що у тебе? Я не почула.
-ВІЛ.
-О Боже.
Оксана зіщулилася, неначе чекала, що я її зараз ударю чи встану і втечу. Я
намагалася осягнути ситуацію, переварити те, що вона мені сказала, зрозуміти,
як так вийшло, що я раптом про це дізналася, і нарешті сказати щось у
відповідь, проте у мене не виходило. Все це було надто несподівано.
Мені було її страшенно шкода. Оксана сиділа і мовчала. Напевно, вона давно
хотіла поділитися цим, і зрештою випалила в мене цією своєю найбільшою
таємницею, а тепер зі страхом чекала мого вироку, як ніби зізналася, що вкрала
у мене щось цінне.
Що казати, було невідомо. Ми всі люди освічені і знаємо все про ВІЛ та СНІД,
ми співчуваємо тим, хто із ним живе, і таке інше, і не хочемо, аби вони
відчували, що їхнє життя закінчилося, хочемо показати їм підтримку, бла бла
бла, і далі по тексту.
Але як ти маєш реагувати, коли твоя подруга тобі каже, що у неї ВІЛ?
Посміхнутися, ляснути її по плечу і сказати, що це нічого?
Раптом я подумала, що я просто дурна. Як я переймаюся із приводу різних
дурниць, всякої там любові і таке інше. Наскільки я не ціную того, що я не
знаю, коли помру.
-А коли поставлено діагноз – давно? – нарешті спитала я.
-Десь три роки тому.
-Тому ти і виїхала?..
-Насправді так. Удома все одно рано чи пізно дізналися б. А тоді – що робити?
Вішатися? Роботи не буде, родина тебе боятиметься, яка-небудь медсестра
розпатякає на весь район. Полтава – місто маленьке, всі страхатимуться від тебе
як від чуми.
-Справді, — сказала я. – У Лондоні краще. Тут доки ти не помреш, нікому до тебе
немає діла. А в якій стадії хвороба, що лікарі кажуть? Я читала, що треба
стежити за чимось у крові, не пам’ятаю, як воно називається, і пити вітаміни. Ти
стежиш?
-Воно називається СД-4, — відповіла Оксана. Вона перестала дивитися у свою
кока-колу і підняла голову від столу. Найважче вона сказала, я не злякалася і не
втекла, все було начебто як раніше, і подальша розмова могла принести тільки
полегшення.
Мені було дуже її шкода. Мені хотілося її обійняти, але я такого ніколи не
робила, і це, здавалося мені, виглядало б дивно. Оксана подумала б, що я
думаю, що вона скоро помре абощо. Мені хотілося робити все правильно,
реагувати так, як ніби це просто ще одна хвороба, така, як герпес. Ти ж не
притискаєш до грудей людину, коли вона каже, що в неї герпес? Людей
обіймають, коли у них горе. Але ж ВІЛ – це і є горе.
Чи я знову все переплутала у простих, найважливіших людських емоціях? Я у
них не дуже розбираюся.
-Розкажи мені все по черзі, — сказала я. – Як ти дізналася?

Категорія: Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.