Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

РОЗПОВІДЬ ОКСАНИ

-Узнала я від мого чоловіка. Я тобі казала, що вийшла заміж на першому курсі,
Стас був старший на три курси. Ми прожили два роки нормально, а потім він
сколовся. Ми спочатку і не помітили з його батьками, а потім він перестав
ходити на заняття, казав, що йому нецікаво, що все одно там нічому не навчать, 111
що життя не має сенсу і так далі. Він постійно пропадав зі своїми друганами, які
так само казали, що все навколо фігня, світ несправедливий. Усі вони кололися
– мабуть, аби зробити світ більш справедливим.
Я помітила, що Стас почав приходити додому із якимись масляними очима. Я
кажу його мамі – він, мабуть колеться. Вона почала на мене кричати, що як я
можу таке подумати про її сина. Він якось знову прийшов із масляними очима, і
я його спитала, чи він колеться. Він сказав ні. Я кажу, ану покажи руки. Він
мені сказав, щоб я відчепилася від нього, сказав ні, значить ні. Після цього я
точно знала, що він колеться, а його мама точно знала, що ні, бо він так сказав.
Їм до останнього не хотілося нічого знати. Може, якби вони зразу зрозуміли, що
у родині біда, щось можна було б зробити. А так вони відмовлялися бачити, що
їхній син колеться. Коли не знаєш, воно легше.
Його спіймала міліція з маковою соломкою, і йому, щоб не сісти в тюрму, треба
було пройти лікування. Він ліг у лікарню в Харкові, тоді казали, що там дуже
гарна лікарня, і його точно вилікують.
Він виписався через місяць. Лікар казав, що він дуже свідомий, розуміє, що
колотися не треба, і більше не буде. Через три дні Слава знову вколовся. Після
того його знову піймали і посадили на два роки. Він вийшов через півтора і
коловся в тюрмі весь час. Їм там приносять і ширку, і шприци, і все таке.
Звідтіля він вийшов з ВІЛ. Мені він нічого не сказав. Я думала, що він у тюрмі
зміниться. Ясно, що він таки й змінився, але тільки на гірше. Йому вже було
насрати, Полю, на всіх – на мене, на своїх батьків і так далі.
Через місяць він почав колотися так, що я думала, що він помре. Він, мабуть,
цього й хотів.
Йому було вже все одно, чи він мене заразить чимось, чи ні. Поля, це був жах.
Ми жили з його батьками в Харкові, і він виносив з дому все – кришталь,
золото, потім почав зривати і нести на базар килими, продавати батькові
костюми. Я не витримала і поїхала в Полтаву до батьків. Його родині сказала,
що більше не можу.
Вони мені – а що ж ти його не вберегла? А я кажу – а ви чого його не вберегли?
Ви ж його ростили? Треба було не купувати йому дорогих цяцьок, не балувати і
не розповідати, що всі навколо погані, а один тільки він гарний. А то отримає
Стасік трійку на екзамені – викладачі винні. Вони йому тоді купують щось, аби
він утішився. Не ходить на пари – значить, дитині там нудно. Став Стасік
наркоманом – значить, жінка не вберегла.
Повір мені, наркоманів ростять їхні батьки. Коли він у них просив гроші, що
вони, не знали, що він на них купить ширку? Знали. Чого давали? Я просила –
не давайте йому грошей. Ні, кажуть, він же просить, як йому не дати.
Їм, звісно, теж було дуже важко, особливо коли він почав виносити речі з дому.
Але вони так і не зрозуміли, що відбувається. Думали, що він скоро сам
перестане, він же завжди був такий найкращий.
Значить, я поїхала в Полтаву. Йому самому було все одно, хоч би я навіть
померла у нього перед очима. Його друзі йому ширку більше на дурняк не
давали, якби він мене міг продати за дозу, він не задумався б ні на секунду.
Одного дня мені подзвонила мама Стасіка і сказала, що він при смерті у лікарні.
Була зима, його десь підібрали у підворітті напівмертвого після ширки. Я
поїхала в Харків його провідати. Все-таки чоловік.
Він, Полю, був уже геть ніякий. Сині руки і ноги із абсцесами, худий, його
ламало… він мені досі сниться по ночах. Мені самій уже не хотілося жити. Всі
мої надії на майбутнє, все, що я хотіла від цього життя, — усе забрала його 112
ширка. Мені було важко навіть повірити, що я колись любила цю людину,
хотіла з нею мати дітей. От він там помирав, а мені його навіть не шкода було.
Він забрав у мене півжиття.
Там мені лікар і сказав, що у нього ВІЛ. У самого Стасіка був уже не тільки
ВІЛ, а й туберкульоз, і гепатит – усе, що іде разом із ВІЛ у наборі.
Я три дні просиділа вдома, запершись у себе в кімнаті, а потім пішла в
анонімний центр і перевірилася. У мене також був ВІЛ. Я спитала лікарку, що
це за хвороба, скільки я зможу прожити, які є ліки і скільки вони коштують.
Вона сказала, що я можу прожити ще років десять, доки не почнеться СНІД, що
організм у мене поки що сильний, що треба стежити за імунною системою, і що
ліки є, але вони дорогі.
Я тоді зібралася, позичила грошей, купила курс навчання англійської мови, мені
пощастило – дали візу, приїхала сюди і ось тут і живу. Скоро треба буде
продовжувати візу. Якщо не дадуть нової, доведеться лишатися нелегально. Що
сталося з моїм колишнім чоловіком, я не знаю. Мабуть, помер.
Я тут не так багато заробляю, але в разі чого мені вистачить на лікування. А з
лікуванням я зможу прожити ще довго. Якщо зможу тут прожити подовше і
отримати громадянство, то, може, зможу отримувати ліки від держави. Я так і
хочу зробити. Було б краще це зробити пошвидше, щоб я могла народити
дитину, поки ще організм сильний і є великі шанси, що дитина буде здорова.
Я зараз великий експерт у медицині, знаю, що відбувається у мене у клітинах,
що на мене чекає і таке інше. Але у мене немає якихось інших великих планів.
Усі плани – просто жити. Настане літо, якщо будуть гроші, поїду на море,
відпочину.
Я їм вітаміни, фрукти, кинула палити. Це все позитивно впливає на імунну
систему. Я ходила кілька разів у місцевий клуб для ВІЛ-позитивних. Там можна
поговорити, всі підтримують одне одного.
Там є хлопець, який мені подобається. Я не знаю, як він заразився, і мені все
одно. Можливо, ми з ним будемо зустрічатися. Це взагалі було б дуже добре,
якби у мене хтось був, бо самій страшенно погано, немає з ким поговорити про
це все, а воно знаєш як давить на груди? Але, звісно, на роботі у мене ніхто не
знає. Не кажи Дональду, будь ласка.
-Що я, зовсім з глузду з’їхала, — сказала я.
Ми трохи помовчали, я перетравлювала всю цю історію.
-Наступного разу, коли ми зустрінемося, — нарешті сказала я, — будемо пити
кефір. Мені це також піде на користь.
Ми ще трохи поговорили про те, що добре вже те, що є антиретровірусні
препарати, які подовжують життя. А потім, можливо, і ліки винайдуть.
Нарешті був час іти додому. Найбільшою проблемою було виміряти точний час,
скільки треба обніматися на прощання. Треба було так, аби все було як завжди.
Не менше, як ніби я не хочу тепер із нею обніматися, але й не більше, щоб не
здавалося, що я демонструю, яка я я класна і все чудово розумію.
-Я тебе так і не спитала, як ти поживаєш, — сказала Оксана, коли з обніманням
було покінчено. Як мені здавалося, все пройшло успішно.
-Я поживаю більш-менш як завжди, але не буду прикидатися, що після всього
цього у мене є натхнення розповідати, — зізналася я. – Давай як-небудь
пошвидше знову зустрінемося, і я тобі скаржитимуся на свої дріб’язкові
проблеми, а то у мене зараз язик не повертається.
Оксана засміялася. 113
-Я дуже рада, що тобі все це розповіла. Так тяжко, коли нема з ким поговорити.
Тільки я боялася, що ти злякаєшся мене.
Я спочатку подумала, що треба зробити вигляд, що мене обурює таке
припущення. Проте думала я занадто довго, і інсценізувати обурення було
запізно.
-Ніколи не знаєш, як люди реагуватимуть, — сказала я. – Звісно, страшно
говорити. Я б, мабуть, мовчала.
-Ти собі просто не уявляєш, як тяжко постійно мовчати і думати: а якби оці
люди знали, що у мене ВІЛ, усі б боялися мені руку потиснути.
-Чесно кажучи, заразитися справді страшно. Я знаю, — поспішила додати я, — що
заразитися не так просто, але навіть коли ти розповідаєш про це, це страшно
слухати.
-Ну, а я вже заразилася, — сказала Оксана. – Мені вже не страшно нічого.
З Оксаною ми зустрілися через кілька днів. Я дуже намагалася, щоб усе було як
завжди, і воно майже так і було. Потім ми ще зустрілися, і все було ще більше
схоже на як завжди. На четвертий раз я вже не намагалася, щоб усе було як
завжди, бо намагатися було не треба. Ми пішли в якийсь бар, узяли собі по
кока-колі і строїли очки хлопцям у барі, а потім згадували старі добрі часи у
школі. Нам було весело. А потім я забула, що в Оксани є якийсь вірус. Тобто я
про це, звісно, знала, але тільки якщо спеціально пригадати або якщо ми
говорили про здоров’я. Так ми з Оксаною перемогли ВІЛ, якщо не фізично, то
морально.
Тільки після цього мені почало снитися, що насправді ВІЛ у мене, і я
розповідаю про це Оксані, а вона сміється з мене, відвертається і йде. А я тоді
простягаю до неї руки, а вона від мене йде, а я від цього беру і помираю. Досить
неприємний сон, відверто кажучи. Таких снів нікому заводити не раджу.

Категорія: Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.