Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

АНГЛІЙСЬКИЙ ЧАЙ

Чай у нашій їдальні подавали у пакетиках. Для того, щоб про це не думати,
легше всього залити його молоком. Як колись сказав старий Девід, єдине місце,
де в Лондоні подають нормальний чай, це наша кухня. Це чиста правда, хоча я
підозрюю, що і він не проти іноді сьорбнути водички з пакетика.
Протягом усього мого перебування у місті-герої я пила нормальний чай тільки
коли робила його сама. Не вірте вікторіанським романам! Ніхто не п’є чаю о
п’ятій, ніхто не цідить його через ситечко, максимум виловлює ложкою пакетик
із чайника і викидає його до сміттєвого відра, а файв-о-клок є тільки в готелі
Рітц, де треба замовляти чай за три тижні вперед, платити гроші, одна думка
про які вишибала у мене сльозу, і до того ж бажано бути при цьому групою
японських туристів із великими фотоапаратами. І все одно жодної гарантії, що
на дні чайничка ви не виявите потонулого принишклого чайного пакетика.

Ні, ні, фу. Краще залити молоком одразу і не думати про це. Навіть та водичка
кольору дитячої несподіванки у склянці із металевим підстаканником, що її
можна отримати у найстрашнішому поїзді, відомому людству, — поїзді Київ —
Івано-Франківськ, — навіть ту субстанцію іноді я згадувала як Чай, коли,
сходивши вже енний раз до їдальні, я сідала до комп’ютера і підносила до губ
рідину за двадцять два пенси, яка часом викликала у мене невротичний кашель.
Але, щоправда, у Франції чай набагато гірший. Він удвічі дорожчий, ніж кава, і
на смак не схожий навіть на помиї, настільки він ніякий. Як у тому анекдоті –
підходить офіціант до відвідувача і каже: «Чай чи кава, мсьє?». Мсьє каже:
«Кава». Офіціант: «А от і не вгадали, чай».

Я встигла передумати все це, доки заливала два пакетики окропом. Раптом я
знову згадала про Террі, який сидить у Багдаді посеред вогню, здригнулася і
обпекла собі руку гарячим чаєм.
-Твою мать, — сказала я пошепки, хоча, мабуть, і так би ніхто не зрозумів. Біль
від опіку нагадала мені про пекло, в якому сидів Террі.
Я бачила, чула і читала про стільки людських трагедій, а ще більше комедій і
фарсів, що якби сприймала це серйозно, то збожеволіла б просто назавжди.
Мені й так снилися шахтарі, яких я все ніяк не могла навчитися сприймати як
матеріал.
Але Террі – це не матеріал. Це людина, яка працює під кулями в Багдаді. Я
спробувала підсумувати свої думки якою-небудь сентенцією і не змогла.
Приїхав ліфт, і, оскільки в обох руках у мене було по чаю, хтось, ввічливо
посміхнувшись, натиснув на мій поверх.
-Дуже дякую, — сказала я нібито здивованим голосом, ніби не могла і
сподіватися на таку шалену доброту, подивилася на нього і кліпнула віями.
Хтось, хто являв собою молодого мужчину, розплився у задоволеній посмішці.
Як же їм легко зробити приємне, подумала я. 117
-Полю, може, ти перевіриш новину про завал у шахті? Мені здається, там менше
загинуло шахтарів, — сказав мені співробітник Нік, очевидно, просто щоб
показати мені, що він теж має дотичність до журналістики.
-Ні, — коротко і досить грубо сказала я. – Я у шахтарях, слава Богу, розбираюся.
Якщо я написала, що загинуло семеро, значить, загинуло семеро. І буде ще
більше.
Спіймавши облизня, Нік пішов собі далі. Інформагентства передавали, що
пошуки інших завалених шахтарів досі тривають.
Я взяла себе в руки і набрала номер супутникового телефона Террі. Номер не
відповідав. Тоді я набрала номер його звичайного мобільного, проте він,
звичайно, в Багдаді не працював. Тоді я твердо вирішила взяти себе в руки і
думати далі про щось веселе.
Веселе не примусило себе довго чекати.

Категорія: Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.