Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

МАЛЕНЬКА РИБКА

— Полю, дивись, я знайшла цікаву історію про маленьку рибку, — сказала мені ще
одна співробітниця, сьорбаючи чай. Звали її Кет. Ми познайомилися недавно,
коли вона вийшла із декрету. Кет була дуже вродливою. Мені хотілося таке
волосся, як у неї, — довге, каштанове, блискуче. Або принаймні попробувати, яке
на дотик волосся у неї. От було б добре, якби вона зі мною подружилася, думала
я, ми б тоді ходили по магазинах у пошуках розпродаж, говорили б про дорогу
косметику, про чоловіків і таке інше, а я б тоді якось звела розмову на фарби
для волосся або щось таке, і тоді у мене була б цілком законна причина
торкнутися до її волосся і не виглядати при цьому дивно.
Тому я намагалася сідати за сусідній з нею стіл, аби поступово з нею
подружитися і потім дивитися скільки завгодно, як її волосся зміїться по плечах.
-Про яку ще маленьку рибку? – буркнув зі свого кутка ще один наш
співробітник, якого звали Юра.
-Про принцесу, яку називали маленькою рибкою, яка отруїла свого чоловіка і
вийшла заміж за продавця каштанів.
-ЩО??.. – сказали ми в один голос.
-Та ось, можете взяти почитати.

ІСТОРІЯ ПРО МАЛЕНЬКУ РИБКУ
У столиці Таїланду місті Бангкок суд ув’язнив на 6 років жінку, яка отруїла
свого чоловіка, що належав до королівської родини, аби втікти зі своїм
коханцем, продавцем каштанів.

Суд почув від прокурора, що Чаласай Югала додала отрути до чашки кави
свого чоловіка, принца Тітафана Югала, аби зробити його непритомним на
пвений час і втекти з палацу.

Принц впав у кому і помер через 8 днів.

Принцеса Чаласай, відома у Тахланді під прізвиськом Маленька Рибка, довгі
роки була коханкою принца до їхнього одруження, а отруїла його у віці 23-х
років. Принцеві було 60.

Отруєння сталось 95 року, відтоді Чаласай вийшла заміж за продавця
каштанів і народила від нього сина». 118

Прочитавши новину, Юра пожував губами і заявив:
-Усі жінки такі, ви всі однакові. Отруїла бідного принца, щоб вийти заміж за
продавця каштанів. Оце показує вашу жіночу натуру.
Я зауважила, що щось тут не те:
-Так вона ж отруїла принца сім років тому, а посадили її тільки зараз. Це якась
несправедливість.
-Ага, — погодилася Кет.
Юра багатозначно мовчав.
-Ну скажи вже щось, — дозволила я, — я ж бачу навіть по твоїй спині, що тебе
розпирає від коментарів.
-Я не буду нічого казати, вона сама за себе все сказала. Всі ви такі. Всі жінки
однакові. Вам вірити не можна.

Зрештою біля мене утворилася купа пінопластових стаканчиків, що в них
продають пакетиковий чай у нашій кантіні. Я встала і згребла їх в одну купу,
щоб викинути, коли в листах з’явилося ще дві новини з агенцій. Зі стаканчиками
в лівій руці, схилившись над столом, я відкрила лист із новиною, і ця новина
була про те, що на шахті такій-то рятувальники знайшли живого шахтаря, якого
завалило під час вибуху метану вчора ввечорі.
Я застигла коло комп’ютера, гарячково читаючи далі. Шахтар, писалося там,
увесь цей час чув стуки рятувальників, які його шукали. Двадцять вісім годин
він провів у завалі, де, на щастя, було досить повітря для нього одного. Якби
живим залишився ще хтось, можливо, вони задихнулись би там обидва.
Новина була короткою – тільки повідомити, що він живий. Я швидко викинула
пінопластові стаканчики і кинулася писати новину про вибух у шахті. Ще
пишучи, я вже відчувала, що в мене все більше стискає нутрощі. В вухах почало
дзвеніти все голосніше і голосніше, і зрештою я перестала чути голоси
співробітників. Я люто писала новину, намагаючись ні на що не зважати, і в
мить, коли я поставила останню крапку, в вухах почувся якийсь тріск, ніби від
вистрілу, а перед очима потемніло.
Я швидко побігла в туалет. Там, незважаючи на присутність якоїсь мимри, що
стовбичила біля дзеркала, я зірвала окуляри, відкрутила холодну воду і
гарячково хлюпнула її на обличчя. Струмочок потік мені за комір. Я хлюпнула
ще. Це дещо привело мене до тями. Мимра зайшла в кабінку робити те, за чим
прийшла. Слава Богу, подумала я.
Чому ж мені так погано? Мабуть, піднявся тиск, а може, впав, або ще що-
небудь. Вуха й далі були закладені, в них щось дзвеніло. Із дзеркала на мене
дивилися мої власні очі із широченними пульсуючими зіницями. Я закрила
обличчя руками. В моїх вухах одразу залунав стук відбійних молотків, а сама я
була шахтарем, що двадцять вісім годин чув стукіт рятувальників, то ближче, то
знову далі, і вже почав втрачати свідомість.
Припини, істеричко, думала я. Зараз же оце припини, як це називається?
Перепрацювала? Піди почитай газету Сан, візьми кілька вихідних, купи собі
нові панчохи.
Я вмилася знову і сказала вголос:
-Шла Маша по шоссе и сосала сушку. Наша верба найрозкорчакумакуватіша.
Скоромовки вийшли у мене з першого разу, і поступово все почало повертатися
до норми. Божевільні очі, від яких залишалися тільки чорні чоловічки,
поступово ставали нормальними зеленими очима. Я ще раз умилася, цього разу 119
вже спокійно, і витерлася одноразовим рушником. А що ж та мимра досі робить
у туалеті, подумала я? В ту ж мить із кабінки почулося довге і смачне пердіння,
ніби на сніданок хтось об*ївся бобів на тості, і тепер його дме.
О’кей, час валити звідси, подумала я і пішла назад до свого комп’ютера.
За час, доки я повертала собі звання нормальної людської істоти, надійшло іще
кілька повідомлень із агенцій. Одне з них повідомляло подробиці про
врятованого шахтаря. Він розповів, що дуже змерз і обмотувався своїми
онучами, щоб не померти від холоду. Він також сказав, що мало не збожеволів,
доки слухав, як стук рятувальників, що його шукали, то віддалявся, то
наближувався.
Я почала читати інші повідомлення агенцій. Залишимо бідолашного шахтаря
його родині та дітям, подумала я. Реальність знову оточувала мене, сонце било
мені в очі, треба було вставати і закривати жалюзі, після цього треба було йти
ще по чай і, можливо, шоколад, а після цього закінчувався робочий день.

Категорія: Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.