Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

ЗАМОК ТІНТАГЕЛЬ

Одного чудового дня я збагнула, що втомилася від Лондона. Я його, звісно,
дуже любила, але він мене задовбав. Усе цвіло і розпускалося, але і це мене
добивало. Чого це я повинна сидіти в Лондоні і милуватися нещасними трьома
нарцисами в вазонках серед брудного асфальту. Я зібралася і поїхала в
Тінтагель.
У Тінтагель я хотіла давно. Я про нього знала тільки те, що там одне одного
покохали Трістан та Ізольда, а більше нічого. А мені більше нічого було й не
треба. Тінтагель виявився в Корнуоллі. Про Корнуолл я також знала тільки одне
– що там є море і пиріжки.
Я довго їхала автобусом із пересадками. Поки я доїхала, з’їла корнуольський
пиріжок і знайшла свій готель, стемніло. Треба піти хоч подивитися на море,
подумала я, а то весь день провела в автобусі.

Коли я вийшла прогулятися, було вже пів на одинадцяту. Я знала, що надворі
буде холодно, а оскільки я збиралася до моря, то одягла светра під куртку. Але
до моря я не дійшла.
Десь на півдорозі мою увагу привернув гамір і музика, що йшли з відчинених
дверей якогось закладу. Я подумала буквально кілька секунд – і зайшла
досередини. А всередині буяло нічне життя.
Одразу мені в очі потрапили промені стробу. Біля входу був бар, далі —
танцмайданчик. І вже на цьому танцмайданчику було всякої тварі поштучно. Я
почала роздивлятися навколо.
Три чверті відвідувачів бару були чоловіки, половина з них – геї. Біля мене
стояла парочка, один вищий, із фарбованим волоссям, стрункий хлопчик, біля
нього – корінастий мужчина із пивом в одній руці, а другою він тримав 121
хлопчика за сідницю. За стійкою бару сидів трансвестит, уже досить похилого
віку, у білій перуці, з червоними губами і накладними віями. Він щось мурмотів
до бармена, грубі чоловічі руки, затягнуті в білі рукавички, тримали келиха з
коктейлем. Я взяла собі пляшку якогось блакитного напою, після чого почала
рухатися вглиб.
Танцмайданчик біснувався. Я стала поруч, щоб було краще видно, і підперла
стінку. Переді мною в обнімку танцювали дві подруги; то одна присідала,
пристрасно проводячи долонями по ногах іншої, то друга відхилялася назад,
закидаючи голову, облизуючи губи і беручи руками себе за груди. Ще одна
панянка, піднявши руки над головою, ритмічно рухалася поруч спиною до мене.
Її джинси були на неї замалі, досить пристойний шар сала вибивався з-під
ременя, а коротка майка залишала добрих десять дюймів голої спини. На це, як
мені здалося, була своя причина – на спині у неї красувався витатуюваний
зелений дракон із парою червоних квіточок. Справді, якщо вже мати таку красу
на спині, чого ж її не показати.
Повз мене в напрямку вбиральні пройшла парочка, тримаючись за руки. Очі в
обох здавалися масними. Я мимохідь зазирнула в очі дівчині – вона була під
героїном. Повільно, не випускаючи рук одне одного, вони зникли за дверима.
Коло мене підійшли і стали двоє гоміків досить похилого віку. Вони не мали
наміру танцювати, а стояли і ніби чекали на щось.
По підлозі стелився азотовий дим, стробове світло то вихоплювало чиєсь
обличчя, чи руку, чи плече, то перестрибувало на щось інше. Коли я здогадалася
глянути вправо, з’ясувалося, що діджей працює прямо поруч зі мною. Він
помахав комусь рукою і послав повітряний поцілунок, і спочатку я подумала,
що він також гей. Проте на гея він був не надто схожий, незважаючи на сережку
в вусі і пірсінг на брові. Він помітив, що я дивлюсь на нього, і помахав рукою.
Губи майже як у Джима, подумала я. Ну що ж. Я зауважила, що мій зовнішній
вигляд не надто підходить до обставин. Доведеться провести певний час у
туалеті.
Я штовхнула двері, за якими щойно зникли двоє героїнщиків, і піднялася
сходами до вбиральні. Коло дверей з написом «Джентльмени» (що, можливо, не
дуже відповідало тій публіці, яка в них ломилася) стояла величезна черга. Як я
вже згадувала, чоловіків у цьому барі було куди більше, ніж жінок. Навіть коли
я зайшла до жіночої вбиральні, з першої ж кабінки вийшов хлопець із відсутнім
виглядом, як буває, коли скуриш забагато плану. Я зайшла туди і почала
наводити порядок.
Спершу, звісно, я зняла светра, залишившись у футболці із значком фірми Найк
і написом Just did it. Я зняла окуляри, акуратно склала їх до футляру, витягла
контактні лінзи і їх вдягнула, намагаючись не впустити у брудну раковину.
Після цього я дістала тональний крем, подивилася на нього і поклала назад. При
такому фіолетовому світлі ще невідомо, що краще, — з ним чи без нього.
Далі настала черга очей. Я намалювала густі чорні стрілки, потім темні тіні… вії
я майже ніколи не фарбувала, бо вони й так завжди були чорні й довгі, але в
таких випадках можна. Через хвилину із дзеркала на мене дивилися очі, які
бачив мало хто з моїх знайомих, — просто блядські.
Справившись із цим, я перейшла до губ. Пару штрихів на контур, блискуча
криваво-червона помада – рідна мать не впізнає. Гелю для волосся я, звісно, з
собою в сумці не ношу, проте для таких випадків є вода з-під крану. 122
Зализавши волосся назад, я подивилася на себе у дзеркало і залишилася
задоволена результатом. Порившись іще в косметичці, я знайшла малесенький
флакончик парфумів і вилила на себе велику дозу.
Все-таки не вистачало якогось фінального штриха. Ну, звісно, я ж збиралася йти
дивитися на нічне море і місячну доріжку, а не знімати ді-джеїв. Проте немає
такої проблеми, яку не можна було б вирішити.
Я дістала манікюрні ножнички і акуратно надрізала горловину футболки, а
потім її надірвала до середини грудей. Ось так, чудово. Тепер напис Just did it не
залишав узагалі жодних сумнівів про те, що мається на увазі.
Ну що, тепер на танцмайданчик.
Я повернулася донизу, віддала сумку бармену і з розмаху кинулася в ритм
музики. Поруч ошивався якийсь неприкаяний відвідувач із пляшкою такого ж
напою, як і в мене. Я підійшла до нього, поклала йому руку на плече – ту, де не
було пляшки, — і ми почали танцювати. Хотілося витворити щось незвичайне,
але ж не можна чекати, що ти покажеш усім, де раки зимують, використовуючи
першого-ліпшого партнера, якого вхопиш на танцмайданчику.
Музика входила в один ритм із моїм серцебиттям, я міцно притислася до свого
випадкового партнера тим місцем, яким належиться притискатися у таких
випадках, час від часу перехилялася назад і ковтала свого напою із синьої
пляшечки.
Музика змінилася, почалося техно. Я покинула свого партнера.
Навколо біснувалася юрма, строб знову вихоплював чиїсь руки, коліна, пляшки.
Хвиля звуку відлунювала в моїх нутрощах, і за якийсь час я забула про все на
світі. Дим піднімався мені до колін, мене захоплював ритм, більше нічого на той
момент не існувало.
Проте екстаз на данс-полі не триває вічно, хоча б тому, що тіло має свої ліміти.
В якийсь момент я задихалася і відійшла перепочити, підхопивши свою пляшку
із хімічним синім напоєм. Я знову підперла стінку коло ді-джея, він провів
поглядом якусь пару гоміків і раптом зауважив мене.
-Гей, ти ж щойно була в окулярах. Ой, ні, це була не ти, — придивившись
уважніше, сказав він, — просто схожа фігура.
-Окуляри недовго і зняти, — відповіла я, підходячи ближче. – Як працюється?
-Нічого, дякую, багато народу сьогодні. Жарко, та ще й цигарки скінчилися.
Я простягнула свою пачку Голуазу.
-Голуаз? У нас таких не продають. Ти француженка?
-Ні, звичайно, хіба у мене французький акцент?
-Хіба щось можна розібрати під ту музику, яку я зараз граю.
Він закурив голуазину.
-Що тобі поставити? Що хочеш послухати? Шакіра підійде?
-О, наша любіміца, — з задоволенням сказала я. Так її називав Оллі. – Підійде.
Але я дещо стомилася танцювати, якщо ти не проти, я тут постою.
-Звичайно, я не проти. Я Саймон, а тебе як звуть?
-Пола.
-І пиво в мене також закінчилося.
-Давай я тобі візьму, — запропонувала я.
-Ой, дуже дякую. Якщо тобі не важко, просто підійди до бармена і скажи, що в
Саймона закінчилося пиво.
Я пробралася через групу гоміків, і, перекрикуючи ревіння техно, крикнула
бармену, що Саймону треба пива. Бармен подивився на мене, кивнув головою і
розуміюче всміхнувся. Ззаду мене хтось узяв за талію: 123
-Пішли потанцюємо? – я обернулася і побачила голого по пояс юного пацана
років вісімнадцяти, вищого за мене голови на дві. Пацан виглядав досить так
нічого, але сильно юно. Я не вивчала законів у цій країні; мало що, може, потім
пред’являть звинувачення у розтлінні малолітніх.
-Дякую, я відпочиваю, — крикнула я йому. Він миттєво змився в азотний туман
шукати когось іншого.
Коли я з пивом виринула із юрми, Саймон енергійно замахав мені рукою. Я
простягнула йому ще одну цигарку.
-Ти не місцева, правда? Ну, звісно ні. Що тут робиш? Чим ти взагалі займаєшся?
Щоб не вдаватися в деталі свого працевлаштування, я сказала, що приїхала
сюди на пару днів, що я пишу вірші мовою, якої ніхто не розуміє. Як усі герої
Андруховича, додала я про себе і подумки хіхікнула.
-А я, як бачиш, працюю ді-джеєм. Але на сьогодні вже скоро все. Зараз дограю,
а потім просто поставлю пару дисків, і пішли десь вип’ємо.
-О’кей.
Я зазирнула до бару і забрала у бармена свою сумку. Саймон запрограмував
свою музичну машину, взяв куртку, і ми вийшли з клубу.
-Ну що, куди підемо? – сказав він, роззираючись довкола.
-Не знаю, я тільки сьогодні сюди приїхала. Єдине місце, яке я знаю, — це мій
готель, де, до речі, у мене є фляга коньяку.
-Ну тоді пішли до твого готелю.
Ми піднялися по вулиці із довгою кельтською назвою до мого готелю.
-У мене тільки одна чашка в кімнаті, — вибачилася я. – Якщо ти не проти, я
питиму прямо із фляги.
-Не проти, чому я маю бути проти.
Саймон роздивився мою кімнату, по якій були розкидані книжки і газети, на
столі стояв комп’ютер.
-Ти справді на ньому пишеш? – здивувався він. – А що ти пишеш?
Я знизала плечима і налила йому коньяку у чайну чашку, яка проходила під
графою «приладдя для приготування чаю та кави» у переліку приваб готелю.
Англійські готелі не обов’язково повинні мати душ чи туалет, чи телевізор, чи
шафу, чи будь-що. Проте якщо в англійському готелі не буде «приладдя для
приготування чаю чи кави», то це означатиме, що час готуватися до кінця світу,
бо він уже настає.
Ми випили. Було вже дуже пізно, і навіть чути було через трохи привідчинене
вікно, як співають ранкові птахи. Я поставила свою склянку і підійшла до вікна.
Із буйної рослинності на пагорбі виглядували якісь руїни, а за цими руїнами,
звичайно, було море, яке досі на мене чекало.
За моєю спиною почулися звуки, які бувають, коли на столик ставлять чашку.
Саймон тихо підійшов до мене ззаду, поклав мені руки на плечі і торкнувся
губами до шиї. Я взяла його праву руку і понюхала долоню. Та пахла тютюном.
Пальці Джима не пахли тютюном, бо він не палив. А його губи пахли горілкою,
бо ми пили тільки її, бо більше нічого не було.
Але тим не менше я віддалася тому, чим ми невдовзі зайнялися, з ентузіазмом.
Ми займалися тим, що називається чомусь «коханням», незалежно від того, чи
має воно до кохання відношення, чи ні, довго, аж доки над Тінтагелем не
почало сіріти небо.
Зрештою сил не лишилося ні в мене, ні в нього. Саймон в якийсь момент заснув
на моєму ліжку, тримаючи мене за коліно. Мені вдалося вивільнитися, не
розбудивши його, і піти в душ. 124
З душу я вийшла в дещо іншому настрої. Хотілося спати, але якось не хотілося
лягати й засинати поруч із цим гарним, загалом непоганим, але незнайомим
хлопцем.
Я одяглася і вийшла з номеру, взявши ключ і зачинивши двері. Навряд чи він
прокинеться раніше, ніж я повернуся, подумала я і пішла в напрямку моря, куди
збиралася відпочатково.

Категорія: Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.