Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

МОРЕ БЕЗ БІЛИХ ВІТРИЛ

На березі було вітряно і холодно. Скеля обривалася в море зненацька, я трохи не
звалилася вниз. Там, звідки я прийшла, небо було вже зовсім блакитне.
Море виглядало сіро-зеленим.
Я знайшла якийсь камінь, струсила з нього росу і всілася на нього. Після цього
витягла з кишені флягу з коньяком, де ще трохи залишалося, відпила з неї і
закурила чергову цигарку, вже невідомо яку за останні двадцять чотири години.
Одразу стало тепліше.
Якби я мала зараз номер Джимового телефона, думала я, можна було б
подзвонити йому – у них там зараз, мабуть, десь обідній час, отож він не спить.
Можна було б йому сказати таке: у мене випало пару вихідних, я поїхала на
південь до курортного міста, тут дуже добре, я зайшла до місцевого диско,
знайшла там ді-джея, зовсім трохи схожого на тебе, і півночі з ним трахалася, а
потім не змогла заснути з ним поруч…
Я не записувала і не запам’ятовувала його номер, спеціально щоб не піддаватися
подібним бажанням – подзвонити і щось таке розповісти. От ви були б щасливі
почути такий текст по телефону від людини, яку мали необережність знати
хтозна скільки років тому? Я особисто не думаю. Може, звісно, він також
самотній і нещасний, думала я, але є шанс, що ні, що він просто нормальна
людина. Адже, власне, я зовсім не знала людини, на яку так давно чекала.
Може, мені взагалі це все приснилося.
Перший промінь сонця визирнув із-за скелі і впав на мою ліву щоку. Я спіймала
в долоню сонячний зайчик, погралася з ним, потягнула із фляги ще ковток
коньяку. Море стало зеленим. Ось таким воно було, коли лицар Трістан, якого
доїдала смертельна хвороба, насилу піднімався до вікна, аби подивитися на
море – чи не пливе корабель із білими вітрилами, на якому до нього поспішає
його ірландська принцеса Ізольда? Чи, може, вітрила чорні, а отже, вона не
обніме його і не врятує від убивчої немочі, і тоді можна просто одразу здохнути
і більше не мучитись від гангрени, яка з’їдає тіло ззовні, та іншого, сердечного
болю, який підточує зсередини?
А зараз, подумала я, все було б не так. Ніхто на кораблях уже не плаває, всі
літають на літаках. А літаки виглядають однаково. Усі вони Боїнги. Хоча мені
це все одно. Якщо якийсь із них привезе мені Джима, я готова уявити собі білі
вітрила. Легко.
Сонце підіймалося, і стало видно, що скелі і море Тінтагеля надзвичайно
прекрасні. Над хвилями, що поступово ставали світло-зеленими, літали і
кричали чайки.
Біля моєї лівої ноги сонце висвітило рожеву черепашку. Я підняла її, поклала в
кишеню і через п’ять хвилин уже була в готелі. Не роздягаючись, тільки
скинувши черевики, я лягла на край ліжка і провалилася в сон.
Коли я прокинулася, Саймона не було. Дуже добре, подумала я. Прокидатися
вранці треба тільки з мужчиною, якого любиш. Якщо ти прокидаєшся, а поруч 125
тебе чоловік, підібраний учора в барі, це зайве свідчення, що з твоїм життям
щось не так.

Категорія: Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.