Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

ЧОРНИЙ ВІВТОРОК

Зрештою настав день, якого я давно боялася.
Я прийшла зранку на роботу і заходилася читати стрічку новин. У одній з новин
говорилося, що в готель у Багдаді, де знаходилися журналісти, потрапив
танковий снаряд. Один із журналістів, говорилося там, отримав серйозні
поранення. 129
Террі, подумала я. Це, напевно, Террі.
Стрічки новин не розраховані на друзів. Це інформація, яку треба переварити,
перекласти, доповнити і оприлюднити. Це шматок роботи. А шматку роботи по
барабану, що у тебе все всередині стислося від страшного передчуття… ні,
навіть не передчуття, а знання.
Востаннє, думала я, пишучи новину, ми говорили по телефону. Террі приїжджав
до Лондона, а я в цей час їхала кудись у відпустку. Навіщо мені була потрібна
та відпустка, думала я, набираючи текст новини. Для чого мені було треба до
того моря? Я хотіла побути наодинці з собою. Навіщо мені було бути наодинці з
собою? Що було б цінніше в моєму житті – тиждень наодинці із, блядь, собою
чи вечір з Террі? На жаль, я знала відповідь на це питання, і вже нічого не
можна було зробити.
Я спробувала сказати собі, що журналістів багато, і це може бути будь-хто. У
мене це вийшло погано. Ні, це Террі розірвав снаряд, і я вже не можу скасувати
свою відпустку і провести з ним вечір.
У мене почали тремтіти руки. Я не хочу, подумала я. Я не хочу писати цю
новину, хай її пише хтось інший. Втім, я продовжила те, що робила.
Доки я дописала новину з тієї інформації, що була, надійшли нові дані. Вони
говорили, що мені з Террі вже ніколи не пити віскі.
А потім я почала бачити різні картини. Київ, осінь, золотий листопад. Ми
ходимо з бару в бар, ми сміємося, нас багато, ми всі щасливі. Ми п’ємо за те, аби
ми завжди були такі щасливі, як зараз.
Террі купує всім все, не дозволяє нікому платити. Дівчата з усіх кутків бару
дивляться на нього. Мені приємно: це мій друг, мій друг подобається всім –
чоловікам, жінкам, тваринам і таке інше. Ми говоримо про всілякі речі.
Потім Террі каже, що йому ніде ночувати, бо в його київській квартирі
зупиняється якийсь його друг, і тому він буде ночувати у мене в гостях. Мені це
надзвичайно приємно. Ми всі їдемо до мене, у мою чудову квартиру на вулиці
Гоголівській, де були високі стелі, старі меблі, черемха за вікном у кухні, яка
так гарно восени ставала жовтогарячою – ми говоримо про те, яка корисна
рослина черемха, гарна і навесні, і восени. Ми сідаємо просто на свіжовимиту
підлогу, п’ємо віскі і говоримо про те, як повинні писати журналісти, що
працюють на війні.
Террі каже, що справжній журналіст, усе-таки, повинен бути журналістом до
кінця. Його справа – повідомляти. Я не погоджуюсь.
-Я про це постійно думаю, і дійшов висновку, що якщо ти журналіст, і на твоїх
очах когось убивають, ти тримаєш камеру і знімаєш це, на жаль, — каже Террі, —
бо ти є журналіст, це твоя професія.
Я далі не погоджуюсь. Я вважаю, що треба брати зброю і захищати того, кого
вбивають. Втім, мені цікаво слухати, що каже Террі, бо він має більший досвід,
він знає, про що говорить, а я – ні.
-Що ти робиш, коли ти бачиш щось таке, від чого у тебе стигне кров у жилах? –
питає Террі.
-Ну звісно, якщо ти це знімаєш, то одразу передаєш в ефір, — кажу я.
-Ні, — каже Террі, — ти чекаєш, доки не прийдеш до тями, і тільки тоді передаєш.
Ти маєш бути об’єктивним, а емоції можуть тобі завадити.
-Але ж…
-Ні, ти завжди маєш бути журналістом. Це твоя робота.
Террі багато розповідає про свою роботу. Я кажу: 130
-Я тобі заздрю. Навряд чи в цьому житті є щось цікавіше. Я також хотіла б це
робити.
-Полю, сиди собі тихо і пиши вірші. Повір мені, роби як я кажу.
Вранці всі, хто лишився ночувати, прокидаються, встають і йдуть далі гуляти. В
Києві чудова погода, небо синє, як ніде більше в світі, і ми знову бажаємо бути
такими ж щасливими, як ми є зараз.

Я згадую інший вечір у Лондоні, коли Террі приїхав з Афганістану. Ми п’ємо
віскі, Террі розповідає, як він приймає душ із мінеральної води в пустелі. У його
викладі це лунає смішно, хоча я уявляю собі, що це не найкомфортніший із
душів.
Террі збирається додому, і хоча він щойно повернувся із Афганістану, він уже
хоче назад, на війну. Я відчуваю, що йому стає нудно з нами, з людьми, які
ходять на роботу на десяту. Він нас любить, але його місце не тут. У нього в
Афганістані загинув ще один друг.
-Террі, скільки у тебе друзів загинуло на війні?
-Багато.
-Я чула, що коли ти був у Чечні, убили трьох водіїв, які з тобою їздили?
-Так. Останній згорів у машині, поки я знімав. Я повернувся, а він був у позі, як
ми називаємо, боксера. Знаєш, коли люди горять, вони притискають руки до
грудей.

Ще один вечір у Лондоні. Террі приїхав щось робити з апаратурою – замінити її,
чи забрати нову, чи те й інше, оформити якісь документи.
У нього дзвонить телефон. Він довго говорить.
-Загинув мій друг.
-На війні?
-Ні, йому просто не пощастило. Розбився на мотоциклі. Тільки повернувся з
війни до Москви. Дуже гарний хлопець. Ми були разом у Чечні. Завтра піду
брати квитки до Москви. Треба буде його поховати. До речі, чому у мене
порожня склянка? Я ж тебе призначив на розливі.

Ще одна розмова. Південь, я тільки прокидаюся в своїй квартирі. У мене була
нічна зміна, і хоч я зазвичай сплю до третьої, мені не спиться, бо у Москві
захопили заручників у театрі на Дубровці, другу ніч поспіль доводилося
працювати як собаці, постійно дізнаватися останні новини, загинуло понад сто
людей, у мене в голові гудять нещодавні сни, де лежать отруєні газом люди.
-Привіт, — каже Террі з телефонної слухавки, — угадай, де я.
-Не знаю, — сонно кажу я. – В Афганістані?
-Ні, звичайно, в якому в сраку Афганістані, — сердито каже Террі. – Я в Москві,
на Дубровці.
Террі починає розповідати про те, що він бачив.
-Я бачу машини швидкої допомоги і вже розумію, що їх там більше ста. Я
приїжджаю. Це молоді дівчата, чеченки, а прямо посередині лоба у них дірки
від куль. Я бачив багато, але такого ще ніколи не бачив. Це просто пиздець.
Террі на межі, я це чую. Ми довго говоримо. Я хочу йому сказати, що йому вже
досить цього, що він бачив занадто багато, але не можу. Террі сам знає, що йому
робити.
Ще одна розмова. Я дзвоню Террі в Варшаву. Террі нудно. 131
-Страшно нудно у блядській Варшаві. Одна надія на Джорджа Буша і на
Саддама.
Я сподіваюся, що війна ніколи не почнеться.
Потім я згадую ще один вечір, у Лондоні, ми сидимо з Террі і Оллі у мене в
моїй маленькій квартирі.
Ми говоримо про туризм в арабських країнах.
-Вони стрибають тобі на спину, — каже Оллі, — і говорять якими тільки ти мовами
хочеш. Навіть якщо ти їм кажеш українською, що ти не розумієш, вони одразу
переходять на російську і вимагають грошей.
-Я знаю спосіб, — каже Террі.
-Я теж його вивчив, — каже Оллі, — ти кажеш: но турісто. Діпломат.
-А, це інший спосіб, — зауважує Террі. – Я знаю такий: — і Террі видає довгу
тираду якоюсь незнайомою нам мовою.
-Що це було? – зрештою питаю я, повністю під враженням.
-Я ж ріс у Сирії, — пояснює Террі. – У мене батько працював там за радянських
часів. Це така довга арабська лайка, яку я навіть не можу зараз перекласти, бо
по-українськи це звучить занадто.
Ми сидимо і п*ємо до ночі і говоримо про що завгодно. Потім ми лягаємо
спати, де хто може, бо місця дуже мало, і Террі не вистачає ковдри. Я даю йому
що є – якесь покривало, і пропоную ще накрити пальтом. Террі каже, що це
окей, і вранці встає з кашлем.
Яка я скотина, думаю я, чому я не віддала йому свою ковдру.
Чому я тоді не віддала йому свою ковдру, думаю я.
У мене перед очима – коротко стрижена голова Террі, який щось говорить по-
арабськи.
Незабаром стало відомо точно, що Террі загинув по дорозі до лікарні. Хтось
увімкнув телевізор. По ньому показували, як Террі помирав.
Террі знімав танк, який його застрелив. Очевидно, танкісти побачили відблиск і
подумали, що він наводить на них оптичний приціл.
Я повернулася назад до екрану, кажучи собі наступне: хтось має повідомляти
про це. Краще, якщо це буду я. Хтось має повідомляти про це. Я зараз зроблю
новину. Треба про це повідомити. Це новина. Треба зібрати інформацію. Треба
комусь задзвонити. У мене починалася істерика.
За півгодини повідомили, що дружині і батькам уже сказали, і можна
передавати робити матеріал.
Роботи було багато, я взялася до неї. Поступово мені почало доходити, що
Террі немає, і до Лондона він не приїде. Я визирнула у вікно, аби побачити, яка
на вулиці погода, і не побачила.
Увечорі я пішла в паб, у якому ми якось сиділи, і там мовчки пила пиво до
закриття.
Уночі мені приснився Террі. Що я нібито сиджу на своєму робочому місці і
працюю за комп’ютером, а поруч коло мене – порожній стілець. Але він
насправді не порожній, бо там сидить Террі, тільки цього нікому не видно, лише
мені. І побачити Террі дуже просто – треба повернути голову, і ось він сидить,
посміхається.
Вранці мене розбудив телефонний дзвінок. Мені розповіли, що вночі в
автокатастрофі загинув Сашко Кривенко, який увечорі у Києві поминав Террі.
«Я заздрю його смерті, він загинув на війні», — кричав Сашко, перед тим як сісти
в машину до свого друга. «А моя війна тут!». 132
Я дослухала цю звістку, поклала слухавку і розревлася. «Я не хочу, — кричала я
невідомо кому, — не хочу я цього!». Мені здавалося, що я маю право на те, аби
Бог почув моє обурення і повернув усе назад. Я не давала своєї згоди на те, аби
гинули хлопці.
Я не розуміла,чому це все відбувається, якщо я так цього не хочу? Адже, звісно,
світ створено для того, аби все було по-моєму. А так не по-моєму ще ніколи не
було. Я не хочу, знову заходилася я в істериці. Мені здавалося, ще трохи, і я
просто лусну від плачу і від нехотіння, аби так було.
Я дещо затихла і пішла на роботу, але посередині дороги мене знову здушили
сльози, я відійшла до якоїсь стіни, аби не заважати стрімкому потоку населення,
яке поспішало на роботу, притулилася до неї лобом і заревіла.
Повз мене далі акуратно проходили люди, але ніхто не заважав моєму горю.
Може, комусь і кинулася у вічі дівчина, що реве коло стіни будинку, але що тут
зробиш? Милостині вона явно не потребує, тут своїх проблем купа, і на роботу
запізнюватися нікому не потрібно.
Словом, ніхто не заважав моєму горю, і якось мені вже й самій пригадалося, що
на роботу запізнюватися не потрібно. Я витерла сльози і шмарки разом із
тональним кремом, вдихнула багато повітря і пішла собі далі.
Діставшись на роботу, я подзвонила до подорожевої агенції і купила собі квитки
на літак.
Хотілося комусь подзвонити, розповісти, що сталося велике горе, але про це всі
знали й так. Пів-України плакало. Здавалося, що цей підступний удар хтось
наніс спеціально, забравши людей, на яких інші покладали стільки надій.
Проте паралельно з цим в Україні почалося жадання американської крові.
Америка стала всім особистим ворогом. Добре, що Террі не чує, як його іменем
вимахують з пропагандистською метою.
Террі самого завжди турбувала тільки Україна та її жалюгідний стан. Під час
антипрезидентських протестів 2000 року Террі домігся, аби його послали в
Україну, і цілодобово знімав демонстрації, протести, вишукував можливості
показати світу, що відбувається. Якби не Террі, уваги міжнародної спільноти до
України в той час було б набагато менше. Коли народ виявлявся пасивним, він
матюкався і кричав:
-Кончені українці, що це за демонстрація? П*ять тисяч чоловік! Та зараз на
вулиці має бути мільйон людей! Чому хохли завжди сидять і мовчать? Я до
вашого сраного Києва більше не приїду.
Проте, звісно, він приїжджав і далі.
Террі просто терпіти не міг українську владу, звинувачуючи її в усіх бідах
України. Зате тепер українська влада може полюбити Террі, бо той тепер нічого
більше сказати не може.
За два дні я прокинулася із страшним головним болем від учорашнього
намагання напитися, узяла торбу і поїхала до аеропорту, а звідти полетіла до
Києва.

Категорія: Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.