Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

РІДНА ЗЕМЛЯ ЗУСТРІЛА ЩЕДРО

Одразу по прибутті – мене зустріли друзі і одразу сказали, що я поправилася –
ми поїхали до ресторану їсти квашені помідори. Київ у квітні дуже гарний.
Київ, втім, завжди гарний.
Мені було все одно і навіть добре. Нірвана охопила мене тієї ж миті, як я сіла в
літак. Я летіла додому. Моє тіло летіло додому, хоч із якого приводу, і йому 133
було від цього спокійно. А в Києві також усе було добре — друзі, весна.
«Поїхали водка пить, земля валяться», — сказала я.

Наступного дня я сіла на потяг, ми поїхали до Львова і поховали Сашка. Потім
ми сіли на потяг, поїхали назад до Києва і поховали Террі.
На обох похоронах було дуже багато людей, особливо молодих дівчат, які, я
підозрюю, були в них закохані. Були родини, близькі друзі, колеги, машини
квітів, спеціально організовані літаки і потяги, відчуття безсилля і купа сліз. А
що ще ти можеш зробити, коли ви ще не сказали одне одному якихось
найважливіших речей, бо у вас не було часу, і вже не скажете? Я все більше
розуміла, що дуже мало знала про обох загиблих. Ще тиждень тому це не мало
значення – ну то й що? Все життя попереду, здавалося, ми встигнемо
подружитися ще більше, будуть якісь важливі дні, розмови і плани, адже між
нами так багато спільного. Але зараз усе змінилося, і насправді в їхньому житті
мене було дуже мало, а були інші люди, важливіші, ніж я, і це вже тепер
назавжди.
Мені далі здавалося, що якщо я ще трохи постараюся і поясню Богові, що це все
неправильно, і це треба змінити, то він мене послухає, і все стане назад, як було.
Цікаво, думала я, а чи взагалі існує така можливість? Може, якщо дуже-дуже
сильно захотіти, щоб усе повернулося назад, то воно повернеться, просто ніхто
не буде цього пам’ятати, але просто всі житимуть як раніше? Але чому тоді
цього не стається зараз, адже більше хотіти вже нікуди?
Я починала знову старанно пояснювати небу, що я так не хочу, це неправильно,
і це треба переробити. В результаті я знову ревла, мене трусило, алкоголь мене
не брав, і наприкінці другого дня в мене від цигарок пожовтіли пальці.
В якийсь момент я зі здивуванням усвідомила, що мені страшенно хочеться з
кимось переспати. І не просто переспати, а когось полюбити просто зараз і
назавжди. Якби до мене хтось підійшов і запропонував одружитися, я б
погодилася тієї ж миті. Втім, я була згодна і просто на секс, але було ні з ким.
Похорони – цікава штука, подумала я, ти себе абсолютно не тямиш, бо ти весь
убитий горем, і виявляється, що перше, що лежить у тебе на поверхні у
підсвідомості, — це секс. Ну, ми це й так знали.
Нарешті похорон скінчився, ми випили по чарці, і тут з’ясувалося, що я кудись
іду з якимось поляком, який каже, що він журналіст і друг Террі, і що я дуже
гарна, і що він не знає, що робити.
Йому також хочеться того самого, подумала я. Ми зайшли ще до якогось бару,
де нам принесли коньяку. У барі, окрім нас, нікого не було. Поляку хотілося
затягнути мене до ліжка, але я передумала. Мене тягнуло поговорити. Раптом
з’ясувалося, що я знаю польську мову, і з кожною чаркою цих слів стає все
більше. Я довго щось говорила, але в якийсь момент мені набридло. Я сказала,
що на мене чекає мама, і пішла.

Категорія: Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.