Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

П’ЯНИЙ МАКС

Дорогою я знайшла телефон Макса. Макса я не бачила давно. Я подзвонила
йому і сказала, що треба зустрітися. Він, як мені здалося, не зразу зрозумів, хто
це.
-Ти що, спиш? – спитала я.
-Сплю, — відповів закумарений голос.
-Подзвони, як прокинешся.
Макс подзвонив через п’ять хвилин. 134
-Ти готова бачити мене п’яного?
-Готова, якщо ти готовий бачити мене таку ж саму.
-А що ти взагалі робиш в Україні?
-Їжджу із похорон на похорони і завиваю.
-А.
-Але я вже про це наговорилася сьогодні, я хочу просто з тобою випити, і в мене
є справа.
-Де ми побачимося?
-Я вийду на Контрактову площу і зустріну тебе біля пам’ятника Сковороді.
Коли я вийшла на Контрактову, була вже північ. Площа спорожніла, народ із
Подолу розбрівся хто спати, хто в інші райони міста до ресторанів, які ще
працювали, тільки пара алкоголіків на лавочках допивала свій шмурдяк.
Було відносно тепло, і коли я йшла по газону до пам’ятника, під ногами м’яко
прогиналася стара трава, з-під якої пробивалися стрілочки нової. Все це разом, а
також коньяк, змусило мене впасти в ностальгійний настрій. Над головою
почулося гудіння літака.
Я підняла голову і побачила на чорному тлі, дещо скаламученому світлом
навколишніх ліхтарів, маленький вогник, що повільно переміщувався по небу в
бік аеропорту Жуляни.
Тепер пару слів про те, хто такий Макс. Ми з ним ніколи особливо часто не
бачилися і, хоча ставилися одне до одного дуже тепло, особливої дружби не
водили. Причиною цьому, як я думаю, були наші різні політичні погляди. Макс
завжди був анархістом, який не вірив в перемогу анархії, а я вірила в
національну демократію, від чого тепер мені смішно.
Наші з ним розмови складалися з його порад почитати Маркузе і прийти на
анархічний пікет, або ж послухати групу Чумбавамба. Я переважно мовчала, бо
мені здавалося, що йому буде смішно мене слухати, таку нєобразовану.
Макс читав практично всіх філософів, і на перших курсах університету
особливо полюбляв давньогрецьких філософів-кініків, за що отримав прізвисько
Кінолог, яке протрималося кілька днів, а потім перетворилося на Собакевич.
Я читала Толкієна, за що отримала прізвисько Галадріель. На Галадріель я була
схожа як свиня на коня.
Кілька разів, коли у нашому студентському гуртожитку не було гарячої води, я
приходила до Макса купатися, і його мама годувала мене варениками з
картоплею. Кілька разів я приходила до нього працювати на комп’ютері, коли
треба було підготувати щось до друку.
На останніх курсах університету у мене було забагато роботи, і ще більше після
його закінчення, і з деякими університетськими знайомими я почала бачитися
набагато рідше, а з деякими взагалі перестала і навіть якось дуже швидко
забула, як кого звуть.
Проте з Максом раз на півроку ми перетиналися – то на якихось мітингах, то
так, попити чайку, а згодом я переїхала жити в центр міста, і до мене щоп’ятниці
почали ходити юрми народу без особливого запрошення. Заходив і Макс; як
правило, тоді ми сиділи на кухні навіть після того, як усі розходилися, пили і
говорили до ранку про різну маячню, а вранці він дзвонив на роботу і брехав,
що хворий (чи, може, не брехав), а я вже на той час була у себе на роботі
головна і просто вирішувала туди не ходити.
Отож, незважаючи на те, що між нами не було надто близьких стосунків, Макс
був мені потрібен. У мене більше не було Террі, і мені ні з ким було говорити. 135
Я збиралася йому пояснити, що він повинен переїхати до Лондона, де ми з ним
будемо так само сидіти до ранку і говорити. Мені не спадало й на думку, що в
нього можуть бути інші плани. Які у кого можуть бути плани, якщо я хочу, аби
вони переїхали жити в Лондон.
Макс виявився зовсім не таким, яким я його бачила востаннє. Я знала, що він
мав гарну роботу, і в принципі була готова до того, що замість обтягнутого
шкірою скелета в палестинській хустці і з чорними від неспання очима побачу
людину, на яку принаймні не страшно дивитися.
Макс виправдав мої сподівання. Постать, яка вилізла з таксі і безперечно
належала йому (три роки тому навіть уявити, що він вилазить із таксі, було
неможливо), мала тверду впевнену ходу, була принаймні в півтора рази
більшою за те, що я пам’ятала, і нагадувала нормальну людину, як ми з вами її
собі уявляємо. Коли постать підійшла ближче, вона виявилася мужчиною
цілком дорослим і гарного вигляду, хоча й досі в чорних шнурованих
армійських ботинках.
Я була приємно вражена. Не відкладаючи в довгий ящик, я одразу про це так і
заявила.
-Я приємно вражена. Ти нарешті схожий на нормальну людину, причому досить
симпатичну.
-Що ми будемо робити? – запитав Макс.
-Відверто кажучи, я не бачу для себе особисто іншої альтернативи, як далі пити
коньяк. Якщо це тебе влаштовує, звісно.
-Мене влаштовує, чому ні.
Ми пішли в одне з цілодобових місць на Контрактовій – критий павільйон.
Заклад пропонував цілий вибір українських коньяків. Україна – благословенна
країна в цьому сенсі. Місцеві коньяки є дуже непоганими за якістю і дешевими
за ціною. Всі, кому я давала куштувати їх у Лондоні, лишалися задоволеними.
Ми замовили випити.
-Бачиш, проблема в тім, що п’яна якраз я, а не ти. І з якоїсь незбагненної
причини збираюся випити ще, — пояснила я, як тільки офіціантка відійшла.
Слово «незбагненної» далося мені погано. – Тому одразу маю попередити про
дві речі: по-перше, ти за мене відповідаєш і будеш нести мене додому, в разі
чого. Щоб не трапилося несподіванок, ось тримай: оце мої гроші, а оце мої
ключі від там, де я живу. Не загуби, будь ласка. По-друге, я зустрілася з тобою з
конкретною метою, а саме якимось чином розтлумачити тобі, що ти повинен
переїхати до Лондона і там жити.
Нам принесли наше замовлення.
-А чому я маю переїжджати до Лондона?
-Тому що мені без тебе там нудно, збагнув? Ти мені потрібен у зоні досяжності.
-Цікаво, а чому?
-А хрін його знає. Я не знаю. Не має значення. Суть в тому, що ти мені
потрібен, я хочу, щоб ти там був. Слухай, але ти змінився. Ти знаєш, що ти
виріс? – Я почала впадати в сентименти. – На тебе ж приємно дивитися. Те, що
я пам’ятаю, це ж був якийсь кашмар. Ну, а як твоя робота?
Макс одразу почав відповідати на питання, складалося враження, що він його
чекав. Він довго і пристрасно описував, як на телевізійному каналі, на якому я
сама колись працювала, колектив однодумців бореться проти політичної
цензури. Більшість із того, що він розповідав, була мені знайома, проте я
мовчки кивала головою – людина хоче поговорити, якого біса. Хай розкаже.
Одне слово, ми сиділи в порожньому кафе, Макс говорив і говорив, а я в певний 136
момент облизала губи і зрозуміла, що, власне, випитий алкоголь досяг своєї
мети. Твереза людина облизує губи швидко і з тієї причини, що вони пересохли.
П’яна робить це повільно, постійно забуваючи, що робить. Якось непомітно з
виробничих проблем ми перейшли на особисте життя.
-Як у тебе з особистим життям? – запитав Макс.
-А ніяк… Особистого життя як такого в мене зараз немає. Навіть статевого як
такого вже давно не було. Вже рік не бачила, як виглядає голий мужчина.
-Полю, ну ти ж перебільшуєш.
-Ну, перебільшую, звісно. Бачила. А в тебе як? Особисте життя?
-Б’є ключем. І все по голові.
Раптом мене осяяла геніальна ідея.
-Макс, слухай, а давай одружимося. Справді, давай я з тобою одружуся. По-
моєму, я дуже класно придумала.
-Давай, нема питань.
-Ні, давай серйозно одружимося. По-моєму, дуже гарна ідея. Я дуже вигідна
дружина – сама заробляю гроші, мене не треба утримувати, і ще я вмію варити
борщ. Ти також дуже вигідний чоловік, хоча б з тієї точки зору, що всі інші –
підараси, одні в гарному сенсі слова, інші в поганому.
-Одружимося за нє фіг. Як два пальці об асфальт. Можемо навіть не
розписуватися.
-Ні, от ми якраз візьмемо і розпишемося. Це буде дуже кайфово. Слухай, я, по-
моєму, вже зовсім готова. Але я серйозно. Я з задоволенням з тобою одружуся.
Слухай, давай за це вип’ємо. А потім ти приїдеш до мене в Лондон, і там будеш
удень мити посуд у барі у Сохо, а ввечорі робити світову революцію.
Ми замовили ще по коньяку.
Незабаром мені стало зрозуміло, що час вкладатися спати. Водночас хотілося
говорити далі. Як могла, я спробувала висловити цю думку.
-Давай я тебе доведу додому, — запропонував Макс. – Прямо під двері. Або
поїхали до мене, я дам тобі рушника, ти підеш у душ, потім поспиш, я вранці
йду у справах і не буду тобі заважати.
Настав неприємний момент, коли треба було щось вирішувати. Відверто
кажучи, я завжди все вирішую сама – і за себе, і за всіх, кому самому в падло.
Можу вирішити все, як то в пісні співається, я тучі развєду рукамі. Але от зараз
мені вирішувати нічого не хотілося.
-Оскільки ми домовилися, що ти за мене відповідаєш, це значить, що ти везеш
мене куди-небудь, де є ліжко і, можливо, ще коньяк. Я неспроможна зараз
помножити два на два, — сказала я і хіхікнула. Мені здавалося, що я сказала щось
смішне. – Давай я зараз заплачу і ми кудись дінемося. Тю, де ж мої гроші?
-Ти з самого початку віддала їх мені. Я зараз розплачуся.
-Бачиш, як добре, коли поруч є який-небудь мужчина. Це все ти винен, що я
напилася.
Незважаючи на явну несправедливість такого твердження, Макс не протестував.
Якимось чином все організувалося так, що через буквально десять хвилин ми
сиділи в якомусь таксі і їхали незрозуміло куди. Мені було все одно. Макс
сказав, що у нього є зараз із собою останній альбом якогось дуже класного
гурту, якого я ще не чула, і ми почали його слухати в таксі, поділивши його
навушники між собою по одному вуху. Альбом мені подобався. Втім, на той
момент мені вже подобалося все.
Діставшись у гості до Макса, я сходила в душ, де мені раптово сподобалося, як
на мене ллється гаряча вода, і звідки я насилу вилізла. Макс оголосив мені, що 137
йому так рано вставати, що лягати немає сенсу, тому чому б нам не говорити
натомість до ранку. Я подивилася на годинник – була шоста ранку.
Макс сказав, що коньяку, мабуть, мені пити більше не варто. Я вже й забула, що
хотіла його пити. Ми ще про щось говорили, але в якийсь момент я
проголосила, що час спати. Ковдра виявился одна. Мене це нітрохи не
стурбувало. Обнявши Макса за шию, я миттєво заснула.
Коли я прокинулася, виявилося, що ми далі обнімаємося. Вранці це вже не
здавалося такою ідилією, як увечері. Страшенно боліла голова. Треба було
вставати і їхати складати торбу, а потім замовляти таксі і їхати в аеропорт.
Я почала панікувати і вимагати машину.
-Я запізнюся, — стогнала я.
-Не переживай, я поїду з тобою і скажу всім, що ми займалися сексом до обіду.
Люди зрозуміють….
-Жодним сексом ми не займалися. Я все чудово пам’ятаю. Краще б ми
займалися сексом, від нього немає такого похмілля.
Вже майже покидаючи Максову хату, я згадала, що вчора мені спала на думку
геніальна ідея, і навіть згадала яка.
-Чуєш, — повернулася я до нього, стоячи в дверях, — пам’ятаєш, ми вчора
домовилися одружитися? По-моєму, нам треба так і зробити.
-Говно вопрос, — відповів Макс.
-Ну давай, приїжджай до мене в Лондон. Я поведу тебе в Сохо.

Категорія: Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.