Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

ПОХІД У НІКУДА

Ми швидко йшли кудись, куди нам було обов’язково треба. Мені не спадало й
на думку спитати, куди ми йдемо. Мене це не хвилювало. Десь по дорозі ми
купили ще вина.
Пішов дощ, який поступово перетворився на зливу. Моє волосся скоро намокло,
струмочок потік за комір. Мені було начхати і навіть добре. Я спіймала ротом
краплю дощу, проковтнула її й облизалася.
-Я нікому цього не кажу, але я люблю дощ, — вирішила я поділитися таємницею.
— Мені начхати, що він ллє. Хай собі ллє, я не заперечую. Ось немає парасольки
— і не треба.
На доказ своїх слів я ще раз роззявила рота, спіймала ним краплю, проковтнула
її й запила вином. Вина залишалося зовсім мало. Я допила решту і кинула
пляшку в купу сміття, що трапилася по дорозі. Раптом прийшла неприємна
згадка про те, що мені на роботу в нічну зміну.
-Зараз прийду на роботу, — змовницьки казала я, — там усе зроблю, новин
понаписую, а потім додому поїду.
Оллі не заперечував проти такого плану.
Незадовго після цього ми виявилися за столиком у якомусь кафе, а ще незадовго
нам принесли якусь їжу. На столі у нас стояла якась іще пляшка вина. Судячи з
усього, ми також придбали її по дорозі.
Оллі почав проводити переговори з приводу коркотяга. Я знову подумала, що як
чудово, коли поруч є чоловік, який бере на себе комунікативний процес. Мені
абсолютно не хотілося говорити, тим більше іноземною мовою. Кафе виявилося
мусульманське, і вина нам пити не дали. Мені було вже все одно, пити чи не
пити. Я нанизувала на виделку шматки якоїсь ароматної й гарячої їжі,
відправляла їх у рот, і вони плюхалися в озеро шардоне, що розлилося в моєму
шлунку.
А потім я опинилися в метро, яке везло мене в напрямку роботи. Мені туди
абсолютно не хотілося. Все, чого мені хотілося, — це завернути в один із
провулків, які ведуть до Темзи, дістатися берега і прямо так, як я була, в плащі і
черевиках стрибнути в воду. Мені здавалося, що чорні прохолодні води Темзи
чекають на мене, як материнська утроба, вони хочуть обійняти мене і
заспокоїти. 139
Звісно, ні на яку Темзу я не пішла, а пішла в офіс. Вже підходячи до ньюз-руму,
я в’яло подумала, що треба б пожувати якусь жуйку, щоб колеги не здогадалися
про мій стан. Але ця думка сама собою померла. До сраки карі очі, подумала я.

Категорія: Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.