Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

ЗБИЧА МЄЧТ

Тим часом якось непомітно настав день, коли до Лондона мав приїхати Джим. Я
вже давно на нього не чекала.
Його лист про те, що він приїздить, іще раз підтвердив мою теорію про те, що
все трапляється тоді, коли тобі не дуже треба.
От коли моє життя залежало від того, чи він приїде, що, приїхав він? Дзуськи.
Але я, звичайно, була дуже рада, хоча мені вже не хотілося ні виглядати
еротично, ні говорити дотепні жарти, ні думати, що вдягти, аби йому
сподобатися. Я була готова до того, що він знову не приїде в останню мить, або
приїде з дружиною, або викине ще який-небудь подібний коник.
В день, коли він приїздив, я взяла вихідний і поїхала в аеропорт його зустрічати.
Як виявилося, літак дуже запізнювався. Ну, що робити, я сіла і почала чекати.
Чекала сім років, уже три години якось переживу.
Costa Coffee. L’amour Per Il Caffe. Єдиним способом убити час видавалося піти
купити ілюстрований журнал і за кавою його читати. У залі чекання було надто
багато народу і надто накурено, а я вирішила, що за останні тижні скурила
забагато, і кинула курити взагалі.
Я попленталася до журнальної розкладки, по дорозі чіпляючись за чужі валізи з
багажем і намагаючись подалі обходити дитячі візочки. Час тягнувся, як
жувальна гумка або як потяг на Центральній лінії метро, коли на Ліверпуль
стріт пропадає сигнал. Через те, що треба було чекати, я почала помічати різне,
що навколо мене відбувалося.
Справа від мене, наприклад, у купі журналів із величезними голими цицьками
на обкладинці порпався підтоптаний лисуватий дядечко. Він вибрав собі якусь
порнографію до смаку і попрямував до каси. В його руках теліпався кульок із
плюшевими ведмедями із магазину іграшок Hamleys.
Сива елегантна стара пані перебирала поштівки з видом Лондона. Я купила собі
якийсь нудний нашумілий бестселер і пішла пити каву. Чи його взяти й поїсти,
подумала я. Особливо не хотілося, але однак робити було нічого.
Заклад пропонував запаковані в целофан тістечка, круасани, чіпси та сендвічі.
Виглядало це все дубово і неапетитно, проте я нічого за цілий день не їла, і
здоровий глузд підказував, що треба було б. Я взяла якийсь бутерброд, не
особливо розбраючи, що там до нього напхано. В будь-якому разі він у
пластику, і це зменшує можливість якій-небудь потворі на кухні плюнути
всередину.
Я сіла за єдиний вільний столик, за яким уже стояла чиясь брудна чашка. Повз
мене проходили пасажири літаків, які не затримувалися і прилітали вчасно, або
які затримувалися, але все ж таки прилетіли.
До деяких пасажирів радісно бігли люди, які їх зустрічали. Деякі підходили до
людей з іменами на табличках і чемно тисли руки. Дві чорні дівчини, яких я тут
бачила вже годину тому, здавалося, зовсім не переймалися затримкою літака, з
якого вони когось зустрічали. Вони голосно і весело про щось говорили і
сміялися.
Чиясь коричнева рука майнула в мене перед очима і забрала зі столу чужу
брудну чашку. Я підняла очі. Молодий індус прибирав посуд із сусіднього 140
столу. Я йому посміхнулася і подумала, що насправді я не так погано живу у
світлі того, що не мені доводиться прибирати цей посуд, хоч зараз і нудно
чекати на літак.
Справа почулося гудіння. Працівник аеропорту на автовозику віз бабулю з
кількома валізами. Коли він проїхав, моїм очам відкрилася картина абсолютного
щастя: попереду юрми пасажирів чергового літака бігла повненька чорна
дівчина із короткими кучериками і спортивною сумкою за спиною, і вже за мить
вона повисла на шиях обох своїх подруг, які так весело щойно сміялися. От,
подумала я, якби тут був Девід, то він півгодини після того б коментував цей
радісний сміх, який би став йому поперек горла.
Трійця зникла з очей, і поступово пройшла своєю дорогою юрма пасажирів із
візками. Розсмокталася також групка зустрічаючих, залишивши лише одного –
високого і худого, з табличкою, яка закликала озватися містера Брауні. Коли з
дверей Arrivals вийшов останній пасажир, чоловік нарешті збагнув, що містер
Брауні прослизнув повз нього, підсліпувато закліпав очима і подався шукати
того серед відвідувачів Коста Кави та тих, хто сидів у залі очікування.
Марна справа, подумала я. Мабуть, містер Брауні переплутав дні польоту і зараз
сидить десь і гадки не має, що на нього в Лондоні чекає високий худий чоловік
в окулярах.

Категорія: Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.