Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

СОН В ВЕСНЯНИЙ ВЕЧІР

Що ще було навколо? Кілька телефонів-автоматів, табличка із рекламою tax-free
shopping, стрілочка, яка показувала, де ліфт, а де ескалатор, стрілочка, яка
показувала пожежний вихід, прибиральники у жилетах із сіро-зеленими
смужками на спині, люди, які підходили і відходили від прилавку Коста Кави,
купували собі еспресо чи капучіно, пили його і йшли собі далі.
Мені почало здаватися, що я народилася в цьому аеропорту, виросла в ньому і в
ньому ж за столиком із чашкою кави з молоком проведу решту своїх коротких
днів. Очевидно, якимось чином я задрімала, поклавши голову на розкриту
книжку. Незабаром мені наснився сон: мені наснилося, що до мене підійшов
Джим і гладить мене по волоссю. Це був гарний сон, і мені хотілося, щоб він
мені снився далі. Я посміхнулася, і раптом цей сон мені снитися перестав, і я
прокинулася.
Я прокинулася і подумала, що, мабуть, відлежала собі щоку. Потерла її і тут
зауважила, що за моїм столиком хтось сидить.
Цей хтось, побий мене грім, був живий, найсправжнісінький Джим.
-Бачиш, я тебе впізнав, навіть по одному волоссю, хоча воно й було зовсім
іншого кольору, — сказав він замість «хелло». – А ти мене щось не впізнаєш.
Я хотіла щось сказати, але не змогла, а відкашлявшись, сказала:
-Я вже просто не вірила, що ти коли-небудь приїдеш. Ну що, поїхали звідси, я
тут уже всім набридла.
-Вибач, що тобі довелося так довго чекати, я летів через Нью-Йорк, в аеропорту
була якась чергова підозра на бомбу… – почав говорити він.
-Це не має жодного значення, — перебила я. – Добре, що ти безпечно долетів.
Сім років його змінили. Він, звісно, залишився тим вродливим чоловіком,
фотографія якого лежала у мене в альбомі, проте щось безперечно змінилося.
-Що змінилося? – спитала я. – Звісно, окрім того, що ти набрав кілограма
чотири і стомився від перельоту. Більше не мрієш про всесвітню славу, чи що?
Ти задоволений своїм життям?
Джим засміявся. 141
-Зате ти не змінилася, — сказав він. – Ми тільки дві хвилини говоримо, а ти вже
без зайвих реверансів сказала мені, що я розтовстів і розледащів. Краще скажи
мені, як ти поживаєш у цьому місті.
-Уже десь дві хвилини, як я поживаю дуже і дуже непогано, — сказала я і також
розсміялася. – Вибач, що я дещо збита з пантелику, я, мабуть, забагато разів
собі уявляла нашу зустріч.
-І як ти собі її уявляла?
-Ну, найчастіше мені бачилося, що я приїжджаю до Лондона і просто натикаюся
на тебе на вулиці, і ти радий мене бачити, і в цю мить припиняється дощ, і з-за
хмар виходить сонце. Але я не уявляла собі, що я засну за столиком в
аеропорту, а ти сидітимеш навпроти, коли я прокинуся. Я пропоную їхати до
міста. Нічого тут сидіти. Поїхали в мій район, там багато ресторанів, ти, мабуть,
голодний…
-Я не голодний, — сказав він, встаючи. – Але мені здається ось що: коли двоє
людей зустрічаються після довгої розлуки, вони повинні кинутися одне одному
в обійми і поцілувати одне одного. Тобі так не здається?
-Здається, — сказала я, підійшла до Джима і обережно обійняла його. І тільки
тоді, мабуть, до мене повністю дійшло. Я повисла у нього на шиї; сльози
заливали мені очі.
-Я боялася, що ніколи тебе не побачу, — проговорила я, витираючи очі об його
светр.
Він обережно повернув моє обличчя до себе, нахилився і легко торкнувся
губами моїх губ.
-Твої губи такі самі на смак, як і сім років тому, — сказала я, розібравшись зі
своїми сльозами і посміхаючись.
-Твої також… тільки зараз вони ще пахнуть аеропортовою кавою.
-Це було сказано дуже поетично, — зауважила я. – Я б це вставила у вірша.
Ходімо на потяг.
Ми пішли до ліфта, який ішов на залізничну платформу.
-Я завжди шкодував, що не можу прочитати твоїх віршів, бо ти пишеш мовою,
якою ніхто в світі не говорить, — сказав Джим. – Може, я краще зрозумів би тебе,
якби мав змогу познайомитися із тим, що ти робиш. Бо ти завжди можеш
послухати, що я граю, а з віршами справа інша.
-Боюсь, ти небагато втратив. Мої вірші досить специфічні, ліричні образи
сумнівні, метафори інколи просто дикі, а рими, якщо перекласти їх
англійською, десь із розряду shit – bullshit.
Ми сіли на експрес і поїхали до Лондона. Дорогою мова йшла про різні цікаві
речі: про якийсь проект на радіо, який він зараз робить, про те, як змінилися
технології звукозапису, про те, скільки людей в Україні в найкращому разі
прочитає мою нову збірку віршів, якщо я її нарешті допишу і видам (я, забувши,
що говорила кілька хвилин тому, переконувала його, що написала кілька віршів,
які – побий мене грім – можуть вважатися перлинами української літератури),
про те і се. Я перестала помічати ту зміну в ньому, яка кинулася мені у вічі в
першу мить.
Ми обоє не торкалися питання, де він збирається жити. Жодного разу воно не
спливало під час нашої переписки, і зараз також ніхто цю тему не згадував. Ми
просто їхали до Лондона, а там я мала намір їхати до мене в гості, а вже потім
подивимося.
Якусь мить ми мовчали. Вагоном пройшов хлопець із візочком напоїв та
шоколадних батончиків. 142
-Хочеш що-небудь? – спитала я.
-Кави. У нас зараз тільки починає вставати сонце. Втім, я трошки поспав у
літаку.
Мені нічого не хотілося; в ту мить, як він торкнувся моїх губ, до мене
повернувся той стан, як сім років тому, коли я не могла ані їсти, ні спати. Щось
стиснуло моє серце і заодно всі решту нутрощів. Я також відчувала, що мої
щоки горять.
Ми нарешті доїхали до мене додому, так і не зачепивши тему, хто де живе. Я
відперла двері; в кімнаті далі грало радіо Джаз-ФМ, яке я лишила, коли їхала в
аеропорт.
-Аж не віриться, що ти тут живеш, — сказав Джим, визирнувши із вікна, з якого
було видно елегантні кафе та готелі Мейфер. – Взагалі вся історія неймовірна.
Подумати тільки, як ти мене знайшла…
-Так, це був шмат роботи, — погодилася я. – Ти отримав тільки два моїх листи із
різних рук, а я навіть боюся сказати, скільки ти їх міг отримати, якби все, що я
задумувала, спрацювало.
-Я, до речі, нещодавно отримав іще один – від джаз-клубу в Сіетлі, де
говорилося, що ти мене шукаєш.
-У Сіетлі? А, це, мабуть, Джеррі або Алекс вирішили зробити добру справу.
Джим підозріло подивився на мене.
-Ти, я бачу, справді часу не втрачала.
-Втрачала, втрачала. Кидай свою валізу, пішли, я поведу тебе вечеряти… Або ні,
стривай. Ти ж, мабуть, стомлений. Може, тобі зробити ще кави, чи, може, ти
хочеш скористатися ванною, чи…
-Пола, не переймайся. Я в порядку. Просто сядь поруч зі мною.
Я слухняно сіла. Джим узяв мене за руку, трохи потримав, потім перевернув
долонею догори і підніс до очей.
-Я часто забавляюсь читанням ліній у інших, проте ніколи не можу прочитати,
що написано у мене самої на руці, — сказала я. – Що ти там бачиш?
-Я бачу, що ти найпрекрасніша і найрозумніша дівчина на світі, яка пише
найчудовіші вірші.
-Дуже дякую.
-А що у мене написано на руці? – спитав Джим і простягнув мені долоню.
Я швидко накрила її своєю.
-Сім років тому було написано, що ми з тобою зустрінемося знову. Але зараз я
боюся читати лінії на твоїй долоні. Може, я постаріла, або стомилася, або не
знаю, що, але зараз навіть угадувати майбутнього не хочу. Взагалі не хочу
знати, що буде завтра.
Джим притягнув мене до себе і обійняв.
-Я не привид, — сказав він. – Не бійся до мене торкатися.
Він погладив мене по плечу.
-Ти насправді також дещо змінилася. Я б сказав, що ти виросла. Коли ми
познайомилися, ти була як підліток. Зараз тебе вже можна назвати дорослою
жінкою.
-Ну, знаєш. Звісно, я змінилася. Але мені більше подобається бути такою, як
зараз.
-Ти нарешті склала собі ціну, правда? Сім років тому ти ще сама не знала, хто
ти і чого ти варта, а зараз знаєш.
-Так це добре чи погано?
-Тобі видніше. 143
-Бачиш, усі мої мрії збулися. Навіть остання і найшаленіша з усіх. Я, наприклад,
спочатку мріяла заробляти на своє власне прожиття. Потім я мріяла про
парфуми Ів Сен Лоран. Потім я мріяла, щоб вийшла книга моїх віршів і щоб
вона сподобалася людям. Потім я мріяла, що коли-небудь зможу зайти в
ресторан і просто там повечеряти, не думаючи про те, чи вистачить у мене
грошей розплатитися. Потім я мріяла знайти тебе. З одного боку, всі ці мрії
здійснилися, і це добре. Мало людей може про себе це сказати, правда? А з
іншого, тепер треба заводити нові мрії. І, правду сказати, я боюся їх заводити,
бо вони надто багато від мене вимагають. Наприклад, вибач, що я знову про це
говорю, у мене була мрія побачити тебе. Що ми маємо в результаті цієї мрії? Я
покинула свою країну і все, що там було, хоча, правду сказати, й непогано
влаштувалася. Я не хочу більше жодних мрій, бо моєю наступною мрією,
очевидно, було б…
Я замовкла, не договоривши. Я збиралася сказати, що моєю наступною мрією
було б, аби він лишився зі мною назавжди. Але цього казати вголос не хотілося.
-Ні, все, жодних мрій.
Джим підійнявся.
-Я все-таки, мабуть, скористаюся ванною. Якщо я прийму душ, ти не будеш
заперечувати? Після цього перельоту…
-Прошу, прошу.
Джим пішов у душ, а я відхилила фіранку і визирнула у вікно. За ним, як
з’ясувалося, накрапав дощ. Очевидно, він щойно розпочався, бо сильнішав на
очах. Незабаром залило як із відра. Ліхтаря над пабом навпроти, який саме
загорівся, було майже не видно за стіною дощу. У кімнаті потемнішало. Я трохи
підняла важке англійське вікно, аби вдихнути аромат дощу (у мене є така
романтична звичка), і на підлогу тут же натекла ціла калюжа. Я швидко
зачинила його. Не минуло й кілька хвилин, як над старими дахами блиснуло, і
невдовзі почувся грім.
Коли Джим вийшов із ванни, блиснуло ще раз.
-Ого, — сказав він, — здається, наш вихід у місто відкладується.
-Насправді до найближчого ресторану надзвичайно близько: він на першому
поверсі. Ми навіть можемо не виходити на вулицю, а постукати у двері, що
виходять у загальний коридор.
-Ти голодна?
-Я – ні. Зовсім не голодна. Але ж я не летіла через Атлантику.
-Я не хочу їсти абсолютно. Я хочу сісти назад на канапу і тримати тебе за руку,
якщо ти, звісно, не проти.
-Сідай, красунчику. Хочеш щось випити, може?
-Що в тебе є?
-Чесно кажучи, легше перерахувати, чого в мене нема. Є навіть невеличка
колекція горілки, причому набагато кращої, ніж та, яку нам доводилося пити сім
років тому. Я добре пам’ятаю, як нею пахли твої губи. Слухай, я схожа на
сентиментальну стару діву.
-Нічого страшного.
-Може, коньяку?
-Було б чудово.
Я налила коньяку, простягнула один келих Джимові, і раптом збагнула.
-Ану скажи ще раз «було б чудово».
Він здивовано підняв брови.
-Було б чудово. 144
-Ось що в тобі змінилося. Ти говориш із американським акцентом.
-Так я завжди його мав.
-Але я цього раніше не чула. Ха-ха, справді. У тебе американський акцент!
-Наскільки я знаю, він зовсім не сильний, — почав захищатися Джим.
-Не в тому річ. Ти був першою людиною, з якою я говорила англійською мовою
– крім, звісно, моєї вчительки в школі. Для мене англійська мова – це була така
собі мова, якою говориш тільки ти, і довгий час після нашої зустрічі мені всі
англійські слова нагадували тебе. А тепер я навіть можу сказати, з яким
акцентом ти говориш. Це, на мою думку, величезний прогрес.
Я вдихнула аромат коньяку.
-Раз ми вже так романтично відрізані зливою від зовнішнього світу, то я запалю
пару свічок, — і я тут же дотримала слова. Все стало взагалі як у кіно.
-У мене таке відчуття, що я в якомусь фільмі, — раптом сказав Джим.
-Знаєш, я щойно про те ж саме подумала.
-Чому ти стоїш? Сядь поруч зі мною.
-Боюся, що мене покине здоровий глузд.
-А навіщо тобі здоровий глузд, — сказав Джим, потягнувся і взяв мене за руку.
Це були його останні слова на найближчий час – важко сказати, на який саме.
Ми почали роздягати одне одного. Описувати те, що було далі, я не буду, бо це
нічия собача справа.
І далі все також було чудово. Ми просто далі собі лежали, я уткнулася носом у
його шию. Можна було так лежати завжди. Ось у чому різниця, подумала я.
Мені не хочеться встати, одягнутися й піти додому. Навпаки, якщо так
триватиме до кінця світу, я нітрохи не заперечуватиму.
-Знаєш що? – зрештою буркнула я.
-Що?
-Займатися сексом і займатися коханням – це два різні фізіологічні акти.
-А в тебе багатий досвід у цьому плані?
-О, дуже. Трахаю все, що ворушиться.
-Серйозно? – здивувався Джим і аж припіднявся на лікті.
-Та ні, звичайно. Але іноді, якщо щось пробігає повз…
-Ти справді переїхала до Лондона, тільки щоб зустрітися зі мною? – раптом
спитав Джим тоном, у якому вгадувалося щось схоже на докори сумління.
-Ця причина нічим не гірша за будь-яку іншу.
-Ні, справді?
-Якщо тебе це нервує, я можу вигадати іншу версію. Мені не важко. Якщо
хочеш, я захотіла зробити кар’єру у глобальному масштабі, і тепер збираюся йти
по трупах і стати, наприклад… не знаю ким. Ким-небудь, ким усі мріють стати.
Головним редактором газети «Файнешл таймс». Тобі легше?
-Мені не по собі від думки, що я заважав тобі нормально жити всі ці роки.
-Ти мені нічого не заважав. Ти не маєш уявлення, скільки радості я отримувала
іноді просто від думки, що ти є, або від твого листа, наприклад. Іноді, звісно,
бувало й навпаки, але я ціную всі ці моменти.
-Ти могла б уже давно одружитися із якою-небудь гарною людиною, якби не я.
-Ой, тільки не треба. З гарною людиною я можу хоч зараз одружитися, причому
не з однією. Але я хотіла побачитися з тобою, ось ти на моїй канапі, я взагалі
вважаю, що нема про що говорити.
-Ти мене любиш?
Я довго мовчала.
-Так, люблю, — нарешті сказала я. 145
-Ти не спитаєш, чи я також тебе люблю?
-А що ти мені доброго можеш сказати. Не спитаю. Якщо захочеш – скажеш сам.
-Тобі не цікаво, що б я відповів?
-Я боюся навіть подумати, що б ти відповів. У кожному разі мені це знання
нічого не дасть.
-Чому?
-Слухай, ти просто як прокурор. Чому і чому. На ось, випий трохи коньяку.
Я подумала, чи не закурити мені цигарку, і вирішила, що не варто. Хтось колись
сказав, що цілувати жінку-курця все одно, що облизувати попільничку. Звісно, я
вважаю, що слово «жінка» у цій сентенції попахує сексизмом, бо до чоловіків це
також стосується. Але курити, подумала я, все одно не варто.
-Ти хочеш цигарку, як я бачу, — зауважив Джим.
-А ти, значить, простежив за моїм поглядом, побачив на столі пачку цигарок,
потім подивився, як я вирішила її не курити, і думаєш, що ти Шерлок Холмс.
-Ні, я думаю, що я Джеймс Бонд.
Ого, від когось я це вже чула, подумала я.
Незабаром я вирішила, що треба постелити ліжко. Я встала і відіпхнула
Джимову валізу в куток кімнати. Ось як легко і без зайвих розмов вирішилося
питання, де він зупиняється. А уявіть собі, що я спитала б у нього: «А де ти
будеш зупинятися?». Не може ж людина на це сказати – та ти знаєш, твоє ліжко
мене влаштує. В кращому разі почне щось вигадувати.
-Я збирався жити у мого друга піаніста, — обізвався Джим. Він надяг свої
джинси і стояв біля вікна, визираючи на дощ. – Звісно, я міг здогадатися, що
знайду гостинність у тебе вдома, проте розраховувати на це було б дещо
самовпевнено з мого боку.
-Ти знову вгадав, про що я думала.
-Як це мені вдалося?
-Очевидно, коли я почала пхати твою валізу на те єдине місце, де вона не
заважатиме пройти…
-Ти не даєш мені тебе вразити.
-Пів на десяту, — сказала я.
-Може, ти також знаєш, де я поклав свій годинник?
-Швидше за все, на полиці в ванні. Я пропоную припинити читання думок одне
одного, а, як цивілізовані люди, послуговуватися даром мови, в даному разі –
англійської, якою я, наважуся сказати, розмовляю.
-Прочитай іще одну мою думку наостанок, — сказав Джим, поставив келих на
стіл, підійшов і підняв мене на руки.
-Ти якраз правильного розміру, аби тебе носити на руках, — прошепотів він мені
на вухо.
Наступного дня, коли я прокинулася в обнімку із Джимом, він здався мені ще
прекраснішим, ніж був учора. Він іще спав і рівно дихав. Я лежала і дивилася на
його різко окреслені червоні губи, довгі вії, чорні, аж сині кучері… мені
подобалося все, навіть його щетина.
Раптом мені на думку спало щось неприємне. Навіть якби я не знала, що у нього
є дружина, можна було б здогадатися із того, як звично він обіймає тіло, що
спить поруч. Самотні чоловіки так не сплять; вони підсвідомо відсуваються на
якусь дистанцію.
Після цього мені на думку спало щось іще неприємніше. А раптом він зараз
назве мене якимось не моїм іменем? Тут не буде нічого дивного; але я цього
однозначно чути не хочу. 146
Я вибралася з ліжка і мала намір піти у ванну, досить гучно зачинивши за собою
двері. Проте Джим прокинувся також.
-Доброго ранку, моя маленька.
Ну, принаймні це краще, ніж «Ліззі» чи «Мері» чи «Пеггі» чи як-небудь. Дуже
зручний підхід, маю сказати.
-Доброго ранку, красунчику, — сказала я, нахилилася до нього і поцілувала у
вухо.
-Мені сподобалося. Можна ще?
Я поцілувала його у вухо ще раз.
-Я тільки прийму душ, а потім зроблю нам купу ароматної смачної кави. А
потім підемо куди-небудь снідати.
Я зиркнула у вікно. Від учорашньої бурі не лишилося й сліду, і під жалюзі
пробивалися тонкі яскраві сонячні промінчики. Я підняла вікно, і кімнату
залило світло.
Уже в душі, намиливши голову, я раптом почула різкі хрипкі звуки саксофона.
Я трохи не підскочила з несподіванки. Швидко закінчивши свій ранковий
туалет, я вибралася з ванни. Джим сидів на ліжку в одних трусах і грав гаму.
-У тебе немає сусідів, які можуть викликати поліцію? – спитав він, на секунду
перервавшись.
-Я сама на весь будинок. Його збираються переробляти на одну велику
квартиру, яка коштуватиме мільйони три, і тільки через це мені по кишені
орендна плата.
Я заходилася варити каву, а Джим продовжив свої вправи. Гама припинилася,
почалися якісь хитрі рулади.
-Це що? – запитала я, визирнувши із кухні.
-Увечері у мене імпровізація. Я хочу підготуватися.
-Хіба до імпровізації треба готуватися?
-Ти ж знаєш, що чим краще все відрепетируєш заздалегідь, тим краща
імпровізація.
Я стояла в дверях і пила свою каву, дивлячись на Джима. Ось та мить, яку я б
хотіла зупинити. Найвродливіший мужчина в світі, якого я люблю і з яким ми
прокинулися в одному ліжку, сидить на тому ж ліжку і грає на саксофоні, від
якого на стелі стрибають сонячні зайчики, а я можу на нього дивитися і пити
каву.
-А мені кави можна? – спитав він, нарешті припинивши свої вправи.
Він узяв своє горнятко і обережно його понюхав.
-Це що, кава по-турецьки?
-Я перепрошую, у мене в домі американська кава заборонена. Але в мене є
молоко, якщо хочеш…
-Ні, я не проти. – Він ще раз понюхав каву. – Пахне гарно. Я просто звик, що
каву подають у великих кухлях.
-Твій акцент справді не такий сильний; мене просто вразило вчора, що він
узагалі є. Коли твій концерт?
-О сьомій, — він назвав відомий джаз-клуб у Іслінгтоні. – У нас є ще кілька
годин, можемо піти погуляти.
Ми пішли гуляти. Лондон, коли сонце, дуже гарний. Ні, звісно, він на той час
уже був для мене завжди гарний, адже я його полюбила, а значить, він мені
подобався за будь-яких умов. Проте сонце робить його людянішим.
Народ весело валяється на галявинах, п’є біле вино, стає видно, що в місті є діти
– зазвичай вони десь ховаються. Ми пішли у Ріджентс-парк, де, наполягала я, 147
ми заберемося в трояндові кущі, і це буде дуже романтично. Дорогою ми також
придбали пляшку білого вина.
-Каліфорнійського шардоне купувати не будемо, — заявила я, — хоча я нічого
проти нього не маю. Ти ним, мабуть, і так заливаєшся щодня. А візьмемо
пляшечку шаблі.
Трояндові кущі виявилися на місці, ми згідно із планом у них забралися і
попадали на суху траву.
-А як же ми це вино відкриємо? – спитав Джим, дивлячись на пляшку.
Я витягла із кишені джинсів складаний ніж із коркотягом, відкрила його і
заходилася навколо вина.
-Ти тепер схожа на пацана-хулігана, — сказав Джим. – У цих кросівках і з цим
коркотягом. Учора ти була схожа на дорослу жінку. Цікаво, на що ти будеш
схожа завтра.
-Може, на курву, — сказала я. – Залежно від настрою. Обожнюю містифікації.
Я понюхала вино і не виявила нічого особливого.
Джим також понюхав вино.
Від цього простого видовища мене знову обуяла спокуса віддатися роздумам
про мету життя і причини всього, що відбувається на світі, проте я сказала собі,
що для цього в мене ще буде час.
Ми знову почали говорити про музику.
-Те, що ти сьогодні грав, — ти це можеш повторити?
-Більш-менш. Можливо, не точно так само.
-Ти робиш записи? Я маю на увазі, ти пишеш ноти?
-Ні.
-А як ти записуєшся в студії з іншими музикантами? Як ти знаєш, що грати?
-Ми домовляємося.
-Тобто ти зовсім не записуєш свою музику на ноти? Що, як хтось інший захоче
її зіграти?
-Мені здається, при сучасному розвитку звукозапису це досить малоймовірно.
Навіщо комусь іншому її грати, якщо завжди можна купити мій диск.
-Я б не сказала, що твої диски так широко продаються.
-Можливо, не в найбільших музичних магазинах, але безперечно в кожному
спеціалізованому магазині вони будуть.
Ми довго валялися на траві і їли виноград та вустриці, які я відкривала
складаним ножем, від чого всі руки у мене були у солоній воді.

Увечорі був його концерт, на який я, звісно, пішла. Мені організували місце у
першому ряду. Джим грав якийсь футуристичний джаз, що його він сам по ходу
і вигадував. На ньому була біла сорочка, рукави закатані по лікоть, мені було
добре видно, як грають м’язи на його руках під засмаглою шкірою.

Потім ми пішли в якийсь бар із іншими людьми, які прийшли на його концерт і
яких він знав. Там ми говорили про те, що таке музика і чи можна в наш час
написати щось нове, а також про інші важливі речі.
Словом, коротше кажучи. Через три дні Джиму треба було летіти додому.
В останній вечір ми довго гуляли містом і дійшли до іспанського бару, який
працював допізна.
У барі була жива музика. Живу музику виконував старий іспанський дядько.
Ногою він натискав на педаль, включаючи електронні барабанні інструменти, а 148
паралельно грав на гітарі фламенко, а після фламенко співав іспаномовну попсу,
таку як Беса ме мучо.
Якийсь час ми мовчали. Мовчанка ставала все тяжчою, і стало зрозуміло, що
зараз почнеться небажана розмова, після якої все зміниться назавжди. Музика
була гучною, і якусь хвилю я розмірковувала про те, що якби вона була ще
трохи гучнішою, то можна було б зовсім не говорити, бо нічого не було б чутно,
а потім завтра він би собі поїхав, і я б собі далі на нього чекала, і все було б як
було, до чого я вже звикла і що було не так погано, якщо зараз подумати.
Проте Джиму, вочевидь, потрібно було поговорити.
-Мені треба щось тобі сказати, — зрештою озвався він.
-Ну давай, говори.
-Ти знаєш, що я тебе люблю.
-Ой, будь ласка, не треба. Говори зразу те, що хочеш сказати після цього, а то
буде тільки гірше.
-Ти знаєш, що у мене є дружина.
-Знаю я.
-Я хотів би залишитися з тобою, але я не можу.
-Ну, не можеш, то й не залишайся.
-Почекай, послухай мене. Мені також важко. Я одружений уже давно, і моя
жінка завжди хотіла дітей.
Я мовчала.
-Вона довго лікувалася, ходила до найрізноманітніших лікарів, і ось я знайшов
цього гарного лікаря у Сан-Франциско, у моєму місті, і ми переїхали туди. Вона
пройшла ще один курс лікування.
Я намагалася перестати слухати, але Джим говорив голосно, і не чути мені не
вдавалося.
-Це зайняло кілька років. Два місяці тому вона завагітніла. Ця дитина – це її
життя, розумієш, я не можу її покинути, як би мені не хотілося бути з тобою.
Мені сказати було нічого, тому я сказала те, що колись мені говорив мій друг
Васильєв.
-Усе на цьому світі для чогось придумано. Може, ти придуманий для того, щоб
бути з нею і щоб народити дитину. Їдь собі, роби те, що маєш.
-Я хотів би, аби ти знала…
-Я знаю, знаю. Я все розумію.
-Мені не хотілося робити тобі боляче.
-Так, так, звісно. Налий мені ще сангрії.
-Це були найпрекрасніші три дні у моєму житті.
-Ну, принаймні щось нас із тобою поєднує.
-Можливо, колись…
-Ні, ні, — перебила я і підняла руки перед обличчям, затуляючись від того, що
Джим хотів сказати. – Не хочу нічого чути. Ніяких більше мрій. Скоро
обвалиться ринок нерухомості, я тоді куплю собі дім, буду в ньому жити і
одружуся з яким-небудь нудним англійцем. У мене постійний контракт на
роботі, потім постарію, матиму британську пенсію і житиму на Мальті зі своїм
чоловіком. Не кажи мені нічого, бо якщо я знову почну на тебе чекати, то нічого
цього у мене не буде.
«Беса ме мууучо», — заливався іспанський гітарист. Ми допили криваво-
червоний напій і пішли додому.
Уночі ми лежали в обіймах і мовчали. На вулиці було незвичайно тихо, і все, що
було чути, — це моє і Джима дихання. Ми не спали. 149
Настав ранок, Джим узяв свою валізу і поїхав до аеропорту, а я пішла на роботу.
Так я перестала мріяти про Джима.

Категорія: Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.