Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

ЧАС ТІПА ЛІКУЄ

Одного дня на роботі я в відвела очі від екрану і наштовхнулася на погляд свого
співробітника Ніка. Знову починається, подумала я, ввічливо, як усі роблять у
цьому місті, посміхнулася йому і почала друкувати далі.
Клавіатура торохтіла під моїми пальцями. Нік продовжував на мене
витріщатися. Мені стало дискомфортно, і я вирішила піти по чай.
Поклавши в кишеню двадцять два пенси, я встала і знову наштовхнулася на
погляд свого співробітника. Ну чому ти такий нудний, подумала я.
Спохватившись, що ми одне на одного дивимося і мовчимо, і це вже стає
непристойно, я зітхнула і сказала:
-У тебе теж уже зелені чоловічки перед очима плавають? Це просто жах. Треба
піти хоч чаю якогось узяти.
-Піду, мабуть, і я, — сказав Нік і задзеленчав у кишені грошима. 150
Виходячи з дверей, я озирнулася. У кутку мене їла очима Венді Сміт,
середнього віку тьотя зі Східного Лондону, якій до всього було діло. Відьма,
подумала я. Провались крізь землю.
Доки ми їхали в ліфті з індійськими жінками у сарі та середньоазійськими
чоловіками у вовняних светрах до їдальні, я мовчки обдумувала кандидатуру
Ніка. Проти було багато. По-перше, спати з колегами – це погано. Потім, він
рудий. Бувають гарні руді чоловіки, але це був якийсь не такий.
Нік був біло-рудий, у ластовинні і окулярах, і все на ньому сиділо як на корові
сідло. Окрім того, у нього були світло-блакитні очі, оторочені рудими віями, і
цими очима він раз по раз кліпав.
Але у Ніка були і плюси. Наприклад, він уже був поруч і готовий на що
завгодно. Не треба було робити жодних рухів, нікуди ходити і нікого чіпляти на
одну ніч. Я була стомлена, мені було вже все одно. Мені хотілося з кимось
переспати і прокинутися разом, хотілося якогось відчуття людського тіла поруч,
аби мене любили і жаліли.

Ми взяли по чаю, і, згідно з його ідеєю, не пішли пити його в офіс, як завжди
роблять запопадливі співробітники, а з метою дати дещо відпочити очам сіли
його пити в кафе.
Між нами зав’язалася невимушена розмова. Принаймні саме так мало здаватися
збоку. Нік говорив за двох, мені лишалося тільки кивати головою.
Серед тем нашої розмови була його товаришка по квартирі, яка його заманала,
бо вічно дивиться серіали, через що він не може подивитися футбол, а йому
треба, бо він хоче стати футбольним коментатором, а ще вона його заманала, бо
сидить у ванні. Те, що він розповідав, лунало більш-менш смішно. Тобто
недосить смішно, аби сміятися, але принаймні не відразливо тупо.
Я подивилася на годинник – час було йти. Саме в цю мить почувся бадьорий
голос Венді Сміт:
-Не чекали? Я теж вирішила чаю випити, бо щось голова розболілася.
Венді важко всілася на вільний стілець за нашим столиком. Я негайно піднялася
і в тон їй сказала:
-Ні, абсолютно, треба відволікатися, бо можна збожеволіти. Все, біжу.
Нік також почав підійматися. Е ні, подумала я, сиди тут. Чого ти за мною
валандаєшся.
-Ой, Нік, розкажи Венді оцей жарт про шотландців, мені дуже сподобався, —
сказала я, щиро посміхаючись їм обом.
Нік з Венді лишилися сидіти удвох. Отак добро завжди перемагає зло, подумала
я.
Сидячи в студії, я замислилася. Чого я, зрештою, хочу. Так, нехай я на нього не
дивлюся широко розплющеними від захоплення очима. Цілком зрозуміло, що із
нас двох, ясно, захоплюватися треба мною, а не ним. Але мужчина, хоч будь-
який, терміново потрібен. Так, можете всі тикати на мене пальцями і казати, що
Стопудів не може жити без сексу. І це буде правда! От без кохання жити можу, і
дуже пречудово, мало того – хочу і буду. Але постійно бути самій не можна.
Треба мати когось, до кого можна прийти і заснути у нього в ліжку, а вранці
випити у нього на кухні кави і піти. Має бути якась людина, від якої можна
вкрасти трохи життєвої сили, коли своя закінчується.

Категорія: Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.