Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

ЗАВАЛ

-Пола, ти щось термінове робиш? – гукнув до мене Еміль. – Та ти тут просто
сидиш, я бачу. Подивись там повідомлення агенцій з України. Там, здається,
знову щось завалилося на шахтах. Як мене це все заманало – I can’t believe it!
Я тяжко зітхнула. Знову ці шахти, та скільки можна. Мене дістали шахтарі. Хай
заразом усі заваляться, щоб уже не треба було щоразу про них писати. Чого
вони взагалі там копаються. Дістали. Ніби їм за це гроші платять. Узялися б усі і
набили морду тим, хто їх змушує лізти під землю, принаймні було б цікавіше
про це повідомляти.
Що, шахтарі, оце завтра знову підете на зміну, і буде вас завалювати? Не
набридло? Мені набридло. Уже зробіть що-небудь, аби мені тут у Лондоні
веселіше жилося. Мені тільки ви заважаєте. Зарплата у мене гарна, страховка у
мене є, ще візьму пересплю з Ніком, і все буде як у всіх, тільки перестаньте уже
завалюватися в шахтах.
По електронній пошті мені прийшов лист від Ніка із запитанням, що я роблю
завтра ввечорі. Я вже було зібралася щось відписати, ще не вирішивши, що ж
саме, але тут надійшло нове повідомлення зі стрічки новин, і я вирішила
прочитати спершу його.
-Вибух на шахті. Чорт, чорт. Чотири хвилини до випуску новин.
Еміль підскочив.
-Де? В Донецьку?
-В Луганську, хай йому чорт. У нас там взагалі є якийсь кореспондент?
-Є, але такий собі. Шкода, що не в Донецьку, там у нас є гарний кореспондент.
Я взялася до роботи. А цікаво, власне, що домінує зараз у моєму внутрішньому
світі – співчуття до тих, хто втрапив у пастку і помирає або вже помер чи
бажання написати новину з якомога більшою кількістю загиблих? А хто вони
мені такі, ці загиблі. Вони мені ніхто. Вони тільки роблять новину гарячішою.
Якщо загиблих немає, то на перше місце виходить інша новина – там, де вони є.
А я, звісно, зацікавлена, аби першою новиною була та, яку роблю я. Якщо не
буде загиблих, значить, моя новина буде нікому не потрібна. А я це не люблю.
Я відкинулася на спинку стільця, склала руки на грудях і вилупилася на екран
комп’ютера, на якому безперервно з’являлися нові повідомлення інформаційних
агенцій. Що зі мною відбувається, подумала я, але ця думка якось в’яло
промайнула в голові і розтанула.
Підійшов Еміль і почав дивитися телевізор, на якому рухалася тенісистка Олена
Балтача. А оскільки він нічого мовчки робити не вмів, то мені довелося слухати
його коментар. Коментар був на тему, яка вона негарна.
-Але Балтача хоч поки що не така зазнана, як та стерва. Слава Богу, що мені не
треба робити вибір між ними двома. Ну я б, мабуть, вибрав Балтача.
Наскільки я зрозуміла, друга, про кого він говорив, була Курнікова.
-Емілю, припини. Балтача цілком симпатична. Якщо вже Курнікову
оголошують секс-символом…
-Хто, британські журналісти, які пісяють від неї гарячим кип’ятком?
Так, зараз треба сконцентруватися і стежити за історією про шахту. Замість
цього я ще глибше завалилася на стільці, до того ж склавши ноги на якусь
коробку, що валялася під столом. А чого це я маю робити? Що, ніхто інший не
може? Ніхто поки що не загинув, є час. Я взагалі хочу чаю.
Я окинула поглядом кімнату, щоб визначити, кого припахати, поки я піду до
їдальні по чай. Очевидно, відчувши на собі мій погляд, Нік підняв голову. Я
встала, підійшла до нього і тихо сказала: 152
-Послідкуй, будь ласка, за шахтою, я сходжу по чай. – Раптом я згадала, що він
писав мені імейла. Його обличчя дивно змінилося. Ну, чорт з ним. – Ага, щодо
завтра… ну давай якось пізніше поговоримо.
Я посміхнулася, дивлячись кудись у бік, і вийшла з офісу. Мені не хотілося
бачити його вдячні світло-блакитні очі. Як ти можеш не бачити, хто я є, чи ким
я стала, подумала я і аж знизала плечима. Невже не очевидно, що я – остання
людина, в яку варто закохуватися.

Категорія: Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.